№18, вересень 2008

Сінематограф: модель для складанняСінематограф: модель для складання

Нічого дивного, що ми любимо кіно. Це — ілюзія, пристрасть, спокуса пожити іншим життям. І, на думку критика Плахова, — легка та відносно безпечна форма наркоманії.
Щодо вітчизняної «десятої музи», то любов ця мазохістська. Правдиве знущання з себе — рік у рік перейматися дистрофією національного кінематографу, присипати себе безбережними спічами, що більше личили б панахиді, проте ллються з високих трибун. Розмови на невдячну тему незмінно супроводжуються плачем за тим, що пішло ніби навіки. Щойно йдеться про українське кіно, як голоси зісковзують на глухий бас, очі потопають у сльозах. Ось і поштовх для створення стрічки в жанрі патріотичної мелодрами.

Дубль перший 

 

Знімальні витрати в Україні – «ліліпутські» порівняно з бюджетами картин, створених на Фабриці Мрій. Дані про це в різних джерелах не завжди збігаються. Однак, за деякими з них, фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» коштував близько 3 мільйонів доларів США. На нову картину Миколи Мащенка «Богдан Зіновій Хмельницький», що її режисер знімав аж сім років, пішло близько 2,4 млн. дол. США. Для порівняння: останню стрічку про Бетмена «Темний лицар» знято за 150 мільйонів «зелених», а на майбутню частину «бондіани» («Квант втіхи») витратять аж 200 млн. доларів США.

Один із конфліктів її сценарію: українське екранне мистецтво не має глядача. У Довженка, Параджанова, Бикова, у раннього Юрія Іллєнка він був. Нині — біда: випарувався. «А кіно ж було», — якось ностальгійно казав авторові цих рядків народний артист України Іван Гаврилюк. Достатньо навідатись у музей кіностудії імені Довженка, і минуле видасться пасторальною ідилією.

Давно вже час позбавлятися саможалю, рефлексій та іншого внутрішнього мотлоху, що заважає рухатись уперед. Бо ж кивати на перебудовне варварство, що зрівняло українське кіно із землею, а лицедіїв (та іже з ними) викинуло з професії, — анахронізм. Скільки, власне, можна? Принаймні за останні півтора десятиліття сформувалася як явище російська екранна індустрія. Яка-не-яка «на зуб», та зрештою системна. Прогримів на всю планету азійський сінематограф. На новому диханні заявили про себе європейці. Тим часом наші широти наводнювали молоді обдарування з інституту імені Карпенка-Карого. Найчастіше вони не витримували катування очікуванням та перекваліфіковувалися на кліпмейкерів, рекламістів або знаходили гарантований хліб із маслом на підхваті у серіальників.

Наступники народилися ще однієї несприятливої для мистецьких вправ доби. (Хоча у нас, здається, іншої не буває.) Чергового разу на традиційних Днях українського кіно дихаєш нафталіном. Демонстровані стрічки вже кілька років поспіль слугували корками для затикання всіх кіноподій. «Дні» мають звітний характер: Мінкульттуризму показує, що не дарма пасеться на бюджетних угіддях. Чималій частці цих картин коштами допомагає держава. Тож коли режисер удостоївся такої честі, мусить грати за неписаними правилами: знімати в невимовно застарілій естетиці щось таке неоселянське або неоурбаністичне, проте страшенно тужливе, псевдофілософічне, до нестями затягнуте.

Зо дві-три стрічки у програмі випадково виявляються конвертованими, такими, які можуть зацікавити прокатників. Нинішнього літа, приміром, до фільмового реєстру потрапили «Два в одному» Кіри Муратової, «Біля річки» Єви Нейман. Та це не рятує кінематограф, котрого, власне, немає. Кілька порівняно міцних картин — надто мало для країни з амбіціями культурного реформатора.

Наші рідкісні прориви на світових фестивалях, а, отже, прояви вибухового інтересу з боку міжнародних авторитетів — винятки: 2003 року Степан Коваль отримав у Берліні «Срібного ведмедя» за мультик «Ішов трамвай дев’ятий номер»; Ігор Стрембіцький — 2005-го «Золоту пальмову гілку» у Каннах за короткометражку «Подорожні». Олександр Шапіро кілька разів запрошувався на Берлінале та інші форуми, де зі своїми фільмами «Путівник» та «Хеппі Піпл» репрезентував Україну, дещо відмінну від архаїчних уявлень світової кіноспільноти.

Дубль другий

Наступний конфлікт нашої мелодрами — невідповідність вітчизняного сінематографу стандартам сучасної цивілізації. Одночасна смерть Бергмана та Антоніоні рік тому не лише ознаменувала кінець великого екранного мистецтва. Вона, ця смерть, позбавила опори тих, хто відчував незриме плече останніх класиків або виношував надію на карколомні творчі польоти. В тому числі — й  українські режисери.

Роман Балаян, один із нечисленних митців, котрі підтягують наше кіно до належної планки, нещодавно показав на Московському кінофестивалі нове дітище — «Райські птахи». Стрічка озброєна знайомою аксіомою: літати можливо лише за несвободи. Проектуючи ідею стрічки на той самий український кінематограф, усвідомлюємо: більшість формально вільних вітчизняних профі старшої генерації (власне Балаяна це не стосується), як правило, камуфлюють творчу імпотенцію нескінченними самовиправданнями. У декого з них усе ще жива хибна звичка до державного фінансування своїх «нетлінок». До того ж їм важко примиритися з жорсткою правдою: нічого грандіозного, такого, що відповідатиме часу, вони вже не знімуть.

Український глядач, зокрема столичний, нині регулярно споживає закордонні екранні дива. Як колись, за часів кіноклубів і захоплення елітарним кіно. Тепер фільми, далекі від ширвжитку, називають артхаусними. Є компанія, котра спеціалізується на таких делікатесах, є, врешті-решт, фестиваль «Молодість» (певне, єдиний національний, що про нього не соромно згадувати), є кінотеатри для перебірливої публіки: всі вони так чи інакше привчають до кращого. А отже, роблять ведмежу послугу національним фільмотворцям, бо до всього якісного звикаєш швидко. Тим часом своє кіно, як та лисиця з анекдоту, не може визначитися, до якого табору себе записати.

У нас немає ані високобюджетних блокбастерів, що роблять збори та працюють на економіку країни й добробут кінематографістів, ані інтелектуальних картин, що протистоять глобальній примітивізації мистецтва. Артхаус на нашому грунті росте погано. Прямувати за росіянами, котрі клонують сюжети цукрових, лінійних одноденок (часто на українській технічній базі), дуже швидко набридне. Американці — також не приклад, вони чужі нам ментально. Нарешті, іронічний і щирий реалізм іспанців, французів, німців не спроможний протистояти нудній дидактиці наших кінодіячів. Тобто майже все, що знімають нині вітчизняні режисери, стоїть осторонь світового кінопроцесу.

Останніми роками в європейському ключі зроблено деякі згадувані вище повнометражні картини, поодинокі короткометражки молодих режисерів. Ці стрічки ситуацію не змінюють. Бо не можуть змагатися з кульгавим коником українців — етнографічним або історичним лубком та його незмінним плакатним героєм. А держава найактивніше сприяє фільмотворенню саме в цьому напрямі. Специфіка цілої низки картин такого роду — залізобетонна патетика й моралізаторство. Тобто те, що на живих сучасних людей уже не діє. Навіть не варто нічого й нікого називати: серед стрічок є слабкі, є більш-менш пристойні, серед режисерських імен є гучні, є щойно відкриті. Хай там як, а для скромної індустрії цих фільмів уже задосить. До того ж, хоч би скільки грошей на їхнє виробництво витрачати, такі картини ніхто не розкручуватиме. Бо публіка на них не піде.

Дубль третій

Іще один конфлікт — між бажаним і дійсним. 

Андрій Тарковський колись зазначив: «Я впевнений, що в нашу епоху рівень культури своєї країни краще за все може виразити саме кіно, як за античності це робила драма. Погано для країни, якщо вона цього не розуміє. Кінематограф тоді засихає та відмирає через непотрібність».

Що ви, що ви?! — опиратимуться культурні боси, — вливання у кінематограф досягли багатьох десятків мільйонів гривень на рік. Фільмів стає більше. Про українське кіно кричимо, де тільки можна. Програми розвитку «десятої музи» постійно вдосконалюються.

Рожеві окуляри не заважають спостережливому оку. Державне фінансування кіно залежить від вердиктів зубастої худради, в неї своєрідне розуміння екранної творчості, свої особисті симпатії, художні пріоритети.

Від початку року «мінкульттуристи» маніакально захопилися дублюванням закордонних стрічок державною мовою. Одне слово, оплески! Проте зусилля та гроші пішли, знову-таки, не на виробництво свого товару, а на підтримку імпортного. Загалом, не варто дивуватися, що наше кіно іншим землянам невідоме. На тому не край, що воно здебільшого позбавлене магії, необхідної для завоювання уваги глядачів, і не містить «туги за ідеалом» (вислів того самого Тарковського). Його життя пульсує більше на папері, ніж у реальності.

Справді, про українське кіно чимало галасують на виїзних помпезних показах. Та коли, приміром, влаштовують на його честь масштабні пиятики на каннській набережній Круазетт, сутінкова правда залишається на далекій батьківщині. Там легендарна студія Довженка, нещодавня 80-річна ювілярка, окупована чужоземними серіальними арміями. Там обшарпаний республіканський Будинок кінематеграфістів в очікуванні реконструкції (щодо цього існує певний циркуляр), торгує трусами та пригощає іноземними пастирями. Багатостраждальний будинок — модель українського кіно: розтрощеного організму, який бажає скластися докупи й дихати.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Ексдепутата Деркача у США звинуватили у фінансових злочинах, йому загрожує до 30 років за ґратами Сьогодні, 08 грудня

США не заважають Україні розвивати можливості для ударів на великі відстані – глава Пентагону Вчора, 07 грудня

Німеччина виділяє Україні грант на 200 млн євро для підтримки внутрішньо переміщених осіб Вчора, 07 грудня

ЄС закликав країни Західних Балкан приєднуватися до зовнішньої політики і санкцій блоку Вчора, 07 грудня

Норвегія передає майже 15 млн євро для місії ЄС із тренування українських військових Вчора, 07 грудня

Безалкогольні напої в широкому асортименті в «Продукто» 06 грудня

Латвія анулювала ліцензію телеканалу "Дождь" через ризики для нацбезпеки 06 грудня

Макрон: я завжди підтримую прямий контакт із Путіним, ізоляція для нього найгірше 05 грудня

Угорщина заявила про виключення з граничної ціни на російську нафту, в рішенні ЄС цього немає 04 грудня

РФ і Білорусь змінили угоду про військову співпрацю, Лукашенко заявив про "єдину армію" 04 грудня