Україна уражена системною кризою вже 18 років. Чи є вихід? (Погляд зліва)

Чисельність безробітних у світі 2009 року становитиме близько 210 мільйонів осіб, що відповідає рівню безробіття в 6,5 відсотка. Такі дані наведено в глобальному звіті Міжнародної організації праці. Кількість людей, що заробляють менш як 2 долари на день, може зрости до 1,4 мільярда (45 відсотків усіх працівників у світі).

За словами Президента Віктора Ющенка, у середині літа кількість безробітних в Україні може становити 1,5 мільйона осіб. Федерація працедавців дає набагато песимістичніший прогноз – до 3,3–5 мільйонів. На 1 січня 2009 року безробітних в Україні було майже 800 тисяч осіб.

Державний переворот, що його так довго виношувала частина радянської та партійної номенклатури, відбувся. 1990-91 роки були роками контрреволюції, зухвалого зрадництва управлінською елітою власного народу. Злочин, який полягав у пограбуванні народу та надмірному збагаченні правлячої еліти й кримінальних структур, назвали реформами, що тривають уже майже двадцять років і не можуть закінчитися через свою безглуздість і марність для суспільного блага та інтересів пересічних громадян. Заборона Комуністичної партії, низові структури якої здебільшого заважали її номенклатурній верхівці обміняти владу на власність, стала сигналом для привласнення загальнонародного надбання – державної власності через приватизацію, для демонтажу соціалістичного способу виробництва та знищення радянської цивілізації як суспільного ладу. З радянської, партійної, військової, комсомольської номенклатури й кримінального «тіньового» капіталу на крадених шматках державної суспільної власності швидко сформувалися українські нувориші: мільйонери й мільярдери – нинішня владно-управлінська еліта з цільовою настановою особисто-сімейного або кланового збагачення.

Для зміцнення свого панування вони створили десятки політичних партій – маніпуляторів суспільною свідомістю, захопили засоби масової інформації, влаштували нескінченне політичне шоу, в якому уряди представляють на політичній сцені великий олігархічний капітал.

Нечисленність українських багатіїв-нуворишів дала їм змогу швидко організуватися в співтовариства-клани, що розпочали між собою запеклу правову та брудну й криваву боротьбу за власність і владу. Відомо: той, хто має власність, завжди здобуде владу, а хто має владу, завжди отримає власність. Саме міжкланова боротьба за власність і владу є змістом діяльності всіх правих політичних партій великого капіталу, створених на народні гроші. Частина з них при владі, частина – в правій опозиції, але це не змінює суті справи. Пересічного громадянина ці партії тримають у постійному напруженні, звинувачуючи одна одну то в корупції, то в непатріотизмі, то в диктатурі, то у зрадництві та інших гріхах, до вчинення яких причетна кожна з них. Цим домагаються залучення громадян у свою показну, удавану боротьбу, не даючи їм подумати про власні інтереси, про власну долю, про своє принижене становище в суспільстві.

Різке й цинічне грабіжницьке розшарування суспільства на багатих і бідних, навіть жебраків, подається як здобуток реформ, стабільність розвитку, ефективність економіки, де 5% жирують, маючи мільйонні статки, 15%  живуть непогано, а 80% – на межі бідності й зубожіння. Такий соціальний стан суспільства практично законсервований протягом усього періоду реформ і на прийдешні десятиліття. Однак бідність в Україні не вичерпується бідністю громадян. В Україні вона уразила цілі галузі виробництва, сільське господарство, наукові установи, заклади культури, освіти, охорони здоров’я, ЖКГ і практично всі сектори економіки, державні органи. У своєму розвитку нашу країну за час реформ відкинуто на рівень 70-х років минулого століття, а в деяких галузях – довоєнного й післявоєнного стану.

Нинішній прояв фінансової та економічної кризи в планетарних масштабах лише загострив деградуючу ситуацію в Україні. Утім, незалежно від кризових явищ 2008 року, вона за всіма показниками суспільного розвитку починаючи з 90-х років ХХ сторіччя постійно перебуває в стабільній системній кризі. І не треба брати до уваги цинічних і брехливих спроб теперішньої влади й правих політичних партій пояснити обвальне погіршення матеріального стану абсолютної більшості громадян світовою кризою. Не світова, а породжена реформами постійна криза економічного, політичного та духовного життя України – справжня причина грізного наступу бідності й злиднів на абсолютну більшість населення України. 

Усі спроби розв’язання окремих проблем (економічних, політичних, правових, соціальних, ідеологічних, технічних тощо), не враховуючи їхнього системного взаємозв’язку з іншими суперечностями обов’язково призводять до подальшого наростання конфліктного потенціалу системної кризи, від якого насамперед потерпає більшість населення.

На перший погляд обивателів (а надто – охлократичного натовпу), вожді партій, лідери уряду та влади слушно говорять, правильно приймають рішення, правильно діють. Але згодом стає зрозумілим, що користі від цього мало, очікування людей не справдилися. Навіть, здавалося б, успішне розв’язання якоїсь однієї проблеми неминуче веде до загострення цілої низки інших суперечностей. Приміром, стимулювання економічного розвитку за фактичного ігнорування проблеми системної боротьби з корупцією обов’язково призводить до зростання корупції, а отже, й некерованості та подальшого зриву вирішення економічних завдань у недалекій перспективі. Зазвичай правляча еліта не хоче усвідомлювати й визнавати кризу суспільства як системну. І це не дивно. Адже в такому разі вона мусить визнати свою неспроможність. Тому реальна системна криза суспільства існує незалежно від думки лідерів, політтехнологів, високопосадовців, ідеологів і т.д.

Сама по собі така криза – доказ некомпетентності, неефективності та, в кінцевому підсумку, історичної приреченості, нелегітимності чинної державної влади. Тому системна криза – це фатальна невідворотна криза влади, що не здатна нести відповідальність за сьогодення та майбутнє своєї країни, за загальний добробут і спільну справу свого народу. Системна криза доводить, що державна влада – це не влада корпорації, клану, «команди», а влада, здатна відповідати за все суспільство. Якщо відповідальності немає, то така державна влада історично безперспективна. Це непохований політичний труп, що не в змозі  вивести країну з кризи, а лише приведе націю до соціальної катастрофи.

Системна криза в Україні проявляється також у тому, що реформатори-ліберали не можуть пояснити зміст і цілі, визначити засоби й методи реформ. За час реформ виникла криза сенсу життя, сенсу існування людини й суспільства загалом. Заклики до добробуту України, до її суверенності, соборності, процвітання є цинічним маніпулюванням свідомістю людей, заманюванням в ідеологічні пастки, обіцянкою, яку ніколи не буде виконано, разючою суперечністю з насущною практикою реформ, поділом людей на меншість заможних й абсолютну більшість бідних.

Парадокс цієї кризи в тому, що не тільки панівна еліта неспроможна визначити зміст і концепцію реформ (окрім дурної формули, що ринок усе розставить по місцях і приведе до процвітання), а й опозиція, як права, так і ліва, не здатна запропонувати власного проекту устрою суспільства, котрий відповідав би інтересам абсолютної більшості народу.

Усе, що пропонують політики як справа, так і зліва, виявляється несистемним, неефективним і мало відповідає очікуванням та інтересам більшості суспільства. Це дуже небезпечна обставина, бо суспільство залишається без плану на майбутнє, без перспективи позитивного розвитку, перебуває в стані колапсу, загнано у глухий кут, тобто «якщо й немає рації вмирати, то це ще не означає, що є сенс жити». Коли врахувати співвідношення смертності й народжуваності в Україні, то ця формула реалізується як геноцид народу під виглядом реформ. Де майбутнє для більшості? Воно є лише в космополітичної багатої меншості реформаторів. Типова реакція правлячих класів і груп у процесі системної кризи – це горезвісний «синдром страуса»: в разі загрози чи небезпеки – голову в пісок. До того ж системна криза є індикатором зростаючого розриву між принципово новими рівнем і складністю проблем суспільства та інтелектуальним рівнем еліт, владних інститутів, лідерів і реєстрових ідеологів.

Іще одна характерна риса системної кризи: в її рамках постійно розмивається різниця між владою та опозицією (постійне ослаблення офіційної влади супроводжується ще більшим ослабленням опозиції, не здатної сформулювати й запропонувати суспільству цілісного соціального проекту перебудови на базі нових ідей, викладених новою мовою).

Уже майже двадцять років інтелектуальна й вольова імпотенція опозиції зловісно доповнює моральну та політичну деградацію панівної еліти.

 Нинішня ліва опозиція, котра вбудована в систему й водночас подає себе як непримиренна, критикує демократів за те, що ті не хочуть встановлювати «справжню демократію», а реформаторів – що не бажають проводити «справжню реформу», перемежовуючи обвинувачення «антинародного режиму» посиланнями на досвід «цивілізованих країн». Такий підхід призвів до того, що опоненти теперішніх лівих «виловлюють» із їхньої ідеологічної творчості виграшні гасла та прикрашають ними власні «піар-проекти». Як наслідок значна частина виборців перестала бачити будь-які розбіжності у пропонованих програмах правих і лівих партій, адже ліві стали мовби дублером партій влади, теперішнього режиму. Опозиція перетворилася на елемент демократичного декору, якому дозволено робити заяви, висловлювати здивування й невдоволення, мітингувати, пікетувати, демонструвати, але не робити справи. А влада наче «робить справу», і громадяни, природно, групуються навколо влади, навколо справи, а не навколо опозиції.

Опозиція геть перестала вчитися, сприймати нове, прагнути пізнання навколишньої реальності та вироблення нового знання, яке допомогло б їй у власній боротьбі. Критика результативна лише тоді, коли є наслідком позитивної філософії й ґрунтується на цілісній програмі, на цілісному проекті життєустрою суспільства. Нинішні ліві забули вчення Антоніо Грамші про державу, згідно з яким «держава – це вся сукупність практичної та теоретичної діяльності, за допомогою котрої панівний клас виправдовує й утримує власне панування, домагаючись при цьому активної згоди керованих». Сучасна держава – це не лише насильство й насамперед не явне насильство, а згода між владою та суспільством, тобто «вирішення спільних справ», як казав К. Маркс.

Теперішня ліва опозиція, не маючи позитивного проекту, цілісної та зрозумілої програми суспільного устрою на базі лівої ідеї, фактично допомагає владі домагатися згоди громадян на панування останньої. Бо механізм влади не тільки примус, а й переконання. Оволодіння власністю, як економічною основою влади, замало. Бо панування власників (навіть олігархів) автоматично не гарантується, й стабільна влада не забезпечується. Ця обставина дає опозиції надію здобути перемогу, та лише за наявності власного позитивного проекту, за допомогою якого треба, наче тараном стіну фортеці, розбити згоду між неспроможною владою та громадянами. Проект має бути такий, щоб громадяни в нього повірили. Поки що, на жаль, цього немає. Поки що у змаганні «піар-проектів» перемогти владу опозиція не може, а до «спільної справи» не допускається. А якщо й допускається, то лише ціною зради власних ідеалів і принципів. Та й як опозиції перемогти владу, якщо в руках останньої всі передумови для перемоги – законодавчо-виконавча ініціатива, мас-медіа, щоденна неправда, що лунає з екранів телевізорів, кабінки для голосування, скриньки для зберігання бюлетенів, виборчі комісії, машинки для підрахунку голосів, панове судді, силові відомства, кийки ЗМОПу?

Опозиція тільки тоді може перемогти, якщо їй удасться, з одного боку, пробити інтелектуальне ядро чинної влади, тобто показати явну неспроможність концепції влади, нежиттєздатність проекту життєустрою, який запропонувала й захищає влада, а з другого – переконати суспільство в нагальній потребі втілення власного творчого проекту нового життєустрою, в тому, що він реалізує інтереси більшості, відповівши на виклики часу!

Так, опозиція в змозі перемогти владу, якщо об’єднається навколо одного концептуального проекту, доведе необхідність його реалізації в інтересах суспільства й тим самим стане йому корисною. Неспроможність концепції, що її обстоює влада, очевидна: геноцид народу триває. Але потрібно навчитися це пояснювати мільйонам. Навчитися робити те корисне для суспільства, чого влада робити не може, не вміє або ж не хоче, бо їй це невигідно.

В опозиції доля передбачувана: або прихід до влади, або місце політичного маргінала, якого витісняють на узбіччя політичного процесу. Для реальної опозиції потрібні не компроміси та загравання із владою, догода їй, а активна й наполеглива, смілива та рішуча боротьба за владу з використанням будь-яких припустимих у цивілізованому суспільстві засобів. Саме так діятимуть нові ліві, що поставили собі за мету домогтися встановлення соціальної справедливості в українському суспільстві.

У реальної лівої опозиції після вісімнадцяти років ліберальних реформ є всі підстави для перемоги, бо суспільство переконалося в неспроможності і реформ, і реформаторів.

Ліберальний проект реформ, що його реалізують праві сили, хоч би як вони себе йменували в партійних назвах, породив величезну кількість загроз для різних верств суспільства, для української державності та національного розвитку. Серед них – вимирання населення, гнана бідністю еміграція, обвальне, цинічне, неприховане й навіть показне соціальне розшарування, архаїзація, лавиноподібна втрата науково-технічного потенціалу, «придушення» реформою промисловості та сільського господарства, технологічне зношення систем життєзабезпечення та інфраструктури, що залишилися з радянських часів, деградація культурного ядра науки, різке падіння моральності, масова алкоголізація, наркотизація та розбещення народу культом демонстрації ницих інстинктів.

Реалізація ліберального проекту призвела до формування суспільства латиноамериканського типу з тонким прошарком надбагатих і величезною кількістю людей, що живуть на межі бідності.

Уже протягом багатьох років в Україні тривають унікальні за масштабами процеси системного розпаду та структурного розкладу, а реформатори, котрі ці процеси «запустили», як виявилося, не здатні осмислити наслідків своєї діяльності. Вони почуваються переможцями, а отже, в безпеці, хоча проблема їхньої краденої власності та можливості соціального вибуху залишається відкритою. Так само, як і питання організації реальної, здатної до боротьби  лівої опозиції. Нинішній політичний режим іще не знає, що таке справжнє класове протистояння, справжня боротьба, інтелектуально осмислена й принципова, мирна й немирна, парламентська та вулична, легальна й нелегальна. Боротьба, націлена на перемогу, а не на участь у виборчому процесі. Цей політичний режим геть не знайомий із правом народу на спротив гнобленню й тими радикальними формами, за допомогою яких це право може бути реалізовано.

Вельми істотною, з практичного погляду, особливістю системної кризи є те, що суспільство її в цілому, у системному зрізі наче не помічає, не хоче визнавати й у принципово інший спосіб, адекватно реагувати. Це можна пояснити: воно розгублене через необхідність кардинального переосмислення й переформатування ключових ціннісних тем, пов’язаних із надскладними процесами самоідентифікації суспільства, держави, нації, з пошуком принципово нових відповідей на споконвічні запитання: «хто ми?», «звідки?», «куди йдемо?», «що робити?», «хто винний?», «навіщо живемо?», «хто заважає нам щасливо жити?». Нові відповіді на ці запитання новою мовою може дати лише ліва опозиція, поклавши в основу проекту перебудови суспільства принцип соціальної справедливості, що ніколи не застаріє. Бо злісне, грубе, цинічне порушення цього принципу владою, великим капіталом та олігархією і спричинило передовсім системну соціальну кризу.

Принцип соціальної справедливості, покладений в основу ідеології та програми лівих сил, полягає у відповідності практичної ролі людей їхньому соціальному станові, внеску людини – отриманій нею користі, праці – здобутій винагороді, заслуг – їхньому визнанню. Справедливість є розумність суспільного життя, спільний моральний знаменник усіх соціально впорядкованих відносин між людьми, домірність у розподілі вигод і тягот спільного життя.

Вважаємо, що в суспільстві, де в основу багатства й шанування людини покладено працю, «жоден громадянин не повинен бути настільки багатий, аби міг купити іншого, й жоден – настільки бідний, аби був змушений продавати себе» (Ж.-Ж. Руссо).

Для лівих ідеалом соціальної справедливості є система суспільних інститутів, що не поодинокими діями, а за самою своєю структурою, отже, постійно забезпечує справедливий розподіл соціально-політичних прав, матеріальних і духовних благ. Із цих позицій, на нашу думку, треба переглянути всю економічну та політичну концепцію розвитку України. Все реформування (включаючи виробництво, обмін, розподіл і споживання матеріальних і духовних благ) мусить відповідати критерію й принципу соціальної справедливості. Йому мають відповідати і зміст законів, і діяльність державних органів, чиновників, бізнесу, а також окремих громадян. Фундаментом для його реалізації стосовно кожної людини повинні стати пріоритет загального над частковим, загальнодержавних інтересів над приватними, турбота про загальне добро, що рівною мірою задовольняє потреби кожного громадянина. Із цих позицій ми розглядаємо приватизацію державної власності – спільного надбання народу України – як злочин проти нього, що триває й не має строку давності.

Нині приватизація – найголовніша й найважливіша частина економічної моделі реформаторів-лібералів, за якої: віддається перевага капіталу перед працею, прибутку – перед зарплатою, а також нагромадженню загальних багатств, що мали б належати мільйонам людей, вузькою групою приватних осіб; ринок протиставляється державному регулюванню, переоцінюється економічний чинник і принижується, звужується соціальний.

Приватизація – це спад виробництва, банкрутство й закриття підприємств, безробіття. Це згортання соціальних програм, прощання з доступною для всіх громадян безплатною освітою та охороною здоров’я, це різке зниження життєвого рівня більшої частини населення країни, несправедливість, непевність у завтрашньому дні, постійні стреси й гонка на виживання.

Приватизація – це експлуатація, соціальне розшарування населення на багатих і бідних, олігархів і жебраків.

На жаль, доводиться констатувати, що в нашій країні радянські комуністи, які проголосували за ринок і приватизацію, за розграбування державної власності – спільного надбання народу в роки так званої перебудови, не розуміли, всупереч К. Марксові та В. Леніну, що під час акціонування підприємств, переходу загальнонародного надбання в приватну власність лише незначна, мізерна частка акцій опиниться в руках робітників і службовців. Не розуміють цього лідери лівої опозиції й нині. Бо коли розуміли б, то вели б боротьбу не проти особистостей у владних органах, а проти капіталістичного ладу. Не пишалися б протестом проти конкретного президента, губернатора, мера, а готували б народ до жорстокої непримиренної боротьби проти приватновласницького режиму нуворишів, до остаточного руйнування державної машини класу олігархічного капіталу.

Привласнення приватними особами багатства, що створено спільними зусиллями багатьох поколінь і має бути джерелом життєвих благ для кожної людини, – це найвищий прояв несправедливості й цинізму, нехтування конституційних прав людини і громадянина.

Тому базові галузі промисловості, корисні копалини, земля повинні бути націоналізовані й кожний громадянин України повинен мати користь, дохід від спільного надбання народу. Реалізувати цю ідею можуть лише прихильники лівої ідеології, лівих поглядів, пріоритету загальнодержавних інтересів над приватними.

У цьому й тільки в цьому вихід із системної соціальної кризи, в яку загнали народ України ліберальні реформатори. Майже двадцятирічний досвід реформ свідчить: Україна потребує поєднання державної власності в основних, тих, що наповнюють бюджет, базових галузях господарства та приватної ініціативи й власності в обслуговуючих, забезпечувальних сферах народного господарства. Формула: держава – власник основних, базових засобів виробництва плюс приватний бізнес у сфері обслуговування, торгівлі, легкій, харчовій, переробній промисловості є шляхом не лише виходу з кризи, а й порятунку України, забезпечення її незалежності, наближення до країн Заходу за рівнем розвитку.

Громадяни України мають знати, що без повернення державі найприбутковіших галузей господарства, без загальнонародної власності неможливо досягти істотного поліпшення життя народу. Лише тоді, коли прибуток від видобутку й переробки нафти та газу, від виробництва електроенергії й металу, від хімічної та вугільної промисловості, машинобудування, горілки й тютюну наповнюватиме держбюджет, а не закордонні рахунки олігархів, можна говорити про перспективу виходу з кризи. Лише тоді можна регулювати ціни на енергоносії, дати селу потрібні кредити, зупинити зростання цін на харчові продукти, знизити тарифи на житлово-комунальні послуги й транспорт, забезпечити доступність освіти, медицини, відпочинку, культури, науки, всіх благ цивілізації для абсолютної більшості народу України.

Не треба забувати про світовий досвід виходу з глибоких економічних криз і воєнної розрухи. Наприклад, у США в період кризи 1929–1930 років у держвласність перейшли тепло- та гідроелектростанції, металургійні, хімічні, суднобудівні підприємства, будівельна індустрія, 96% виробництва синтетичного  каучуку, 71% виробництва літаків і моторів, 58% виробництва алюмінію, інші галузі.

У новітній час державна власність відіграє провідну роль у всіх розвинених країнах. Триває помітне одержавлення національного доходу. Так, у США на початку ХХ століття частка держвласності становила 8%, а наприкінці – понад 30%, або 1,5 трильйона доларів. Вона перетворилася на провідну форму розвитку продуктивних сил. Саме завдяки держвласності розвиненим країнам Заходу вдаються широкомасштабні освітні та програми у сфері охорони здоров’я, розвиток фундаментальної науки, дослідження космосу, океану, ядерної енергії, подолання економічних катастроф, підтримка сільгоспвиробництва тощо. Досвід світового розвитку свідчить: позбавлення держави власності, витіснення її з економіки може мати катастрофічні наслідки. За державної власності завжди більший рівень зайнятості населення, нижчі ціни на товари та послуги, масштабніший облік соціальних потреб й інтересів більшості громадян. Тому вихід із кризи – у націоналізації базових галузей промисловості, розвиткові трудової приватної власності й приватної ініціативи людини-трудівника, коли власник і трудівник поєднані в одній особі.

Автор: Василь СІРЕНКО