Хто забуває історію, той ризикує побачити її повторення...

2008-й – Рік пам’яті жертв Голодомору...

75 років відділяють нас від страшної, гнітюче-дикої дійсності, що накрила українські землі на початку 1930-х років, яка зветься холодними нейтральними словами «голодомор», «геноцид», «репресії проти селянства»… А що за ними стоїть?! Подих смерті, стогін людей, що помирають, безжалісні вбивства невинних, опухлі від голоду діти, які стали свідками й безпосередніми учасниками жорстокої, нелюдської кампанії 1932—1933 років, розгорнутої радянською владою проти українського селянства
й покликаної сприяти «розбудові комунізму, світлого майбутнього». І байдуже, що через кістки, по трупах мільйонів людей і, найжахливіше, — ДІТЕЙ!
«Мета виправдовує засоби». І все. І на цьому крапка.
Так сталося, тому що так мало бути?

Теоретичне осмислення злочину, який називаємо геноцидом, почав правник Рафаель Лемкін, за походженням польський єврей, котрий іще студентом права Львівського університету в 20-х роках ХХ сторіччя зацікавився судовими процесами над турецькими вбивцями вірмен. Пізніше він обмірковував юридичні підстави для покарання за великомасштабні винищування людей, а вже іммігрантом в Америці запровадив термін «геноцид» (від грецького genos — род, плем’я та латинського caedare — вбивати). Під час Другої світової війни Р. Лемкін ужив його у своїй книжці «Правління Осі в окупованій Європі» для означення винищування євреїв нацистським режимом. Ідеї Р. Лемкіна Генеральна Асамблея ООН поклала в основу нового міжнародного права й 9 грудня 1948 року ухвалила «Конвенцію про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього». Українська РСР підписала цей документ 16 грудня 1951 року, а ратифікувала 15 листопада 1954-го. Ратифікована всіма членами ООН, конвенція стала підставою для правової роботи з цього питання міжнародних судових трибуналів, а Кримінальний кодекс незалежної України вписав її принципи у статтю 442 «Геноцид».

Точна кількість жертв Голодомору ніколи не буде відома, але найточніші оцінки свідчать, що приблизно 10 мільйонів осіб стали жертвами геноциду, здійсненого радянським режимом. Особливо великою була смертність серед дітей (третина від загальної кількості жертв). Зрештою влада заборонила реєструвати смертність від голоду та приховувала факт Голодомору від світової громадськості. Відмова визнати перед іноземними державами голод в Україні стала причиною неодноразових відмов від їхньої допомоги. Стороннім було майже неможливо проникнути в райони, вражені голодом. Насильницька ізоляція кордонів Радянської України та української Кубані також означала, що людям не дозволялося виїжджати на пошуки їжі під страхом смертної кари. Багато хто віддавав перевагу розстрілу перед стражданнями від геноциду. Таємні агенти повідомляли: смертність така висока, що чимало сільських рад припинили реєстрацію смертей. За наказом Й. Сталіна тих, хто проводив перепис 1937 року, який засвідчив жахливе скорочення населення України через Голодомор, розстріляли. Врешті-решт усі ці повідомлення нині не привертають значної уваги або й узагалі сприймаються з байдужістю чи навіть скептицизмом. Можна призвичаїтися до всього — до репресій і до війни, особливо, якщо їхніми жертвами стають інші...

Й. Сталін 1925 року наголошував, що «[...] крестьянство представляет основную армию национального движения, [...] без крестьянской армии не бывает и не может быть мощного национального движения. Это именно и имеют в виду, когда говорят, что национальный вопрос есть, по сути дела, вопрос крестьянский». Москва добре пам'ятала прагнення українців створити соборну незалежну державу. Тому для придушення національного опору голод був спрямований саме на українське селянство. Особливо чітко це проявилось у постанові Раднаркому від 14 грудня 1932 року, в якій «проблеми» хлібозаготівель в Україні та на Кубані пов'язувалися з «неправильно проведеною» політикою українізації. Після цього почалося закриття українських шкіл і переслідування української інтелігенції, а пізніше — винищення голодом. 1934 року в одному з виступів П. Постишева прозвучали слова: «Останній рік [1933] був роком розгрому націоналістичної контрреволюції».

Отже, голод був наслідком не засухи чи неврожаю, а цілеспрямованої політики комуністичного режиму. Шляхом тотального вилучення харчів, заборони виїзду за межі голодуючої України, репресій проти незгодних сталінський режим створив для українців умови, не сумісні з життям. Невже такі дії влади не є злочином проти людяності й не відповідають визначенню геноциду в Конвенції ООН «Про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року?

Геноцидний характер українського голоду тридцятих років продовжує викликати полеміку в політичних та наукових колах. Тих, хто переймається темою цієї катастрофи, можна поділити на чотири групи. Апологети Радянського Союзу або заперечують самий факт голоду, або пояснюють його кліматичними обставинами та труднощами переходу сільського господарства від приватної до соціалістичної системи. Вони відкидають будь-яку відповідальність Й. Сталіна та його режиму. Друга група вважає сталінську політику однією з причин голоду й засуджує її, але відмовляється називати голод геноцидом. Для третіх сталінська злочинна політика була геноцидом, але не національним (проти українців), а соціальним (проти селян), бо одночасно голод охопив Казахстан і Росію. Лише частина коментаторів Голодомору беззастережно визнає його як геноцид проти українців.

Чимало країн підтримали Україну, визнавши на державному рівні Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу. Серед них — США, Канада, Грузія, Естонія, Польща, Угорщина, Литва, Італія, Аргентина, Іспанія, Перу тощо. Деякі ще «опираються» (наприклад, Росія й Казахстан зі зрозумілих причин) із  відвертим хамством їхніх високопоставлених чиновників на Парламентській асамблеї ОБСЄ, аргументація яких зводиться до заяв, що «голод був також і в Росії, і в Казахстані». Та виникає риторичне запитання: чому тоді казахи й росіяни не згадують жертв «свого» Голодомору?  Представники МЗС Ізраїлю, визнаючи український Голодомор величезною трагедією, водночас вважають, що для визнання його актом етнічного геноциду він потребує подальших досліджень. Така позиція є дивною для  країни, народ якої зазнав у ХХ столітті страшних гонінь. Можливо, офіційний Ізраїль не хоче «дратувати» Росію, зважаючи на напруженість у світі, спричинену її конфліктом із Грузією?

Матеріали КДБ, що стосуються Голодомору, сталінських репресій, визвольної боротьби українських повстанців і дисидентів, можна переглянути в спеціально обладнаному інформаційно-довідковому залі в будівлі колишньої радянської спецслужби по вулиці Ірининській, 4,  де 2 жовтня запрацював відкритий електронний архів СБУ. Всього 23 гігабайти колись таємної інформації. Дані оновлюватимуть щодня. Працювати з колись секретними матеріалами зможе будь-хто в будні з 14-ї до 17-ї години. А незабаром упорядники планують викласти більшість розсекречених архівів в Інтернеті.

До 75-х роковин Голодомору побачило світ друге видання книжки «Розсекречена пам'ять. Голодомор 1932—1933 років в Україні в документах ГПУ—НКВД». Книжка, видана Службою безпеки, містить розсекречені документи радянських каральних органів — Державного політичного управління та Народного комісаріату внутрішніх справ, які зберігаються в Галузевому державному архіві Служби безпеки України й проливають світло на ті драматичні події. У підготовці її до друку брали участь співробітники СБУ, представники Міжнародного благодійного фонду «Україна-3000», Українського інституту національної пам'яті, Державного комітету архівів, учені інститутів Національної академії наук. Перше видання збірки побачило світ улітку минулого року. Її перевидання відбулося з ініціативи регіональних управлінь СБУ.

22 листопада Україна вшановує пам'ять жертв голодомору й політичних репресій. Хвилиною мовчання ми  згадаємо невинно замучених співвітчизників і далі очікуватимемо часів, коли державні рішення з таких питань прийматимуться з погляду історичної об'єктивності, а не політичної кон'юнктури чи доцільності...

Автор: Світлана Філоненко