передплата Українською | In English

№9, травень 2005

Публічну владу лихоманить

Як гармонізувати відносини в системі.
Відмова від попередньої не означає автоматичного утвердження нової


Задоволення загальних потреб і впорядкування різноманітних проявів соціальної життєдіяльності потребують неабияких зусиль від публічної влади. Відмова від радянської системи її організації, що ґрунтувалася передусім на максимальному одержавленні та жорсткій централізації, не означала автоматичного утвердження нової системи, адекватної умовам політичної демократії.

Цей процес триває суперечливо не лише на пострадянському просторі: свого часу Д. Растоу як критерій зарахування певної держави до демократичних визнав проведення не менше трьох послідовних вільних політичних виборів1. Тож, приміром, демократичними у другій половині ХХ століття визнано всього близько 30 держав2. З огляду на величезну кількість держав, що виникали та зникали в процесі розвитку людської цивілізації, її демократичний різновид є швидше унікальним, аніж типовим явищем. Та саме демократична держава, безсумнівно, має розглядатися як один із найістотніших здобутків людства. Безумовною її перевагою є вищий ступінь організації публічної влади, завдяки чому доволі обмежені ресурси останньої витрачаються передусім не на впорядкування внутрішніх відносин, а на подальший розвиток суспільства.

Значного поширення у другій половині ХХ століття набуло визначення Й. Шумпетером демократичної держави як такої, "в якій право на ухвалення політичних рішень окремі громадяни здобувають, змагаючись за голоси виборців"3. Однак це визначення залишало осторонь зміст практичної реалізації здобутої влади, можливість її використання для збереження власного владного становища. Як іронічно зауважував Е. Фромм: "За відсутності інформації, обговорення та влади, спроможної зробити рішення ефективним, демократично виражена думка людей має значення не більше, аніж оплески на спортивних змаганнях"4.

Демократична держава неможлива без певних інституційних здобутків її внутрішньої організації. З огляду на це Р. Даль та Ч. Ліндблом для характеристики сучасної демократичної держави (а не, скажімо, античного полісу) запропонували дефініцію "поліархія", яка змістовно включає набір політичних інститутів, необхідних для повномасштабної демократії5. Було звернуто увагу на зв'язок між довершеністю внутрішньої організації держави та розвиненістю інших політичних інститутів. Приміром, імовірність, що уряд терпітиме опозицію, зростає в міру того, як "ресурси, що їх має у своєму розпорядженні уряд, скорочуються порівняно з ресурсами опозиції", "скорочуються можливості уряду використовувати насильство або суспільно-політичні важелі для придушення опозиції"6.

Чому не концентрація влади, яка, здавалося б, й уможливлює раціональніше використання публічних ресурсів та ведення суспільно значущих справ (для цього потрібна тільки мудрість носіїв верховної влади), а саме її розосередження стало невід'ємним атрибутом політичної організації сучасних демократій? Посилаючись на історичні факти, К. Поппер стверджував: "Я схиляюся до думки, що правителі рідко піднімалися над середнім рівнем як у моральному, так і в розумовому відношенні, а часто навіть не досягали його... Мені здається абсолютним божевіллям будувати всі наші політичні зусилля на хисткій надії, що нам вдасться залучити блискучих чи принаймні компетентних правителів"7. Полікратичність держави відтак постає імперативною формою організації політичних інститутів, за якої "погані чи некомпетентні правителі" не змогли б заподіяти великої шкоди.

Однак на пострадянському просторі процес демократизації швидше підтверджує думку Р. Даля: "В країнах, що не дістали у спадщину досвіду функціонування конкурентної політики, перетворення гегемонії на поліархію залишиться, очевидно, тривалим процесом, для реалізації якого знадобиться декілька поколінь"8.

Ґрунт для конфліктів

Неоднозначним виявилося сприйняття політичних реалій, які виникли в процесі формування кількох центрів публічної влади. Передусім окреслилися істотні проблеми з визнанням місцевого самоврядування як самодостатньої та порівняно відокремленої галузі публічного управління. В більшості пострадянських держав компетенція і фінансові ресурси місцевого самоврядування є настільки обмеженими, наскільки це виключає їх самостійність. А в Казахстані взагалі визнається винятково місцеве державне управління.

Не менш специфічне ставлення до концепції розподілу влади. Значною мірою це пов'язувалося з характером перетворень у транзитному суспільстві. Поліархія видається недоречною там, де домінує прагнення будувати такі механізми публічної влади, які були б не так покликані відображати суспільні настрої, як діяти всупереч їм. На пострадянському просторі в першій половині 90-х років ХХ століття значного поширення набула теза І. Клямкіна, що більшість країн у період переходу до сучасної ринкової економіки потребують авторитарного режиму9. В Україні також висловлювалася думка, що у "країнах, які переживають радикальні переміни в економіці, політиці й суспільстві, система балансу сил, що діє за принципом "не поступлюся іншому", певним чином заганяє політику реформ у глухий кут. Пошуки компромісів суперечать необхідності прийняття швидких і радикальних рішень, реалізація яких потребує забезпечення ефективними механізмами"10.

Пошук резервів дієздатності публічної влади підживлює прагнення обґрунтувати верховенство одного державного органу (Президента). Приміром, за Конституцією РФ 1995 року саме на Президента покладається обов'язок забезпечити "погоджене функціонування i взаємодію органів державної влади" (п. 2 ст. 80), тільки вiн "визначає основнi напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави" (п. 3 ст. 80). Статус глави держави деякі російські автори трактують як статус посадової особи, яка стоїть над усiма гiлками влади11. Концепція єдності здійснення влади набула популярності й у Казахстані та Киргизії. Як висловився Н. Назарбаєв: "Повноваження Президента республіки Казахстан стимулюють законодавчу і виконавчу владу безконфліктно взаємодіяти між собою, оскільки конфлікт загрожує хірургічним втручанням з боку Президента"12.

Однак президентоцентризм в умовах загострення політичного протистояння й ослаблення впливу повновладного Президента неминуче призводив до силового усунення глави держави й масштабного громадянського конфлікту, як це відбувалося в Азербайджані (двічі), Грузії (двічі), Киргизії, Таджикистані. У Грузії та Таджикистані інститут Президента на певний час скасовувався, оскільки виявилося, що концентрація значних повноважень у руках однієї особи, яка перестала спиратися на суттєву суспільну підтримку, втрачає сенс. Більше того, фактична монократичність держави зумовлює перетворення посади Президента на найбільш привабливий об'єкт політичної боротьби та її ескалацію, що спостерігалося за останні два роки в Грузії, Україні та Киргизії.

На розвиток вітчизняної наукової думки помітний вплив справляють напрацювання, де визнання абсолютної необхідності демократичного розвитку пострадянської держави поєднується з досить критичними оцінками наявного становища13. Однак осмислення практики державного будівництва на пострадянському просторі потребує більш предметного звернення до формування такої системи публічної влади, яка поєднувала б реальну поліархію зі стабільністю публічного управління.

Збереження президентоцентристської системи влади видається малопродуктивним з огляду на неможливість тривалого прилаштування організації та діяльності апарату управління до однієї особи. Раніше чи пізніше, але особа, що перебуває на вершині владної піраміди, змушена буде її полишити. Одночасно відбудеться зміна і правлячого угруповання політико-адміністративної еліти. А пригальмування політичної боротьби неможливе. Україна є державою зі значним рівнем політико-ідеологічного протистояння: жодна із загальнонаціональних виборчих кампаній 1994–2004 років не виявила стійкого домінування якоїсь однієї політичної сили. Процес визрівання політичних суперечностей в Україні характеризується дедалі більшою диференціацією інтересів у суспільстві. Економічний плюралізм постійно й неминуче підживлює плюралізм політичний.

Реальністю є й неадекватний умовам поліархії стан соціуму. Нерозвиненість громадянського суспільства проявляється не тільки у слабкості політичних партій, немічності та безпорадності громадських об'єднань, зааганжованості засобів масової комунікації, а й у відсутності ключової постаті такого суспільства – громадянина. Для того, щоб останній з об'єкта політичного впливу перетворився на повноцінного суб'єкта, є потреба появи потужного середнього класу, представники якого не лише усвідомлювали б власні інтереси, а й могли б ефективно та своєчасно їх обстоювати, маючи для цього відповідні матеріальні та організаційні ресурси.

Суспільна свідомість радше налаштована на сприйняття авторитарного або й тоталітарного режиму, зрозуміло, із зверхниками, наділеними всіма мислимими й немислимими чеснотами. Суспільство в більшості своїй схильне до утриманства, ніж до вирішення наявних проблем власними зусиллями. Політико-адміністративна еліта за своєю свідомістю і поведінкою швидше належить тоталітарному минулому, ніж демократичному майбутньому. Найяскравіше про це свідчить упевнене заперечення можновладцями існування в Україні опозиції. Зміна носіїв влади не змінила навіть аргументації: все зводиться до того, що претенденти на роль опозиції "не такі".

Але масштабні перетворення соціальної структури та свідомості суспільства потребують значного проміжку часу. Тому поступ демократії в Україні найближчим часом визначатиметься ледь не винятково спроможністю вітчизняної еліти (чи буде ще й бажання?) здійснити перерозподіл публічної влади, спрямований на її реальне розосередження та, що не менш важливо, раціональне й ефективне здійснення.

Лукавство рівнів

Істотних зусиль потребує подолання дисбалансу у відносинах між державою і місцевим самоврядуванням. Органи місцевого самоврядування суто формально проголошені повноцінним і самостійним (стосовно органів державної влади) засобом здійснення народовладдя (ч. 2 ст. 5 Конституції України). А реальна модель відносин може бути визначена як усебічна адміністративна опіка, яка спирається на цілковиту фінансову залежність. Повноцінне самоврядування, за винятком столиці та великих міст, є неможливим на рівні, що офіційно проголошений базовим. Визначення останнім рівня окремого населеного пункту (з 1996 року також і об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл) відгонило неабияким лукавством. Адже нагальні потреби людей задовольнялись і задовольняються здебільшого на рівні району (міста обласного значення).

Ліквідація виконавчих структур самоврядування і створення місцевих державних адміністрацій на обласному і районному рівнях за умов розподілу фінансових ресурсів публічної влади зверху донизу була і залишається потужним засобом збереження централізації в системі публічної влади. Однак централізація ця є значною мірою формальною: кожна загальнонаціональна виборча кампанія використовується місцевими політико-адміністративними елітами для того, щоб вирвати певні поступки у центральної бюрократії. Політична криза листопада-грудня 2004 року засвідчила кричущу недосконалість взаємовідносин між державою і місцевим самоврядуванням, коли, з одного боку, чиновники, покликані репрезентувати на місцях саме загальнодержавні інтереси, з небаченою одностайністю і вправністю побажали перетворитися на очільників місцевого самоврядування, а з другого – органи, покликані вирішувати питання місцевого значення, натхненно взялися до загальнодержавних справ.

Удосконалення цього механізму неможливе без збалансування повноважень, ресурсів та відповідальності в системі публічної влади. При цьому наголос має бути зроблений на відповідальності. Держава повинна обмежити сферу власної відповідальності вирішенням справді загальнодержавних завдань. Але й будь-якому втручанню місцевих органів у цю сферу має даватися рішуча та негайна відсіч. Запропоновані зміни до Конституції України (законопроект № 3207-1), зокрема, передбачають можливість повноцінного самоврядування на обласному і районному рівнях зі створенням виконавчих органів відповідних рад (ч. 3 ст. 140). Однак ч. 6 ст. 118 у запропонованій редакції зберігає можливість висловлення цими радами недовіри керівникам відповідних місцевих держадміністрацій. А на якій підставі? Сьогодні необхідність відповідних норм зрозуміла – це чи не єдиний реальний засіб впливу ради на структуру, яка здійснює усі виконавчо-розпорядчі функції в області чи районі. Однак в умовах, коли ради матимуть власні виконавчі органи, втручання органу самоврядування в державні справи є щонайменше безглуздим.

Здійснення самоврядування на всіх рівнях має передбачати, що відповідно до обсягу покладених законом на нього функцій (не що може, а що має здійснюватися) надаються необхідні для цього ресурси й забезпечується можливість практичного здійснення контролю з боку громади та держави. Без такого контролю відповідальність органів самоврядування та їх посадових осіб за стан справ на місцях є фікцією. Тим часом реальністю сьогодення є сприйняття самоврядування частиною його посадових осіб як можливості самостійно визначати зміст власної діяльності. Автономність цих посадовців (і самоврядування) сьогодні істотно обмежується. Відмова від жорсткої адміністративної та фінансової опіки або її пом'якшення мотивуються саме необхідністю розвитку самоврядування. Та чи не зумовить це тільки більшу незалежність посадовців, і передусім від територіальної громади?

За розвинутого громадянського суспільства його структури могли б забезпечити дієвий контроль за органами та посадовими особами самоврядування. А за вітчизняних умов у законодавстві мають бути передбачені форми участі громадян в ініціюванні прийняття, зміни та заміни рішень самоврядних органів. Громадська ініціатива в такому разі повинна передбачати наявність, приміром, двадцяти підписів під відповідним клопотанням. Мають бути визначені терміни й наслідки реагування на такі звернення. На рівні локальних спільнот доцільно запровадити процедуру попереднього (принаймні за тиждень) сповіщення про рішення, які повинні бути прийняті органом самоврядування. Одним із засобів формування та формулювання позиції територіальної громади має стати проведення відкритих громадських слухань не лише за бажанням керівників органів самоврядування, а й за громадською ініціативою. Особливо жорсткими мають бути вимоги щодо участі громадськості (не кажучи вже про її інформування) у відчуженні громадського майна.

Слід врахувати, що на рівні локальних спільнот реалізується значна частина прав і свобод громадян, гарантом яких постає, відповідно до Конституції України, саме держава. Тому органи виконавчої влади мають безумовно здійснювати контроль за цільовим використанням державних коштів, які передаються самоврядним структурам. У перспективі органи виконавчої влади повинні відігравати більшу роль у контролі за дотриманням законності органами самоврядування (незалежно від доповнення ст. 121 Конституції п. 5, як це передбачено змінами Основного Закону, що набудуть чинності з 2006 року), але навряд чи вони зможуть його здійснювати інакше, як у формі оскарження тих чи інших рішень, дій чи бездіяльності в судах.

З огляду на задекларовану реформу адміністративно-територіального устрою, яка, за задумом його ініціаторів, тільки об'єднанням кількох жебраків перетворить їх на клуб мільйонерів, нам видається доцільнішим проведення муніципальної реформи з перетворенням на основу самоврядування громад не населених пунктів, а муніципальних утворень у районах і містах обласного значення. Економічні реалії нашого суспільства засвідчують помітний перерозподіл суспільного багатства в адміністративних центрах. Тому потрібно не виокремлювати ці центри, а покладати на них відповідальність за соціальне облаштування периферії. Спочатку треба забезпечити самодостатність самоврядування на рівні цих територій, а вже потім дати їм самим можливість вирішувати, кому, з ким і як об'єднуватися.

До якої належить президентська

Необхідним видається і приведення відносин між органами державної влади у відповідність з конституційною (ч. 1 ст. 6) формулою про здійснення цієї влади на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Тим часом домінуючою гілкою влади постає влада президентська. Гіпертрофована роль Президента серед інших державних органів неминуче перетворює всенародні його вибори на "доленосні", "революційні" тощо, чого ніколи не було б в умовах реальної полікратичності.

Прийняті в грудні минулого року зміни до Основного Закону України, які мають набути чинності з наступного року, перерозподіливши повноваження вищих державних органів, не виключили, однак, виникнення конфліктів між ними, оскільки в багатьох випадках обмеження влади здійснюється в межах не солідарної, а конфліктної моделі взаємовідносин.

Приміром, досить актуальним є обмеження всевладдя не лише Президента, а й парламенту. Свого часу ще Л. Дюгі слушно зазначав: "Якщо парламент зв'язаний тільки законом, то він нічим не зв'язаний"14. На жаль, народні депутати, змінюючи Основний Закон України, подбали і про мінімізацію зовнішнього втручання в організацію роботи парламенту. Якщо чинна Конституція передбачила в п. 5 ч. 2 ст. 88 прийняття закону про регламент Верховної Ради (себто акта, що має підписуватися та оприлюднюватися главою держави), то у ч. 5 ст. 83, п. 15 ст. 85, ч. 3 ст. 88 змін до Конституції йдеться вже про Регламент Верховної Ради України – суто внутріпарламентський документ, зміст якого парламентарії визначатимуть на власний розсуд.

У сучасних демократіях зазвичай вживається формула про зв'язаність парламенту конституцією і правом. Однак у європейських країнах умовою не лише функціонування, а й самого існування парламенту є формування ним уряду, який здійснює практичну реалізацію ухвалених законів, а позитивна оцінка останнього широким загалом є необхідною передумовою збереження в парламенті представників політичних сил, що репрезентують урядову більшість.

Ця солідарна модель обмеження парламенту в наших умовах навряд чи зможе реалізуватися, оскільки зберігається менш результативна конфліктна модель взаємовідносин. Приміром, побоювання розпуску парламенту внаслідок невиділення більшості або несформування уряду у визначені терміни, як це передбачено пп. 1, 2 ч. 2 ст. 90 Конституції України в новій редакції, можуть спонукати депутатів до суто формального формування і більшості, й нового складу уряду. Однак, сформувавши уряд та задекларувавши його палку підтримку, народні обранці можуть далі спокійнісінько блокувати урядові законопроектні та бюджетні пропозиції. Тобто уряд працювати плідно не зможе. З другого боку, обраний після дострокового розпуску парламенту новий його склад не може бути розпущений протягом року (ч. 4 ст. 90 Конституції у новій редакції), відтак він узагалі може не перейматися участю у формуванні та функціонуванні виконавчої влади. І що тоді?

Сенс співпраці парламенту й уряду передусім проявляє себе у спільній законотворчості. Проте ч. 4 ст. 94 зберігає можливість за главою держави блокувати цю законотворчість, а подолати вето можна винятково за умови наявності не простої, а конституційної більшості. Тож без підтримки з боку глави держави й саме існування парламентської більшості, й формування нею відповідального уряду можуть залишитися так само проблематичними, як і раніше.

За Президентом зберігається можливість блокування власної нормотворчості уряду. Щоправда, чинна Конституція (п. 16 ч. 1 ст. 106) дозволяє йому скасовувати ці акти на власний розсуд, а нова ж редакція (п. 15 ч. 1 ст. 106) формулюється м'якше – про призупинення дії винятково з мотивів неконституційності з одночасним зверненням до Конституційного Суду. То, може, спочатку треба довести неконституційність рішення, а вже потім його скасовувати?

А судді?

Перспективним напрямом загострення суперечностей у державному апараті є відносини між адміністрацією (органами виконавчої влади) та судами. Вже сьогодні помітним є зростаюче втручання судів у справи публічного управління. Певною мірою це є неминучим для роздержавленого суспільства, де значна кількість суб'єктів права потребує впорядкування їх взаємовідносин саме шляхом прийняття судових рішень. У процесі правозастосування останні постають своєрідним конкурентом адміністративних актів. Однак, окрім опосередкованого втручання, є й пряме, зумовлене як відсутністю належного унормування правовідносин у сфері управління відповідними актами, так і численними порушеннями чинного законодавства органами виконавчої влади.

Цілковита більшість судових скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади задовольняється. Це при тому, що українські громадяни далеко не завжди поспішають стати суб'єктами оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів публічної влади та їх посадовців. Заважають брак часу, коштів, знань, віри в неупередженість та компетентність суддів тощо.

Однак невдоволення адміністрації судовим втручанням має певне підґрунтя. Об'єктивність і кваліфікованість суддів залишається швидше метою, аніж реальним фактом. Зміна політичної кон'юнктури супроводжується непоодинокими випадками перегляду судами власних рішень. Формальні посилання на виявлення нових обставин у справах викликають хіба що насмішки: що як через кілька років ще новіші (найновітніші!) з'являться? Невдоволення підсилюється специфічними рисами організації органів судової влади, коли, приміром, рішення стосовно права власності на об'єкти в Дніпропетровській області прийняті місцевими судами майже половини областей України.

Зростання масштабів судового контролю адміністративної діяльності загрожує перетворити на фікцію поділ влади. Показником прагнення обмежити судовий контроль є ветування Президентом України 20 квітня прийнятого парламентом 17 березня 2005 року Адміністративного процесуального кодексу України, одним із мотивів якого є незгода з можливістю оскарження в адміністративних судах законності нормативних актів глави держави, уряду, Верховної Ради АР Крим. Вето було накладене попри те, що за кодекс проголосували фракції БЮТ, СПУ, УНП, НП, більшість фракції "Наша Україна".

На наш погляд, конфліктна модель взаємодії виконавчої та судової влади шляхом обмеження втручання судів у справи адміністрації є малопродуктивною. Адміністрація має ретельніше узгоджувати власну нормотворчість із чинним законодавством. А для кращого захисту суб'єктивних прав і законних інтересів громадян поряд із розвитком системи адміністративних судів потрібно вживати необхідних заходів для створення адміністративної квазіюстиції – спеціалізованих органів у межах системи виконавчої влади, структурно відокремлених від активної адміністрації, які спеціалізувалися б на вирішенні адміністративно-правових спорів за процедурою, наближеною до судової. Виконавча влада у такий спосіб сама має дбати про честь власного мундира, а не чекати, коли плями на ньому виступлять під час судових засідань.

Сьогодні принципово важливо вийти за межі усталених підходів до відпрацювання окремих ланок складного механізму взаємодії окремих елементів у системі публічної влади. На цей механізм слід поглянути не з точки зору корпоративних чи особистих інтересів, а виходячи винятково з узгодженого його функціонування. Безперечно, складові цього механізму потребують юридичної оболонки. Водночас не варто забувати, що "юридичні повноваження ніколи не гарантують здатності користуватися ними, але багато в чому допомагають, як і багато що ускладнюють..."15. Юридичні норми, які є тільки моделлю бажаних суспільних відносин, повинні мати прогностичний вміст, враховувати можливі варіанти їх використання. А найголовніше – політико-адміністративній еліті України, якщо вона справді є елітою, важливо підходити до організації публічної влади з позицій солідарності, самообмеження і загальної доцільності.


Джерела:

1 Пауел Дж.Б. Сучасні демократичні країни. Участь у політичному житті, стабільність і насильство. – Х.: Каравела, 2004. – С. 9.

2 Даль Р.А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція. – Х.: Каравела, 2002. – С. 14; Пауел Дж.Б. Сучасні демократичні країни. – С. 6–12.

3 Шумпетер Й.А. Капіталізм, соціалізм і демократія. – К.: Основи, 1995. – С. 334.

4 Фромм Э. Иметь или Быть? // Психоанализ и религия; Искусство любить; Иметь или Быть? – К.: Ника-Центр, 1998. – С. 359–360.

5 Даль Р. Демократия и ее критики. – М.: РОССПЭН, 2003. – С. 8.

6 Даль Р.А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція. – С. 38.

7 Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. В 2-х тт. – Т. 1. – К.: Основи, 1994. – С. 142.

8 Даль Р.А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція. – Х.: Каравела, 2002. – С. 37

9 Клямкин И.М. Какой авторитарный режим возможен сегодня в России? //Полис. – 1993. – № 5. – С. 51.

10 Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ століття: політичний аспект. – К.: Либідь, 1995. – С. 15–16.

11 Ноздрачев А.Ф. Основные характеристики исполнительной власти по Конституции Российской Федерации 1993 г. // Государство и право. – 1996. – №1. – С. 13; Халипов В.Ф. Введение в науку о власти. – М.: Технолог. шк. бизнеса, 1995. – С. 91.

12 Цит. за: Назаркулова Л. Т. Конституция Республики Казахстан – основа построения демократического правового государства: Автореф. дис. к. ю. н. – Алматы, 1999. – С. 21.

13 Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи: Монографія. – К.: Ін-т держ. і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 656; Курас І. Між авторитарним минулим і демократичним майбутнім // Наукові записки: Зб./сер. "Політологія і етнологія". – Вип. 22.– К.: ІПіЕНД, 2003. – С. 18–
24; Цвєтков В.В., Горбатенко В.П. Демократія. Управління. Бюрократія: В контексті модернізації українського суспільства: Монографія. – К.: Ін-т держ. і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 248.

14 Дюги Л. Социальное право. Индивидуальное право. Преобразование государств. – СПб., 1909. – С. 29–30.

15 Шумпетер Й.А. Капіталізм, соціалізм і демократія. – К.: Основи, 1995. – С. 305.

Автор: Віктор МЕЛЬНИЧЕНКО

Плакат - брат барикад

Останні новини

Путін не блефує, ЄС має всерйоз поставитися до його ядерних погроз – Боррель Сьогодні, 25 вересня

Французькі депутати хочуть розслідувати ймовірне російське фінансування партій Вчора, 24 вересня

Зеленський доручив МЗС відреагувати на постачання Іраном безпілотників Росії Вчора, 24 вересня

Президент Євроради закликав призупинити членство Росії в Радбезі ООН Вчора, 24 вересня

Комісія ООН підтвердила скоєння Росією воєнних злочинів в Україні 23 вересня

23 держави і одна організація попросили ЄСПЛ долучитись до справи України проти РФ 23 вересня

Берлусконі напередодні виборів спричинив скандал заявами про вторгнення Путіна 23 вересня

Трибунал для Путіна, Захід коментує ядерні заяви РФ, Ізраїль продає "Залізний купол": новини дня 23 вересня

Пентагон: ядерні погрози Путіна не вплинуть на підтримку України 23 вересня

Зеленський утворив робочу групу для створення Спецтрибуналу щодо злочину агресії РФ 22 вересня