Вадим Гуров зажадав відсоток

Вадим Гуров, заслужений металург України із Кривого Рогу, народний депутат трьох поспіль попередніх скликань Верховної Ради України, — чоловік, цікавий тим, що сповідує не зовсім звичний принцип. Я, каже Вадим Миколайович, завжди стараюся домагатися лише того, чого, крім мене, ніхто інший не здійснить.

Занадто високої думки про себе? Та ні, навпаки, надто скромний, не з тих, хто хизується власними досягненнями. Це таки справді правило, якого Гуров тримається. Адже є речі, проекти, діла та завдання, які до снаги багатьом. От як, скажімо, взяти і повторно продати найбільший у нас металургійний комбінат «Криворіжсталь». Хоча Гуров на цьому комбінаті відпрацював більш ніж півжиття, порізно й водночас очолював на ньому мартенівський та конвертерний цехи, але до роздержавлення й продажу велетня жодного стосунку не мав. Це й без нього зробили б. І зробили, добре впоралися. А я, усміхається Вадим Миколайович, зосереджуюся винятково на тих ідеях та цілях, котрі, якщо не подужаю їх, так і залишаться нереалізованими.

— І сьогодні я неймовірно задоволений, — каже Гуров, — що в моєму Кривому Розі з’явився надсучасний лікувально-діагностичний центр із подолання недуг, на які найбільше й страждають мої земляки. Такий центр не в усіх обласних центрах нині можна знайти. Тут вчасно виявляють і лікують серцево-судинні, онкологічні захворювання, дихальних шляхів і кишково-шлункового тракту. Грошей вистачило й на те, щоб закупити три десятки автомобілів «швидкої допомоги» та створити спеціалізовану медичну службу для оперативної допомоги травмованим, що для Кривого Рогу також актуально.

Грошей справді було чимало, якщо ще й «відщипнули» на завершення будівництва третьої черги міського швидкісного трамвая, 35 мільйонів надали на газифікацію околиць криворізького басейну, а 115 мільйонів — на капремонт покрівель багатоповерхового житлового фонду, шляхів, вулиць і мостів плюс на оновлення й модернізацію інженерних потужностей мереж теплоенергозабезпечення городян, плавального басейну. Невже якесь диво сталося, що на місто пролився майже золотий дощ у вигляді купюр національної валюти? Звідки такі «зайві» щедрі гроші узялися?

Отут і треба розповідати, що саме Вадим Миколайович Гуров ініціював у парламенті законопроект, за яким один відсоток виручених від продажу «Криворіжсталі» коштів державна казна мала переказати в розпорядження криворізької міської громади. Як компенсацію за шкоду, якої завдає здоров’ю городян зіпсована заводом екологія. Щоб хоч якось відшкодувати людям «постійні незручності», пов’язані з надмірним забрудненням тутешнього довкілля шкідливими викидами металургійного виробництва. Адже один із найсумніших наслідків цього забруднення — високий рівень захворюваності й смертності криворіжців. Про «гуровські гроші» не випадково тепер тут кажуть, що вони таки пахнуть — кіптявою, смородом і чадом, котрі постійно висять над містом. Відомо, що в українців загалом уже найкоротший вік, та в мешканців Криворіжжя ще коротший.

— Але якщо ви гадаєте, що, зважаючи на все це, мій законопроект було прийнято на «ура» і «проштовхувати» його не становило труднощів, — зітхає Вадим Миколайович, — то дуже помиляєтеся. Великих зусиль коштувало здолати опір і навіть підніжки супротивників. Можна було б просити та закладати в законопроект не один відсоток, а всі десять, що було б ще справедливіше, але «десятина» не пройшла б. У Верховній Раді минулого скликання не відразу набралося голосів підтримати й один відсоток. Якщо згадати, що криворізький завод продали за фантастичні 24 мільярди 200 мільйонів гривень, то це ж неначе страшенно великі гроші вислизували з рук…

Та навіть коли необхідні бюджетні поправки і зміни народними депутатами були проголосовані, кошти не відразу потрапили до Кривого Рогу. От не квапилися їх сюди переказувати і квит. Тоді якраз до міста приїздив Голова парламенту попереднього скликання Володимир Литвин,  пообіцяв, що «ініціатива народного депутата Вадима Гурова, врешті так тяжко підтримана більшістю депутатського корпусу, неодмінно буде реалізована за будь-яких обставин». Це справа честі влади, продовжував Литвин, «якщо ми справді хочемо мати справедливу державу й народ у ній, який поважатиме свою владу».

Але це ще не кінець нашої притчі. Нещодавно у справах довелося об’їхати польовими шляхами  довжелезний, як ланцюг, Кривий Ріг. І на власні очі побачити, що вулиці чи не всіх сіл Софіївського, Апостолівського, Широківського та Криворізького районів розриті канавами. Всюди армади землерийної техніки. І купи труб, котрі там і тут зварюють та опускають у траншеї.

— Прокладаємо нові й ремонтуємо старі водопроводи, — пояснив у Новолатівці сільський голова Микола Шепілов. — Дочекалися, що нашим стражданням, які терпимо через відсутність власної питної води, приходить кінець. Аж не віриться…

За висновками Інституту проблем екології та природокористування Національної академії наук України території чотирьох сільських районів Криворізького регіону Дніпропетровщини визнано такими, що понад будь-які допустимі норми потерпають від техногенного перевантаження і високого забруднення гірничими та металургійними підприємствами. Бо вони поруч, до них рукою подати. З багатьох сіл навіть видно труби, які постійно димлять. Сусіди-заводи й комбінати, мов ті монстри, своїми викидами нечистот у повітряний простір та водоймища, а також велетенськими сховищами промислових відходів ні вдень, ні вночі не милують села. Людям на голови безперестанку сиплеться їдка пилюга, найменший вітер ще й хмарами піднімає куряву, крізь яку нічого не видно, а відсутність вітру теж обертається не меншою бідою — опускається і низько стелиться понад землею чад, від якого інколи й не продихнеш. А в колодязях давно пропала вода, котру не шкідливо пити. Тут траплялися страшні випадки, коли від води труїлися малолітні діти. Навколо Кривбасу вже виросло ціле покоління, якому не довелося пити воду з криниць та джерел рідної землі.

— Тому це справді велика  подія, — каже голова Широківської районної ради Олександр Кукол, — що район дістав змогу відразу понад 15 мільйонів гривень спрямувати на розбудову водопроводів передусім там, де селяни опинилися, немов у безводній пустелі.

— А ми ще більше, 19 мільйонів, отримали і на будівництво, і на реконструкцію водогонів, — підхоплює голова Криворізької райради Володимир Мельник. — Це не враховуючи витрат на спорудження двох свердловин. По суті, у нас уперше виникла змога подати питну воду в усі села, які її не мають. Приміром, у Златоустівку, куди нині тягнемо десять кілометрів магістрального і чотирнадцять — підвісного водогону.

Те саме відбувається і в Софіївському районі. Свого часу — за радянської влади — тут намагалися зарадити селянам із водою. Зведений тоді Софіївський водовід був чи не найбільшою гордістю, бо обслуговував не лише свій район. Однак останніми роками занепав і вийшов із ладу. А тепер раптом, як тут кажуть, надали п’ять мільйонів гривень на його реконструкцію. І справа, яку селяни вважали безнадійною, зрушила з місця. Поруч в Апостолівському районі також ведуть воду у Кам’янку, а в селі Мар’янському — розпочали переобладнувати насосно-фільтрувальну станцію…

Отже, як ви зрозуміли, гроші «на молоко за шкідливі умови проживання», тобто від приватизації «Криворіжсталі», дісталися і прилеглим до міста сільським районам. У який спосіб? Народний депутат Вадим Гуров — потомственний, повторюємо, криворіжець-металург – цього зажадав. Адже мешканці довколишніх сіл, пояснював Вадим Миколайович, теж дихають заводською кіптявою і споживають давно зіпсовану воду. Кривий Ріг розтягнувся степом на 150 кілометрів, і по обидва боки від нього по селах не краща екологія, ніж у самому місті. То як можна не згадати про сільчан?

Варто сказати, що мало хто був у захопленні в Кривому Розі, коли Гуров три десятих «свого відсотка» наполіг перерозподілити на користь сільських територіальних громад. Навіщо, мовляв, ділитися, якщо гроші і для нас не зайві? Через цю ініціативу, зізнається Гуров, у місті з ним навіть найвідданіші друзі побили горшки. З багатьма не на жарт посварився, поки домагався свого. Ось так не мало і не багато, але 60 мільйонів гривень перепало селу. Там вони виявилися більш ніж доречними. Як знахідка. Старші за віком селяни заговорили навіть про відродження колись традиційної дружби «серпа і молота», традиційного шефства міста над селом.

Сьогодні це мало не сенсація: поки в інших районах Дніпропетровщини заходилися закривати й знищувати пологові будинки, у райцентрі Широкому приступили до розбудови відділення для породіль у центральній районній лікарні. Та й не лише у Широкому. Від «гуровського відсотка» дісталося кілька мільйонів ще й п’ятому, П’ятихатському району. Він хоч і набагато далі від Кривого Рогу, ніж перші чотири, але також відчутно потерпає від північної групи підприємств залізорудного басейну. То у П’ятихатках усі кошти спрямували на капітальний ремонт раймедлікарні, якого не було уже сорок із гаком років. І постаралися так економно розпорядитися грошима, що вистачило й на подовження віку тому ж пологовому відділенню, котре ще недавно тут теж мали намір прикривати. А у Криворізькому районі нас запрошували на урочисту передачу медикам обладнання для 9 стоматологічних кабінетів, 6 амбулаторій та для всіх 53 фельдшерсько-акушерських пунктів…

Але в чому, запитаєте ви, повчальність цієї притчі, якщо це справді притча? Де її мораль? А поміркуйте самі: в Україні у приватну власність уже продано чи не всі найбільші й найпривабливіші підприємства важкої, металургійної, хімічної, гірничої, вугільної тощо промисловості? Усі вони до роздержавлення встигли так спаплюжити навколишнє середовище, що жах — цілі зони і смуги, населені пункти і регіони перетворили на зони й смуги екологічного лиха, де тепер жити людям — суцільні муки. Постраждали й навколишні сільські райони. За всякі, великі й малі, гроші продавали заводи та комбінати, але хоч десь ще «відщипнули» за їхній продаж бодай дещицю, щоб компенсувати потерпілому населенню територіальних громад заподіяну шкоду? Нам таке невідомо.

А всюди живуть люди — юні, молоді і престарілі, діти, котрі страждали й продовжують страждати. Від безгрошів’я та безправ’я органи місцевого самоврядування не в змозі зарадити бідолашним землякам. То хіба не маємо ми права й підстав спитати і в запопадливих високопосадовців, і дрібніших чиновників до самісінького низу, нарешті й народних депутатів усіх новітніх скликань, які також не були сторонніми у цих процесах: чому, розпродуючи унікальний промисловий потенціал Вітчизни, про себе, сердешних, вони не забували, а ось про рідний народ, той, що побіля розпроданих заводів, комбінатів і фабрик живе та мучиться, згадати не спромоглися? Хоча дуже багато можна було, як свідчить втілена ініціатива Вадима Гурова, зробити саме для своїх людей, як раніше казали, за місцем їхнього проживання.

До речі, мораль нашої притчі цим не вичерпується. Вадим Гуров тричі балотувався й обирався народним депутатом в мажоритарному окрузі. До того ж в одному й тому ж знаходив підтримку людей. А ось на останніх виборах у прохідних частинах списків жодної партії місця для нього не знайшлося.