Ставище. Партійний диктат, або Як представників громад відсунули від рад

Про виборче право та формування органів місцевого самоврядування...

Чимало експертів і аналітиків напередодні виборів 2006 року до органів місцевого самоврядування висловлювали застереження, що через відсутність у більшості політичних партій розвинених регіональних і місцевих структур останні не лише не готові висунути гідні кандидатури на місцеві вибори, а й запропонувати розв’язання проблем конкретного населеного пункту. Вони наче у воду дивилися. Пропорційна виборча система спричинила послаблення відповідальності кожного окремого депутата перед виборцями та зв’язку з ними, породила чимало неузгодженостей між інтересами фракцій.
Саме такої думки гість редакції – керуючий справами виконавчого апарату Ставищенської районної ради, що на Київщині, Олексій КРАВЧУК:

– Стаття 141 Конституції України вказує, в який спосіб громадянин нашої держави реалізує своє право на місцевих виборах. Він здійснює це за місцем свого проживання як член відповідної територіальної громади (села, селища чи міста) або як член сільської громади (добровільного об'єднання жителів кількох сіл), обираючи і депутатів відповідної ради, і голову.

Право бути обраним надано всім громадянам України, котрі мають право голосу. Інших обмежень Конституція не передбачає. А тепер давайте розберемося, кого ж ми обирали?

Останні вибори до місцевих, зокрема районних, рад проводилися на пропорційній основі із закритими списками. Оприлюднювалася лише перша п'ятірка кандидатів. При цьому не було внесено змін до законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про статус депутатів місцевих рад» та «Про службу в органах місцевого самоврядування». Як наслідок – кардинальна дезорганізація діяльності місцевих рад, малоефективна робота депутатського корпусу через недостатню його компетентність.

Згідно зі ст. 140 Конституції України, частини 7 ст. 1 та п. 2 ст. 10 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» районні ради є органами, чиє завдання представляти інтереси всіх місцевих громад у районі. А що маємо насправді? Депутати, обрані за партійними списками, майже всі проживають у райцентрах і репрезентують інтереси хіба що своїх, часом дуже нечисленних, партійних організацій, програмні засади котрих не враховують запитів сільських громад. Вважаю, такий підхід до формування органів місцевої влади лише дискредитує основні принципи самоврядування.

Аналіз останніх виборів показує: кількість членів «прохідних» партій до районної ради заледве становить 2,5 відсотка від загальної кількості виборців нашого округу. То ж постає закономірне питання, а на якій же підставі ці нечисленні партії диктують свою волю місцевим громадам?

– Олексію Григоровичу, чинний закон про вибори депутатів місцевих рад, справді, практично позбавляє членів громади, котрі не перебувають у партійних лавах, права обрання до представницького органу самоврядування…

– Приміром, сьогодні в нашій Ставищенській районній раді з 29 населених пунктів 23 зовсім не мають своїх представників. Іще гірші справи з репрезентацією інтересів місцевих громад району в Київській обласній раді. Там від Ставищенського району немає жодного депутата. Не сумніваюся, що таких районів по всій Україні набереться не менше двох третин, а то й більше... Ось вам і переваги «прогресивної» партійної системи виборів за закритими списками. Гадаю, правомірно запитати – а чиї ж інтереси фактично представляють нині районні, обласні та й сама Верховна Рада України? Політичних партій чи громадян? А про що й перед ким звітуватимуть обранці народу, запрограмовані своїми партійними органами? Правда, є думка, що депутати можуть бути закріплені за певними територіями, але як часто вони там буватимуть? Практика доводить: депутати місцевих рад мають жити інтересами своїх виборців.

– Щодо законодавчих засад функціонування районних рад, то сьогодні вони фактично діють не в визначених Конституцією України межах. Чи не так?

– Це правда. Відверто кажучи, згідно зі ст. 118 Конституції України виконавчу владу в районах здійснюють місцеві державні адміністрації. А це, по суті, оті повноваження районних рад, які мають реалізувати їхні виконавчі структури.

Незрозуміло, скажімо, чому міській раді Білої Церкви можна працювати, утворивши виконком, а нашому Ставищенському району, де на порядок менше мешканців, необхідна ще й держадміністрація?

І ще один нюанс: згідно з ч. 2 п. 10 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» майно, передане до комунальної власності районів, – спільна власність територіальних громад сіл, селищ. Відповідно й розпоряджатися ним мають право лише вони. А це означає, що районна рада не є суб'єктом права комунальної власності.

Районні ради згідно з п. 2 ст .61 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» не мають власних бюджетних надходжень. Дохідна частина бюджету формується з коштів державного бюджету та з коштів, залучених на договірних засадах із місцевих бюджетів. І коли до цього додати, що штатна чисельність виконавчого апарату районної ради рекомендована постановами Кабінету Міністрів України, то місцевій раді тільки й залишається, що розробляти кошторис.

– Основним багатством районів, подібних до Ставищенського, безперечно, є земля. Чи може вона стати джерелом доходів районних бюджетів?

– Нині землею в межах населених пунктів розпоряджаються винятково сільські ради, а за їхніми межами – райдержадміністрації. То ж і виходить, що районні ради не мають «власної» землі, а відтак – нема й районної громади.

І виникає запитання: чи варто взагалі створювати виконавчі комітети органів місцевого самоврядування на районному рівні для здійснення тих повноважень, які не можна реалізувати? Практика європейських країн, до речі, засвідчує, що централізація виконавчої влади має сприяти передусім концентрації зусиль для задоволення нагальних потреб місцевих громад. Скажімо, у наших сусідів – поляків таку роль виконують ґміни. Статус районних рад в Україні нині, на жаль, не дозволяє представляти інтереси територіальних громад. Це аж ніяк не можна назвати місцевим самоврядуванням.

– Олексію Григоровичу, що, на ваш погляд, слід зробити, аби змінити стан справ у органах місцевого самоврядування?

– По-перше, нинішню виборчу систему варто замінити мажоритарною або ж, бодай як компроміс, пропорційною з відкритими списками, висуненням і обговоренням кандидатур від територіальних громад. Це забезпечить прозорість виборчого процесу на місцях і представництво територій людьми, причетними до них. Із принципом «половити рибку в мутній воді» слід раз і назавжди покінчити.

По-друге, голову районної ради потрібно обирати всією територіальною громадою району зі списків кандидатів. І лише потім делегувати йому повноваження виконавчої влади та формувати виконком райради.

Необхідно внести зміни до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», визначивши передусім владні повноваження районної ради та джерела її бюджетних надходжень.

Назріла необхідність ліквідувати або реорганізувати районні державні адміністрації, надавши їм винятково контрольні функції за виконанням указів Президента. Свого часу один із ініціаторів адміністративно-територіальної реформи Роман Безсмертний стверджував: «Державній владі просто нічого робити на районному рівні – це рівень самоврядування». Слід також запровадити формування бюджетів знизу, законодавчо встановивши соціальний стандарт бюджетного забезпечення громадянина.

І вкрай необхідно законодавчо врегулювати розподіл землі та майна на комунальну й державну власність. Чітко розмежувати повноваження та відповідальність між різними рівнями органів місцевого самоврядування та державною владою.

Ми повинні усвідомити, що демократичну державу можна збудувати лише завдяки зміцненню місцевого самоврядування, забезпечивши його правову й фінансово-господарську основу згідно з Європейською хартією місцевого самоврядування, свого часу ратифікованою нашою державою. Оце й буде міцна підвалина стабільності та заможності наших громадян, хоч би де вони проживали – у великому місті чи маленькому селі.

На моє глибоке переконання, необхідно сьогодні законодавчо захистити виконавчі органи місцевих рад. Вони мають бути деполітизовані, вирізнятися високим професіоналізмом, патріотизмом у найвищому розумінні цього слова. Працювати на державу та громаду. Бо часті зміни складу виконавчих апаратів та ще й за політичною доцільністю лише знижують кваліфікацію управлінців і ефективність роботи місцевих органів влади, що негативно позначається на рівні життя і громад, і держави в цілому.

Вважаю, у центрі й на місцях має бути розумний, законодавчо врегульований баланс гілок влади, бо вивищення чи приниження однієї з них обов'язково призводить до дисбалансу управління в цілому. Інакше немає чого, як то кажуть, на дзеркало нарікати. Та й, узагалі, варто зробити все, щоб китайське прокляття «Бажаємо вам жити в часи великих змін» мало якомога менше шансів справдитися на українських теренах.

 Розмову вів
Анатолій ДУПЛЯК.