№1, січень 2009

Не поспішаймо продавати землюНе поспішаймо продавати землю

Одні політичні сили вважають продаж землі сільськогосподарського призначення за панацею від усіх бід, бо з’явиться застава для отримання кредитів. Інші — що зняття мораторію призведе не лише до обезземелення селян, а й до спаду виробництва в галузі. Своїми думками щодо земельної реформи та загалом стану сільського господарства в Україні з кореспондентом «Віча» Юрієм ПОТАШНІМ поділився заступник директора Інституту аграрної економіки Віктор МЕСЕЛЬ-ВЕСЕЛЯК.

— Вікторе Яковичу, вже 17 років триває реформування аграрної сфери. Чи досягнуто результатів, на які сподівалися?

— Аграрну реформу слід розглядати у двох вимірах — організаційному та економічному. Що стосується першого, то тут певні здобутки є. На відміну від промислової сфери, де громадяни фактично втратили свої майнові частки, а заводами й фабриками заволоділа невеличка група людей, земля реально належить тим, хто на ній працює, — селянам.

Нині вітчизняне сільгоспвиробництво тримається на трьох формах господарювання, що відповідають світовим стандартам: великі сільськогосподарські підприємства, особисті селянські та фермерські господарства. Однак якщо в Східній Німеччині земельну реформу здійснили за 5 місяців, то ми «гралися» протягом 5 років — з 1994-го до 1999-го. За цей час значну частину майна «розтягли», худобу продали, а виробництво загалом зменшилося більш як удвічі. І якщо нині рослинництво поволі відновлює свій потенціал, то тваринництво досі не може піднятися.

Упродовж 10 років держава не вважала за потрібне дотувати сільського виробника, хоча це робилося навіть за радянських часів, адже виробничий цикл у галузі надто тривалий — понад рік. Так, у 1990 році для цієї мети було виділено 5,5 млрд. рублів і майже всі вони пішли на підтримку тваринництва. При цьому слід ураховувати співвідношення між рублем і гривнею, яке в середньому становить 1 до 8. Тобто тодішні 5,5 млрд. рублів дорівнюють 44 млрд. гривень. З 2000 року дотації на сільське господарство відновилися, але вони неістотні. Найбільше було виділено торік — 3,5 млрд. гривень.

Особисті селянські господарства взагалі не одержують підтримки, хоча виробляють, наприклад, 80 відсотків молока.

Усі біди сільгоспвиробників — від диспаритету цін. Тепер, щоб купити один трактор, селяни мусять продати в 6—7 разів більше продукції, ніж у 1990 році. Така ситуація склалася з часів «шокової терапії», коли «відпустили» ціни в усіх галузях економіки, крім сільського господарства, де діяли визначені державою «орієнтовні» ціни. Ми підрахували, що село загалом недоотримало 900 млрд. гривень, ставши донором інших галузей економіки. Нині цілком зрозуміло: без вирівнювання економічних умов господарювання аграрного сектору з рештою галузей економіки на піднесення села годі сподіватися.

— Виходить, потрібно піднімати ціни на сільськогосподарську продукцію?

— На рівні торгівлі вони й так досить високі. Проблема тут полягає в тривалості обороту капіталу: селянин протягом року вкладає кошти й тільки потім отримує дохід. Судіть самі: щоб відгодувати бичка, потрібно майже два роки, свиню — рік, тоді як у торгівлі капітал обертається менш ніж за місяць, у промисловості — до трьох місяців. Тож при ціноутворенні слід закладати не рівень рентабельності, а норму прибутку, яка враховує оборотність капіталу й повну вартість основних фондів, включаючи землю.

Нині в середньому по країні цей показник дорівнює 11 відсоткам, тому логічно, щоб і сільгоспвиробник мав таку ж норму прибутку. З огляду на це наш інститут розробив нормативи витрат і ціни на сільськогосподарську продукцію. Якщо ринкові ціни не сягнуть розрахункових, тоді держава має компенсувати різницю між ними. Такі положення ми внесли до проекту закону «Про вирівнювання економічних умов господарювання». У разі ухвалення закон щорічно коштуватиме держбюджету 20—25 млрд. гривень. Де взяти такі гроші, щоб вивести село з кризи? Відповідь одна: у тих, хто має вищий прибуток, ніж у середньому по країні. Для цього треба запровадити прогресивну шкалу оподаткування. Але промислове лобі надто сильне, щоб допустити такий розвиток подій. Проте слід починати розраховуватися із селом.

— Вікторе Яковичу, ви кажете, що держава має фінансово підтримувати сільське господарство. Можливо, вихід варто шукати в підвищенні його ефективності?

— Так, тут маємо певний резерв. Та, хоч би скільки ми зменшували собівартість продукції, без державної підтримки сільгоспвиробникам усе одно не вижити. Навіть у США та країнах ЄС високоефективні фермерські господарства потребують дотацій. Якщо у світі компенсують різницю в оборотності капіталу, то в нас продовжують вимивати кошти із сільського господарства.

Найефективніша форма господарювання — великі сільгосппідприємства ринкового типу, тому їх слід активніше розвивати. До речі, продуктивність праці тут у 1,5—2 рази вища, ніж була в колгоспах. Хоча сільське господарство після глибокої кризи 1990-х років і перетворилось зі збиткового на прибуткове, кількісних показників радянських часів йому досягти не вдалося.

У пригоді можуть стати й інші механізми здешевлення продукції. Наприклад, останнім часом набувають поширення культурні пасовища. Це великі зрошувані площі, засіяні різнотрав’ям, на яких випасають худобу, дотримуючись ротаційності ділянок. Тоді собівартість молока та м’яса знижується на 25—30 відсотків. Щоб зекономити на добривах, учені пропонують не спалювати солому на полях, а пускати її на гній чи просто заорювати в ґрунт. У такий спосіб мінеральні добрива, які нині надзвичайно дорогі, можна замінити на 70 відсотків. Потрібно збільшити поголів’я високопродуктивних тварин, і корови даватимуть не 2,5—3, а 5—6 тис. кг молока; середньодобовий приріст великої рогатої худоби становитиме не 350, а 800—1000 грамів; свині за добу набиратимуть не 250—300, а 600—800 грамів.

Налагодивши виробництво біопалива та біоетанолу, можна розв’язати одразу дві глобальні проблеми: збуту сільськогосподарської продукції та дорожнечі пального. І 2008-й тут є показовим. Ми виростили найвищий в історії України врожай зернових — понад 53 млн. тонн, однак рік, за попередніми даними, закінчимо зі збитками у 8,6 відсотка. Парадокс, але менші врожаї 2005 та 2006 років забезпечували виробникам прибутки. Причина в тому, що ми не можемо спожити вирощене, а щоб зерно стабільно продавати за кордон, потрібно мати з іншими країнами довгострокові угоди з визначеними цінами. Коли ж на світовому ринку складатиметься несприятлива кон’юнктура, всередині країни слід нарощувати обсяги переробки продукції. Зерно, цукрові буряки, картоплю можна пустити на біоетанол — він додається до бензину, а коштує в 2—3 рази дешевше. З ріпаку, сої, соняшнику, крім комбікорму, виробляють біопаливо, собівартість якого становить від 60 копійок до гривні за 1 л. А дизпальне з нафти продають по 6—6,5 гривні.

— Кажуть, що скасування мораторію на продаж землі врятує село. Чи поділяєте ви цю думку?

— Нині кожен другий селянин ладен продати свій земельний пай. Але, отримавши кошти на руки, краще жити він не стане, бо ціни одразу поповзуть угору. У підсумку гроші знеціняться.

Купити землю під силу тільки окремим аграрним холдингам і великим підприємствам, а також багатим несільськогосподарським компаніям. Більшість аграріїв собі цього не дозволять, бо в них немає вільних капіталів. Скасування мораторію може навіть спричинити спад виробництва в аграрному секторі, адже оборотні кошти будуть спрямовані на купівлю землі. Ситуація ускладнюється недостатніми обсягами державної підтримки виробника та низькими цінами на продукцію, які не відшкодовують витрат.

Насправді господаря цілком влаштовує оренда. Хоча селяни й отримують надто мало за оренду своїх паїв, але за низькорентабельного виробництва, що нині склалося, платити більше просто неможливо. Однак це справа часу.

Передусім треба землю ввести в обіг як капітал і прибуткоутворювальний чинник, забезпечити її ліквідність. Тільки після цього дійде черга до скасування мораторію. А нині я категорично проти продажу землі: чим більше землевласників, тим краще для держави. Якщо майбутні покоління селян матимуть у власності землю, села принаймні перестануть вимирати. Тож державі не слід нехтувати невеликими й середніми господарствами, бо вони виробляють дві третини продукції і мають резерви для підвищення ефективності. Цим шляхом пішли Китай і Японія, де середнє фермерське господарство має 2—3 га ріллі. У країнах Європи середнім вважається господарство з 40 га землі, у США — до 100 га.

Наразі невеликі й середні господарства забезпечують трудову зайнятість 3,7 млн. українських селян, тоді як сільськогосподарські підприємства — лише 0,6 млн. Тож створення рівних економічних умов для всіх форм господарювання на селі є запорукою подальшого розвитку аграрного сектору України.

 

P.S. Верховна Рада України продовжила мораторій на продаж земель сільгосппризначення до 1 січня 2010 року. За таке рішення 23 грудня 2008 року проголосували 263 народні депутати з 444 зареєстрованих у залі (Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання негативним наслідкам впливу світової фінансової кризи на розвиток агро-
промислового комплексу» № 3353).

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня