передплата Українською | In English

№5, березень 2006

"Комфортна дистанція", щира усмішка і – о'кей?

Поділитися:

Невербальні засоби спілкування, а також організація простору в етикеті (етикетна проксеміка) – важливі підсистеми сучасного етикету. Звичайно, найуніверсальнішим і найефективнішим засобом інформаційного зв'язку між людьми є словесне (вербальне) мовлення. Але для комунікативного зв'язку люди використовують цілу низку невербальних засобів: погляди, міміку, пози, жести тощо. Мова тіла здебільшого не усвідомлюється, і тому співрозмовникам важче прикидатися й фальшивити. Вважається, що вербальним способом ми передаємо інформацію, тоді як невербально "висловлюємо" ставлення партнерів одне до одного. Невербальна мова може викликати довіру співрозмовника, заохочувати його до спілкування, до відкритості або навпаки. Американський автор Алан Піз радить виділяти щодня по 15 хвилин на освоєння невербальних засобів спілкування, завдяки чому в людини не буде проблем із тим, як сидіти під час розмови, куди подіти руки, який вибрати вираз обличчя. Водночас набувається вміння читати цю мову в поведінці своїх комунікативних партнерів.

Треба враховувати, що більшості невербальних засобів спілкування притаманна національна своєрідність, ідіоетнічність. Результативність комунікативного зв'язку з іноземними партнерами зумовлена, зокрема, знанням особливостей невербальних компонентів спілкування. Так, успіх спілкування певною мірою залежить від "комфортності дистанції", яку займають учасники розмов на конференціях, зустрічах, дипломатичних прийомах. Відстань між співрозмовниками – це ідіоетнічна ознака: у різних народів вона не однакова. Різні культури розрізняються за нормами, які регулюють допустиму ступінь експресивності й розмір особистісного простору. З невідомих науці причин представники різних культур, у міру наближення до екватора, надають перевагу меншій відстані між учасниками переговорів і контактнішому й тіснішому спілкуванню. На загал вважається, що в європейців особистий простір – це віддаль простягнутої руки, у латиноамериканців – руки від ліктя до кінчиків пальців, у арабів – руки від кистьового суглоба до кінчиків пальців. Етнопсихологи не раз описували факти нарікань арабів на європейців: "Що трапилося, чому вони стоять від мене так далеко?" Латиноамериканці сприймають намагання північноамериканців відступити на звичну для них більшу відстань як неповагу до них. Не в останню чергу з тієї ж причини азійці, зокрема японці, відгукуються про американців і європейців як про холодних неприязних людей.

За цими ознаками розрізняються й культури Європи. Представник порівняно стриманої культури Північної Європи сприймає носія експресивної середземноморської культури як людину сердечну, привітну, але неділову, схильну гаяти час. Навпаки, вихідцю з узбережжя Середземного моря людина з Півночі Європи буде, можливо, видаватися діловою, холодною, надто пунктуальною.

У Європі відстань між співрозмовниками зростає з півдня на північ: від 40 см в Італії до мало не 2 м у Великій Британії. Так, британці й скандинави тримаються на більшій відстані одне від одного, ніж французи, а жителі південних регіонів Франції жестикулюють більше, ніж жителі північних регіонів. В Україні особиста відстань (під час розмов на конференціях, зустрічах, прийомах) – від 0,4 до 1,5 м. Отже, для успішного спілкування з іноземцями варто враховувати особливості їхньої особистої дистанції.

Конфігурації,
або Як читати думки співрозмовника


Етикетний сенс має не лише відстань між співрозмовниками, а й конфігурація, яку вони творять під час розмов. Коли двоє спілкувальників стоять паралельно одне до одного, то це означає, що вони не хотіли б, щоб хтось до них підходив. Коли ж їхні плечі творять кут – це невербальний знак, що третя особа може приєднатися до розмови. Якщо співрозмовників більш ніж двоє і вони утворюють закриту фігуру (трикутник, квадрат, коло), а в разі наближення сторонньої особи повертають голови, не змінюючи пози, – це знак, що без запрошення підходити до них не бажано.

За тим, яку позу прибирають співрозмовники під час комунікації, досвідчені мовці можуть угадувати настрій, визначати характер, читати думки співрозмовника. Наприклад, під час успішних переговорів варто комусь нахилитися вперед, ближче до столу, й усі інші учасники несвідомо прибирають ту саму позу. Нормативність – ненормативність, етикетність – неетикетність поз певною мірою залежать від національних традицій. Американці та англійці розташовуються збоку від співрозмовника, тоді як шведи схильні уникати такого положення. Араби під час переговорів схиляють голови вперед. Якщо в Японії не заведено сидіти, заклавши ногу за ногу або схрестивши їх, то в американській культурі вважається це припустимим, навіть під час розмови покласти ногу на ногу так, щоб черевик однієї ноги опинився на коліні іншої. Нерідко така поза дратує представників інших країн. Наприклад, у арабів демонстрація підошов – образа співрозмовника. Під час розмови "без краваток" Б. Клінтона та Б. Єльцина, яка відбулася під час візиту російського президента до США, Клінтон "по-американськи" поклав ногу на ногу та ще й узявся руками за черевик. Таку позу Клінтон під час бесід із Єльциним прибирав не раз, що дуже дратувало російського президента, який під час переговорів тримався строго, починаючи від одягу й завершуючи позою. Єльцин раптом спитав: "Що, Білле, черевик тисне?" Клінтону переклали. Він усміхнувся, опустив ногу й більше ніколи, за свідченням шефа протокольної служби Єльцина В. Шевченка, на зустрічах з Єльциним такої пози не прибирав.

Погляд,
або Очі говорять так само, як і язик


Як і решта невербальних комунікативних засобів, погляд не однаково трактується в різних етномовних спільнотах. Етнографи, що досліджували це питання, розділяють етнокультури на "контактні" й "неконтактні". У "контактних" культурах погляд під час розмови й спілкування має більше функціональне значення. Людина, яка мало дивиться на співрозмовника, здається представникам таких культур нещирою та холодною. А "неконтактному" співрозмовникові "контактний" здається дещо нав'язливим. До "контактних" умовно належать переважно південні народи: іспанці, італійці, португальці, латиноамериканці, араби. До "неконтактних" – народи з Півночі Європи, японці, індійці, пакистанці. Дослідження, проведені в США, засвідчили, що навички використання погляду у спілкуванні, засвоєні в дитинстві, протягом життя майже не змінюються, навіть якщо людина потрапляє в інше національне середовище. Слов'янські народи належать до "середньоконтактних", які вважають за необхідне дивитися на співрозмовника.

Англійські психологи експериментально довели, що для встановлення партнерських стосунків треба дивитися прямо в очі партнеру від 30 до 60 відсотків (за американськими даними, до 70) часу розмови, контакт очей має періодично повторюватися, триваючи 1–7 секунд. Тим, що дивляться в очі менш як третину тривалості розмови, рідко довіряють. Погляд убік, донизу часом виявляє недовіру, неправдивість, нещирість. Під час розмови слід знімати сонцезахисні окуляри.

У Китаї, Японії, інших країнах Південно-Східної Азії, в деяких африканських народів співрозмовники здебільшого уникають прямого погляду. У Франції, Італії, Латинській Америці – навпаки. У японців – "людей зору", за словами К. Сьодзабуро, "око, орган зору, водночас є й органом мовлення; зустрівши погляд іншої людини, японець розуміє рух її душі, його почуття", для нього "очі говорять тією ж мірою, що й язик".

В офіційній, діловій або подібній ситуаціях доцільно уникати позиції "прямо навпроти партнера". Така позиція змушує співрозмовників дивитися одне одному у вічі або відводити їх убік, опускати донизу тощо. Розташування співрозмовників під кутом дає їм можливість вийти поглядом за межі цієї альтернативи, не порушивши правил етикету спілкування. Саме так під час бесід сидять політичні діячі.

Якщо досвiдченi в переговорах люди i спроможнi не виявляти свої емоцiї за допомогою жестiв та рухiв тiла, то вже нiхто не здатен контролювати рух своїх зiниць. Вони несвiдомо розширюються або звужуються й тим самим адекватно передають iнформацiю про реакцiю особи на пропозицiю спiврозмовника. Наприклад, китайськi або турецькi купцi визначають цiну товару, орiєнтуючись на зiницi покупця: якщо той отримує бажане, зiницi його очей розширюються майже вчетверо.

Міміка,
або Усміхнена... маска


Міміка (а це рухи м'язів обличчя) – показник почуттів, емоцій, настроїв людини – оцінюється співрозмовником на рівні підсвідомості. Наприклад, стиснуті губи співрозмовника можуть бути розцінені як спроба словесної атаки, насуплені брови – як вираз незадоволення. Міміка належить до ідіоетнічних ознак. Якщо, наприклад, французам притаманна рухлива міміка, то фіни значно стриманіші, а серед японців і донині поширене обличчя-маска, що не дає проникнути в душу й дізнатися, що в ній діється.

Важливим невербальним знаком етикетного спілкування є усмішка. На думку чеського соціолога Іржі Томана, дружня усмішка усуває настороженість, долає перешкоди у спілкуванні з людьми. Фахівці кажуть про так звані етикетні усмішки, які віддзеркалюють культурно-специфічні нормативи виявлення емоцій і відносин у процесі спілкування. Наприклад, японці усміхаються часто, навіть у таких ситуаціях, коли усмішка здалася б європейцеві недоречною. Вияв особливості японської культури – небажання нав'язати партнерові власні негативні емоції, турботи. Або відома американська усмішка, яка може неоднозначно сприйматися європейцями.

Жести,
або Потираючи брову, можете образити японця, а щоку – італійця


Виражальні рухи рук мають комунікативну спрямованість. Інтенсивність і норми жестикуляції, прийняті в різних народів, істотно різняться. За даними досліджень, у середньому впродовж годинної розмови мексиканець жестикулює 180 разів, француз – 120, італієць – 80, фін – один раз. Для українців характерна середня інтенсивність жестикуляції. Звичайно, що вища ступінь "етикетності" ситуації, то більше потрібно стриманості в жестах. Важливо навчитися читати "мову жестів". Наприклад, трохи нахилена вбік голова може свідчити про зацікавленість у розмові. Руки, повернуті долонями догори, – знак, що співрозмовник говорить щиро тощо. Особливо стриманим і обачним щодо жестикуляції треба бути у спілкуванні з іноземцями, адже доволі часто в різних народів однакові жести мають неоднакове значення. Потирання брови кінчиком пальців у слов'янських народів не є усвідомлюваним, тобто комунікативним, знаком. Отже, цей природний порух не має етикетного сенсу. В японців він сприймається як знак обдурювання, шахрайства. Натякаючи, що від довгої розмови "вже виросла щетина", італійці погладжують щоку, але їхнім співрозмовникам – не італійцям цей знак ні про що не каже, і вони, зрозуміло, на нього не зреагують. Найобразливіший для грека жест – долоня, спрямована у бік його обличчя. Цей жест, який зветься "муце", залишився від старого візантійського звичаю, згідно з яким обличчя засуджених мастили брудом, доки закутих у кайдани вели містом. У Греції неможливий навіть знак перемоги "V", вигаданий Черчіллем, оскільки він має вигляд як половина "муце". Ось чому, коли мешканець Афін замовляє дві кави, він передбачливо схиляє долоню пальцями донизу. Африканці частіше, ніж європейці, можуть під час ділових зустрічей торкатися обличчя руками або прикривати очі, що аж ніяк не означає втрати інтересу до теми бесіди або втому. Приймати подарунок, візитівку від японця треба обома руками. Цей жест демонструє, що людина приймає подарунок від щирого серця. І, навпаки, у простягнутій одній руці в цій комунікативній ситуації японець побачить холодну ввічливу байдужість.

Отже, як різні народи розмовляють різними мовами, так немає й універсальної невербальної мови спілкування. Для успішного спілкування з іноземцем треба обов'язково враховувати ідіоетнічні особливості невербальних компонентів комунікації. Їх знання й розуміння допоможе правильно інтерпретувати і слова співрозмовника.

Автор: Тетяна ШИНКАРЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата