№14, липень 2008

Союз нерушимий?

«Схоже, що більшість усе-таки проголосувала «ні». Нарешті з безлічі причин народ висловився», — відзначив міністр юстиції Ірландії Дермот Ахерн, визнаючи, що на референдумі, який відбувся 12 червня в цій країні, більшість виборців проголосували проти Лісабонського договору про реформування Європейського Союзу. Ірландія, яка, до речі, стала єдиною країною ЄС, що винесла ухвалення цього документа на референдум, таки довела на практиці свою упередженість стосовно поглиблення процесу європейської інтеграції: прихильники Лісабонського договору опинилися в більшості тільки в 10 з 43 виборчих округів. Загалом у країні 53,4% виборців висловилися проти ратифікації Лісабонського договору і тільки 46,6 % — на його користь. А явка на виборчі дільниці не сягнула надто високої позначки — лише 53,13% виборців погодилися визначити подальшу «європейську долю» своєї країни.

Можливо, ця подія стала приводом для тріумфу євроскептиків, котрі вже всередині 2007 року пророкували провал тіснішого інтегрування Європейського Союзу, а можливо, ірландський уряд просто дотримався принципу національного самовизначення й міжнародної ідентифікації своєї країни, адже у разі набрання договором чинності Ірландії довелося б внести поправки до Конституції, що, звісно, небажано. В інших країнах Євросоюзу доля договору вирішується в парламентах держав-членів, котрі до 1 січня 2009 року мають у повному складі, тобто в кількості тепер уже 26-ти, його ратифікувати.

Однак експерти наразі прогнозують можливий початок політичної кризи ЄС через відхилення документа на референдумі в Ірландії: схвалення договору 18 країнами аж ніяк не убезпечує від провалу й цей проект «єдиної Конституції для Європи».

І справді, прийняття договору про реформу (офіційна назва його — Лісабонський договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз і Договору про утвердження Європейського Співтовариства) стало поки що лише черговою спробою створення Основного Закону Європейського Союзу, об’ємний проект котрого було провалено на референдумах у Франції й Нідерландах у 2005 році, хоча й ратифіковано 18 державами. Для ухвалення цього документа, що налічує 256 сторінок і, як з’ясовується, має на меті вивести ЄС з інституційної кризи, знадобилося загалом понад шість років. А також — смілива пропозиція нового президента Франції Ніколя Саркозі, який висловився за необхідність «спрощеного договору». Справді, новий текст не лише замінює невдалий проект Конституції, що фактично передбачав побудову наднаціонального квазідержавного утворення, а й реформує чинні договори Європейського Співтовариства і нинішнього Європейського Союзу. Більше того, голова Європейського парламенту Ханс-Герт Петтерінг навіть назвав його «пріоритетом пріоритетів». Хоча сьогодні найбільшим пріоритетом став аж ніяк не зміст договору, а процес його ратифікації. Тільки в разі його успішного завершення члени Європейського Співтовариства зможуть зітхнути з полегшенням і розпочати новий етап реалізації спільної європейської політики.

Основною метою створення Договору про реформу ЄС якраз і було поліпшення функціонування організації у складі 27 країн-членів і зміцнення її ролі й позицій на світовій арені в умовах різких глобальних змін. Остаточно узгоджений на Міжурядовій конференції в Лісабоні 19 жовтня 2007 року спочатку договір мав вигляд «інструментарію», завдяки якому закладалися основи функціонування Євросоюзу на найближчі 15—20 років. Фінальне підписання  цього документа 13 грудня 2007 року розпочало період, коли країни-члени повинні будуть його ратифікувати. Передусім передбачалося, що певні ускладнення в проведенні цієї процедури можуть виникнути в таких країнах, як Ірландія й Чеська Республіка, де для його схвалення необхідна підтримка на референдумі чи 3/5 від складу парламенту. І перестороги прихильників тіснішого інтегрування в рамках ЄС справдилися: Ірландія не схвалила нового договору, президент Чехії Вацлав Клаус у світлі подій на території свого «північного однодумця» висловився про недоцільність подальшої ратифікації документа взагалі. Зрештою, тільки час і прагматичний підхід до вирішення цього питання в країнах—членах ЄС остаточно визначать подальшу долю об’єднаної Європи. Адже має завершитися 15-річна дискусія про політичну й інституційну реформу ЄС, яка була розпочата ще з підписанням Маастрихтського договору про його утворення в 1992 році.

Необхідність внесення змін до основоположних договорів Євросоюзу викликана тим, що лише за два з половиною року (травень 2004 — 1 січня 2007) кількість країн—членів організації зросла з 15 до 27, а їхнє населення в сукупності становить майже півмільярда. Тому, щоб і надалі активно розвивати процеси інтеграції, необхідно було серйозно спростити структуру колективних органів, принципи і порядок їхньої роботи, зробити діяльність зрозумілішою й прозорішою. На виконання цього двоєдиного завдання і спрямовано Лісабонський договір. Ним закріплюється баланс між цілями й інтересами країн-членів і ЄС, якому надається статус «супердержави». Договір вносить зміни до трьох основоположних документів ЄС: Договору про утвердження Європейського Співтовариства (Римського договору 1957 року), Маастрихтського договору 1992 року й Договору про утвердження Європейського Співтовариства з атомної енергії 1957 року. Після підписання й ратифікації договір про реформу припиняє існування як єдиний текст, а нововведення інкорпоруються в три перераховані  документи. Сам договір структурно складається з преамбули, 7 статей, 13 протоколів і 59 декларацій.

Можна зазначити, що поправки до Римського й Маастрихтського договорів, передбачені новим документом, повторюють багато положень знехтуваного проекту Євроконституції. Так, у ньому було передбачено пост Голови Європейської ради — політичної фігури, яка призначатиметься (хоча і не обиратиметься прямим голосуванням) строком на 5 років. Це стане заміною інституту головуючих по півроку країн. Крім того, планується поєднання постів Високого представника ЄС зі спільної зовнішньої політики й політики безпеки (сьогодні цю посаду обіймає Хав’єр Солана) і Комісара ЄС із зовнішніх зв’язків (наразі — Беніта Ферреро-Вальднер). Цей «міністр закордонних справ» Євросоюзу буде сильніший за дві нинішні постаті не лише бюрократично (об’єднаний чиновницький апарат складається з майже 5000 осіб), а й матеріально, оскільки розпоряджатиметься всіма розпорошеними нині фінансовими ресурсами, що підкріплюють дії ЄС за кордоном. Численний склад Комісії європейських співтовариств (тобто, по суті, європейського уряду) скоротиться: після 2014 року вже не кожна країна-член матиме в ній свого представника. Це зробить Єврокомісію керованішою.

Виразно перерозподіляється питома вага держав-членів під час ухвалення рішень у ЄС. Попри те, що частка кожної країни розраховується залежно від кількості її населення, Італія зуміла зберегти паритет із населенішою Великою Британією. Найбільше голосів залишилося в Німеччини, хоча в абсолютних цифрах її квота скоротилася. З огляду на те, що Європейський Союз побудований на принципі передачі країнами-членами частки свого суверенітету загальноєвропейським органам у тих або інших галузях, договір про реформу розширює їхній перелік. Повноваження Комісії ЄС, Європарламенту і Європейського суду, особливо у сфері юстиції і внутрішніх справ, також стають вагомішими. На декілька десятків позицій збільшився список питань, із яких держави-члени вже не зможуть застосовувати право вето. Парламент, зокрема, отримує велику повноту влади, оскільки набуває однакової вагомості як законодавчий орган із Європейською радою. З питань бюджету він одержує такий самий статус, як і рада. До того ж диференціювання на «обов’язкові» і «необов’язкові» витрати не здійснюється. Саме Європарламенту доручено обрання голови Єврокомісії (тоді як нині він тільки схвалює кандидатуру, висунуту урядами країн-членів). З 2009 року впроваджується нова система розподілу місць у парламенті. Кількість членів має становити 750 + 1 (Голова парламенту); місця розподіляються за принципом пропорційності: мінімум 6 представників від держави, максимум — 96. Проте така система розподілу місць має набрати чинності тільки 2014 року, коли завершиться так званий передбачений перехідний період.

На догоду критикам європейської інтеграції, які позбавляють країни-члени їхньої національної ідентичності, в договорі про реформу не згадано прапор, гімн і гасло ЄС, хоча ці три елементи вже існують і збережуться в майбутньому.

Через жорсткий опір Великої Британії у договорі залишилося тільки посилання на Хартію основних прав і свобод ЄС, що все одно додає їй зобов’язального характеру. Саме тому Лондон наполіг на гарантіях, що Європейський суд не використовуватиме хартію для ухвалення рішень, які змінюють британське трудове законодавство. Варшава зажадала аналогічних гарантій і для себе. Польща також домоглася внесення в договір механізму, за яким відкладають упровадження рішень ЄС, якщо їх прийнято «незначною» більшістю голосів. Причина зрозуміла: республіканська влада страхується на випадок, якщо якась група країн-членів доб’ється ухвалення рішення, котре її не задовольнятиме.

Сьогодні Велика Британія й Ірландія мають право застосовувати або не застосовувати спільну політику й практику ЄС у сфері надання притулку, видачі віз та імміграції. У договорі про реформу ці права згаданих держав поширюються на всю сферу юстиції і внутрішніх справ. Данія, котра вже має право взагалі не дотримувати спільної політики в галузі юстиції і внутрішніх справ, отримає за новим договором право обирати в цій сфері конкретні проекти, в яких братиме участь, і механізми. Австрія домоглася права ще на 5 років зберегти обмеження на кількість іноземних студентів, які навчаються в її вузах. Болгарія зуміла обстояти право називати валюту ЄС «євро» (відповідно до російського перекладу), а не «еуро» (як в англійському варіанті написання й вимови цього слова).

Щодо змін, які стосуються організації загалом, то тут слід згадати передусім положення про правосуб’єктність Європейського Союзу. Йому надано право укладати міжнародні договори в усіх сферах компетенції ЄС, а членів організації зобов’язано перевіряти узгодженість власних міжнародних угод із наявними в рамках ЄС. Принципи діяльності ЄС, що їх розглядали раніше як декларативні: захист громадян ЄС по всьому світу, економічна, соціальна і територіальна єдність, культурне різноманіття тощо, поряд із соціальними цілями стають основоположними завданнями політики ЄС. Завданнями ЄС визначено також створення «внутрішнього ринку» і досягнення повної зайнятості населення, соціального прогресу, високого рівня захисту навколишнього середовища, боротьбу проти дискримінації, за соціальну справедливість, захист прав дитини тощо.

Договір про реформу ЄС чітко розділяє компетенцію Союзу та національних урядів. Співтовариство діє в рамках повноважень, передбачених документом і цілями організації. У вирішенні питань, які не належать до «виняткової компетенції» ЄС, «Союз братиме участь тільки тоді і тією мірою, якщо цілі не можуть бути у належний спосіб досягнуті кожною державою самостійно на федеральному або місцевому рівні, але можуть бути досягнуті в рамках усього Союзу, зважаючи на масштаби й наслідки передбачуваних дій».

Громадянам ЄС надано право пропонувати Європарламентові або Європейській раді зміни до законодавства. Для цього необхідно заручитися підтримкою такої ініціативи з боку мільйона осіб. Комісія, однак, зберігає за собою право вирішувати, чи варто робити щось для задоволення цього запиту.

ЄС отримує право визначати моделі координації економічної політики країн—членів єврозони. Комісія може виступити з попередженням держави про те, що її економічна політика не відповідає економічній політиці  ЄС. Питання енергетичної політики вперше деталізовано в договорі ЄС. Союз має право визначати цілі, спрямовані на успішніше функціонування енергетичного ринку, постачання енергоресурсів і розробку альтернативних джерел енергії. Він є відповідальним за визначення й імплементацію програм із досліджень і розробок у цій галузі (хоча тут його компетенція перетинається з компетенцією національних урядів). Енергетична політика визначається Європарламентом і радою відповідно до звичайної законодавчої процедури. При цьому статті договору не применшують «прав держав-членів уживати необхідних заходів із забезпечення постачання енергоресурсів». Також пріоритетного значення в новому договорі набуває боротьба з глобальною зміною клімату. Політика Союзу щодо енергетики має здійснюватися «відповідно до необхідності зберегти й поліпшити навколишнє середовище», як зазначено в документі. Договір передбачає, окрім цього, створення Європейського простору досліджень, дещо доповнює соціальну політику, надає Союзу «стимулювальні» повноваження в питаннях освіти, спорту, молодіжної політики; виписує новели у сфері сільського господарства й рибальства.

Але, мабуть, найважливішим серед нововведень у договорі в рамках ЄС є обумовленість можливості й процедури виходу зі складу Союзу. Незважаючи на те, що протягом усієї історії організації спроб сецесії не було, нова стаття 35 договорів про ЄС передбачає умови й процедуру виходу із Союзу (відповідно до законодавства країни; повідомлення Євроради і її рішення, прийнятого кваліфікованою більшістю).

Сьогодні більшість політиків схиляється до думки, що процес євробудівництва триватиме. Однак переважатиме так звана багатостороння інтеграція, або інтеграція змінної геометрії — варіант розвитку організації, запропонований свого часу ще Маргарет Тетчер. У його основі — принцип різнопланового інтегрування держави до ЄС з урахуванням лише власних національних пріоритетів.

Та цю позицію не підтримують усі члени угруповання: амбіційною метою французького головування в ЄС найближчі півроку є завершення ратифікації Лісабонського договору та надання йому чинності. Та схоже, що до 1 січня 2009 року це завдання виконати не вдасться, адже без договору про реформу в рамках Євросоюзу загострюються сільськогосподарські, фінансові, імміграційні проблеми. До речі, підпорядкування податкової системи наднаціональним органам Європейського Співтовариства стало однією з причин відхилення договору на ірландському референдумі.

18 червня Палата лордів парламенту Великої Британії проголосувала за ратифікацію Лісабонського договору про реформування ЄС. Прем’єр-міністр країни Гордон Браун заявив, що поважає рішення ірландських виборців так само, як і позицію країн, котрі схвалили документ. Цієї самої думки дотримувався і президент Франції Ніколя Саркозі під час проведення чергового саміту ЄС у Брюсселі 19—20 червня цього року. «Потрібен час, щоб ірландське суспільство визначилося остаточно. Усі ми розуміємо, що це необхідно», — зазначив французький лідер. «Ми не повинні тиснути на Ірландію, однак і не маємо достатньо часу», — додав він. Президент Франції заявив, що під час свого майбутнього візиту до Ірландії у липні поточного року він матиме можливість донести до всіх громадян цієї держави ідею важливості нового договору та значення для ЄС його ратифікації. Загалом на саміті було вирішено надати Ірландії можливість знову обговорити всі плюси й мінуси нового документа, після чого його можна було б знову винести на референдум. Адже головною причиною скептичного ставлення до договору в ірландському суспільстві вважається проста непоінформованість населення. «Загалом, для продовження процесу розширення ми не потребуємо нового договору. У разі його неприйняття Чорногорія ще зможе приєднатися до ЄС. Але він надзвичайно потрібен країнам Західних Балкан, подальше приєднання яких має бути узгоджене на нормативно-правовому рівні», — підсумував Саркозі.

Однак про значення й наслідки Лісабонського договору остаточно можна буде говорити лише після набрання ним чинності. Та є очевидним, що договір про реформу — не «технічний» документ, а серйозний крок на шляху зміцнення європейської інтеграції. Пройти до кінця чи зійти з цього шляху — залежить лише від позиції держав—членів Європейського Союзу. Сподіватимемося, що, незалежно від підсумків процесу узаконення документа на національному рівні, країни Європи знайдуть спільну мову й таки модифікують чи не найважливішу інституцію Європейського континенту. Такий хід подій задовольняє і нашу державу, котра все ще прагне якнайшвидше укласти Угоду про зону вільної торгівлі з Європейським Союзом.

Автор: Юлія Цирфа

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня