Соціальна робота — навчальна дисципліна та сфера діяльності

Соціальне забезпечення, як і будь-яка нова справа, нова професія, наразилося на певні труднощі в своєму утвердженні та становленні. Навіть те, що на Заході давно довело свою ефективність, у нас зустрічало непорозуміння, а подекуди й протидію. Їх доводиться долати аргументовано, тактовно.

Істотною підтримкою на цьому шляху виявилися міжнародні проекти програм «Темпус-Тасіс», «Еразмус» та ін. Першопрохідцями стали ентузіасти Донецького й Ужгородського університетів, Києво-Могилянської академії, деяких інших ВНЗ. Поступово Школа соціальної роботи НаУКМА, створена професором В. Полтавцем, перетворилася на науково-методичний центр у згаданій сфері. Нині поглиблюється суспільне визнання соціальної роботи, у понад 30 навчальних закладах готують фахівців з неї, формується система підвищення їхньої кваліфікації.

Одним із неврегульованих питань запровадження соціальної роботи донедавна залишався її статус. Довго тривали дискусії, до якої галузі знань вона належить: соціальної педагогіки, психології чи є самостійною. Певний час її вважали галуззю соціальної педагогіки, потім одним із видів прикладної психології. Проте однобічність такого підходу ставала дедалі очевиднішою [1]. Поступово шляхи розв’язання проблеми почали увиразнюватися. У Постанові Кабінету Міністрів № 1719 від 13.12.06 «Про перелік напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра» під шифром 1301 включено як окрему галузь знань соціальне забезпечення, а напрям підготовки необхідних фахівців — як соціальну допомогу (6.130101). Однак то був лише напівкрок. У цьому урядовому документі «соціальна робота» як міжнародна назва фаху відсутня.

Новою постановою Кабміну (№ 507 від 24 травня 2007 року) соціальну роботу визнано й віднесено до соціологічних наук (шифр 0402) як вид фахової діяльності (молодший спеціаліст — 5.040200, бакалавр — 6.040202, спеціаліст — 7.040202 і магістр — 9.040202). Проте організатори соціальної освіти вважали таке рішення недостатнім, однобічним. Тому через ЗМІ, письмові й усні звернення до КМ вносилися додаткові пропозиції. З-поміж них виокремимо рекомендації наукової конференції «Соціальна політика, соціальна робота й охорона здоров’я: як Україні досягти європейського рівня якості послуг?», що відбулася торік на початку лютого. Конференція запропонувала внести відповідне доповнення до згаданої вище постанови (№ 1719 від 13.12.06). Слід відзначити, що Міністерство праці та соціальної політики з розумінням поставилося до наших пропозицій. При цьому враховувалися як зростаючі потреби суспільної практики, так і світовий досвід, зокрема підходи й положення Міжнародної стандартної класифікації освіти (МСКО-97), відповідних класифікацій занять (МСКО-88) і статистики видів діяльності ЄС (NACE), Конвенції Міжнародної організації праці (МОП) № 102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення», № 118 «Про рівноправність у галузі соціального забезпечення», № 157 «Про забезпечення прав у галузі соціального забезпечення», а також Резолюції про соціальне забезпечення, прийнятої МОП на її 89-й сесії (Женева, червень 2001 року).

Враховуючи зазначене, торік 3 жовтня постановою № 1193 уряд вніс доповнення до переліку напрямів підготовки фахівців у ВНЗ за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра, включивши до нього соціальну роботу (6.130102). Тобто сьогодні вона є законною складовою частиною соціального забезпечення. Однак це — ще не остаточне вирішення питання. Відповідне унормування потрібне стосовно фахівців цього профілю інших рівнів, передусім робітничих професій і магістрів. Сподіваємось, його здійснять.

Є актуальними розробка проблем теорії та практики соціального забезпечення, подальше його правове обґрунтування, методичне, організаційне, кадрове, ресурсне підкріплення. Потребує осмислення та сучасного тлумачення насамперед зміст первинного терміна. Що таке соціальне забезпечення? На кого воно розраховане? Хто його здійснює? На яких засадах? Як воно співвідноситься з соціальним захистом, допомогою? Які його стратегія, рівні, суб’єкти, механізми? Відповідь на ці та подібні до них запитання мають і методологічний, і практичний (політичний правовий, організаційний, методичний) характер. Цей процес можна розглядати у вузькому й широкому сенсі. Ми не є прихильниками першого, що зводиться лише до пенсійного забезпечення, допомоги інвалідам і ще декількох видів соціального захисту. Перевагу віддаємо комплексному розв’язанню соціальних проблем.

В Україні формується змішана система соціального забезпечення. Вона включає державний, корпоративний і приватний сектори. Поступово поширюється благодійництво, соціальне служіння церков, інші форми матеріальної підтримки мільйонів людей, котрі опинилися на межі виживання. Іншими словами, зберігаються залишки радянської моделі соціального забезпечення й утверджується у важких муках нова. При цьому поспішно, механічно запроваджуються західні зразки. Відомо, що в різних країнах історично склалася різна система надання соціальної допомоги «слабким» верствам населення. Якщо, приміром, у США акцент робиться на приватний сектор, доброчинність, громадські організації, то в більшості європейських країн головну роль у розв’язанні цих проблем відіграє держава. Так було донедавна і в Україні. Соціалізалітичній системі соціального забезпечення органічно притаманний етатизм (одержавлення допомог). Він став невід’ємною рисою суспільної свідомості. Завдання держави — забезпечувати суспільно виправдані мінімальні потреби людей залежно від віку, здоров’я, сімейного стану тощо. Це проявляється, зокрема, у тому, що в будь-якому цивілізованому суспільстві влада прагне контролювати реалізацію «споживчого кошика», необхідність забезпечення кожній родині, кожній людині мінімального доходу, який дав би можливість фізіологічного існування, задоволення найважливіших (вітальних) потреб населення. Нездатність їх реалізації може призвести до соціальних катаклізмів, що проявляються у перевищенні смертності над народжуваністю, зменшенні чисельності населення й інших негативних явищах, які стали масовими в нашій країні. Усе це містить небезпеку соціальних вибухів, політичної дестабілізації, послаблення генофонду нації, руйнування продуктивних сил і втрати державності.

У цивілізованих суспільствах владні структури ведуть політику з пом’якшення соціальної нерівності, створення умов для задоволення бодай мінімальних матеріальних і духовних потреб людей. Це досягається шляхом податкової політики, розширення й поглиблення захисту соціально найбільш уразливих верств населення. У кризовому українському суспільстві, за масової бідності, важко теоретично, а поготів практично висувати завдання ліквідації нерівності. Спочатку має йтися про мінімізацію глобальної соціальної поляризації, запобігання громадянському вибуху, досягнення тимчасової стабілізації суспільства шляхом запровадження гуманної, справедливої внутрішньої та зовнішньої політики.

У сфері соціального забезпечення працюють сотні тисяч людей. Останніми роками такі посади повсюдно запроваджуються у штати сільрад, а недалекий час, коли вони будуть у кожному численному трудовому колективі, починаючи з лікарень і навчально-виховних закладів, де наразі нелегку місію виконують практичні психологи. Але це — вузький підхід. Абсолютна більшість працівників соціальних служб не має фахової підготовки (юридичної, соціологічної, психолого-педагогічної, медичної). Тому потрібні, з одного боку, їх перекваліфікація, свого роду «всеобуч», а з другого — сучасна диференційована система підготовки й підвищення кваліфікації, інтеграції, підвищення статусу (віднесення всіх до державних службовців), гідне поціновування їхньої нелегкої праці. Бо вона є своєрідним синтезом юридичної, педагогічної, лікувальної, профілактичної, пенітенціарної (виправно-трудової), реабілітаційної й багатьох інших видів діяльності серед людей і для людей, котрі перебувають, як правило, у критичній ситуації. Потрібна й подальша спеціалізація соціономів (варіант короткої назви соціальних працівників) і її відповідне нормативно-правове забезпечення. Крім менеджерів соціальної справи, велика потреба вже існує й надалі зростатиме у фахівцях соціально-правового захисту, з страхування, реабілітації, соціальної інформатики, управління, роботи в громадах і фірмах, із специфічними групами клієнтів (зокрема, у пенітенціарних установах), з неповнолітніми правопорушниками, біженцями, мігрантами, ВІЛ-інфікованими та ін.

Для їх якісної (різнорівневої, багатопрофільної, спеціалізованої) підготовки потрібно внести конкретні зміни до Класифікатора видів економічної діяльності, професійних стандартів, штатних розкладів, інших нормативних документів. У їх розробці важливо забезпечити міжвідомчий підхід, координацію, взаємозв’язок. Фактично йдеться про формування системи соціальної освіти — від робітничих професій, бакалаврів до кандидатів і докторів наук, підвищення кваліфікації всіх категорій, періодичну атестацію, відомчий і громадський контроль за їх діяльністю, передусім з допомогою Асоціації соціальних працівників та її низових представництв. Такий підхід запроваджено в Бельгії, Великій Британії, Канаді, Швеції, інших розвинених країнах. Буваючи там, із доброю заздрістю, зацікавлено ми з колегами вивчаємо їхній досвід, творчо осмислюємо і намагаємося запозичувати його, сподіваючись, що й у нас соціономи незабаром стануть так само шанованими та гідно оплачуваними, як на Заході.

На часі вдосконалення базового законодавства з соціальних проблем: про зайнятість і погодинну оплату праці, споживчий кошик, державні стандарти на продукти харчування, про достатню зарплату, пенсії, стипендії, допомоги тощо, які є економічною та правовою основою соціальної роботи. В Україні розроблені та здійснюються державні програми зайнятості населення, подолання бідності, підтримки учасників і дітей війни, інвалідів, «чорнобильців» й інші вкрай необхідні проекти соціального спрямування. Однак, на жаль, не всі з них фінансуються державою в достатньому обсязі, вчасно. Рік у рік під виглядом боротьби з «пільгами» звужується коло отримувачів соціальних допомог, припиняється їх виплата, знижується рівень і ефективність. Часто (наприклад, перед виборами) вони стають об’єктом політичних баталій, після яких ситуація істотно не поліпшується. Тому цілком очевидна потреба у новій соціальній політиці, а також у відповідному її законодавчому втіленні. Лише на цій основі можливий оптимальний і дієвий Соціальний кодекс. Він украй важко пробиває дорогу в парламенті.

Говорячи про стратегію соціально-економічної політики держави, маємо зберегти переважно державну допомогу (обслуговування) в житлово-комунальній сфері, освіті, охороні здоров’я. Віддавати перевагу приватному сектору та комерційним структурам, покладатися на благодійництво помилково й небезпечно, бо вони не скоро стануть цивілізованими, законними та гуманними. Не варто й надалі вважати, що «нерівність є могутнім знаряддям розвитку продуктивних сил» (Микола Бердяєв). Бо сьогодні соціальна нерівність досягла такої межі та глибини, що гальмує творчі ініціативи, зумовлює масову еміграцію з країни, підриває здоров’я й майбутнє суспільства.

Нарешті, потрібен рамковий закон «Про соціальну роботу». Існуючих часткових (щодо молоді, соціальних послуг, ритуальної справи та ін.) явно недостатньо для реалізації внутрішньої політики, розв’язання соціальних проблем, підготовки сучасних кадрів. Ще 4 жовтня 2004 року народним депутатом України І. Миговичем було внесено до Верховної Ради законопроект «Про соціальну роботу» (№ 6210). Через рік він з великими труднощами пройшов перше читання. Однак за умови подальшої парламентської кризи досі остаточно не прийнятий. Рано чи пізно до нього дійде черга, бо це — веління самого життя. Працівники фахових шкіл готові взяти участь в його доопрацюванні, допомогти уряду подати Верховній Раді досконалий проект закону «Про соціальну роботу», що врахував би потреби як соціальних установ, так і навчальних закладів, а головне — суспільні запити.

Те само стосується законопроекту, котрий не лише регулював би (власне контролював) благодійництво, а головне — стимулював його; правового механізму соціального замовлення, інклюзивного навчання (реалізації права на освіту дітей з особливими потребами в загальній і вищій школі), подолання соціального сирітства, і, звісно, професійного статусу соціальних працівників (рекомендації стосовно останнього виробила 21—23 березня 2007 року представницька конференція, проведена в Києві за сприяння Міністерства праці та соціальної політики, Центральної ради профспілки працівників соціальної сфери, проекту ТАСІС «Посилення регіональних соціальних служб», фінансованого Євросоюзом і запроваджуваного Британською радою в Україні).

До деяких із них зберігається, на жаль, формальний підхід. Це стосується передусім мінвузівських вимог щодо викладачів із науковими ступенями (які їхні спеціальності є базовими для цього напряму, звідки їх брати, коли немає окремої спеціалізації), питомої ваги практик в обсязі навчального процесу (не менше третини), заохочення соціальних закладів до їх проведення, кількості студентів на одного викладача, можливостей засвоєння знань і навиків (20 студентів для групових занять з цієї проблеми забагато, на Заході їх проводять з 5—6 особами у спеціально обладнаних приміщеннях) та ін.

Спеціалізованими мають бути й підготовка та підвищення кваліфікації викладачів з циклу соціального забезпечення, ширшим — їх відзначення (приміром, знаком «Відмінник освіти», званнями «Народний вчитель», «Заслужений працівник соціальної сфери» тощо )

Формування системи соціальної освіти вимагає, звичайно, науково-методичного, кадрового, інформаційного забезпечення. Мається на увазі комплекс стабільних підручників і посібників для різних шкіл, включаючи енциклопедію, словник, хрестоматії, створення спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій, регулярне видання журналу й інші невідкладні питання.

Щодо спеціалізованої ради, то її доцільно створити на базі Київських національних університету імені Т. Шевченка чи педуніверситету імені М. Драгоманова для захисту кандидатських дисертацій з соціально-правового захисту, соціальної роботи та соціального страхування з наступним розширенням напрямів і запровадженням найвищого ступеня (доктор наук з соціального забезпечення).

На першому етапі становлення нової галузі знань (до інституціоналізації соціального забезпечення) до такої вченої ради можуть увійти доктори й кандидати філософських, соціологічних, політичних, юридичних, педагогічних наук, з державного управління, котрі мають визнаний науково-педагогічний і практичний досвід у соціальній сфері. Згодом до цього процесу долучиться підтримана ними молода творча зміна.

Становлення нової моделі соціального забезпечення, галузі знань і самостійного напряму підготовки фахівців заслуговує більшої підтримки з боку парламенту, Міністерства освіти і науки, Вищої атестаційної комісії, усіх зацікавлених державних органів влади, адже до розв’язання соціальних проблем причетна більшість із них. Оскільки близько 50 вищих навчальних закладів (І—ІV рівнів акредитації) та галузевих інститутів займаються підготовкою й перепідготовкою фахівців соціальної сфери, доцільно узгодити навчальні плани, програми практик, професійні стандарти, державні підходи до ліцензування, акредитації, нормативів забезпечення, оплати, інших аспектів діяльності.

На часі запровадження в усіх загальноосвітніх школах і ВНЗ спеціального предмета, спецкурсу (або розділу до одного з діючих). Він має передбачити практичне ознайомлення молодих громадян країни з такими, потрібними їм у майбутньому самостійному житті питаннями, як:

— соціальні права громадян (міжнародні акти, Конституція, закони про працю, освіту, соціальне забезпечення, шляхи й механізми їх реалізації);

— державна система соціального забезпечення (історія формування в Україні, стан, перспективи розвитку);

— пенсійне забезпечення (вік, форми страхування, умови, розміри майбутніх пенсій);

— соціальні допомоги (стипендії, кредити тощо, коли, кому, ким і як надаються);

— матеріально-технічна й фінансова системи соціального забезпечення (як формуються держбюджет і соціальні фонди);

— організаційна структура цієї системи (куди звертатися з приводу працевлаштування, отримання допомоги та інших проблем, порядок і оформлення звернень, оскарження тощо);

— соціальні обов’язки громадянина України.

Запровадження такого інноваційного елементу в навчальні плани та програми неможливе без урядового рішення, підтримки міністерств, зацікавленості правоохоронних органів, батьківської громадськості.

Для виконання окреслених завдань організації й методики запровадження системи соціальної освіти доцільно створити міжвідомчий координаційний центр, можливо, на базі Академії державного управління та НаУКМА.

Підсумовуючи, можемо дійти висновку, що становлення сучасної системи соціального забезпечення, зміцнення її правової, навчально-методичної й організаційної бази — невідкладна державна справа. Її реалізація сприятиме вдосконаленню відповідно до вимог часу вітчизняного законодавства, підвищенню стабільності суспільства, послабленню в ньому політичної напруги, збільшенню й раціональному використанню матеріально-фінансових ресурсів, оздоровленню морального самопочуття більшості населення, запобіганню негативним тенденціям у демографічному розвитку, виконанню багатьох інших завдань, пов’язаних із подоланням кризових явищ і виведенням України на прогресивний шлях творення демократичної, соціальної держави.

Джерела

1. Семигіна Т. Соціальна робота в Україні: є вона чи її насправді немає? / Соціальна політика і соціальна робота. — К., 2007. – № 2. — С. 123—136.

Автор: Іван Мигович