«Українознавство - це політика й філософія держави»

На запитання письменника Миколи Славинського відповідає директор Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України, доктор філологічних наук, професор Петро КОНОНЕНКО.

Плекаймо цілісну систему знань!

— Петре Петровичу, як народилося у вашій душі бажання розпросторити українознавство, покласти не один рік на утвердження  цього цілком самостійного  наукового напряму?

— Як філолог я йшов таким шяхом вивчення літератури: ХХ століття, відтак — ХІХ, ХVІІІ й далі, далі… Що глибше проникав у  сиві часи, то  більше відкривав джерел рідної культури й духовності, краще усвідомлював, що ми спрадавна були світовим етносом, підтримували тісні зв’язки від Європи до Індії та від Скандинавії до Близького Сходу.

Іще Аскольд та Дір до 867 року ходили на Константинополь. Річ не лише в їхніх перемогах, а й у пошуках відповіді на запитання: «Якою  мала бути  держава, аби утримувати таке могутнє  військо?» А держава, як з’ясовується, плекала писемність, прийняла християнство. Князь Володимир лишень надав йому статус офіційної релігії. Ось так пращури сторінка за сторінкою писали нашу історію, зокрема творили дивосвіт Кам’яної Могили. Пізніше в усій величі постало козацтво, а з ним — всесвітньо відоме українське бароко. Усе це потребувало осмислення, узагальнення. Так почала формуватитися цілісна система — українознавство.

— Які труднощі доводиться долати?

— Актуальність проблеми — утвердження українознавства — на порядок денний поставило саме життя. Відповідні урядові документи  визначили її державницьку вагомість і масштабність. Здавалося б, попереду — праця й праця. Та ба! Розпочалася воістину тотальна війна — не проти мене чи новоствореного інституту, а проти національної держави, справді української культури, філософії, української перспективи.

Як відомо, кожен народ має своє певне призначення. Ясна річ, існує й українська історична місія. Вона викристалізувалася здавна, адже саме через нашу територію йшли й проходять нині споконвічні магістралі, пов’язані з наукою, освітою, релігією… Якою стане Україна, такою буде Європа, якою витворюватиметься Європа, таким буде весь світ. Це наше особливе призначення. А де, в яких книжках, телепередачах чи фільмах ідеться про те, що український народ має власне історичне покликання, що кожен, представляючи цей народ, має здійснити високу місію самореалізації? Хто ставить перед підростаючими поколіннями насущні запитання: «Навіщо ми народилися? Навіщо живемо й чи так живемо?»

Саме на такі глобальні й вічні запитання має відповідати інститут. Він просто-таки мусив з’явитися як продовження, зокрема, задумів Вернадського, адже саме цей геніальний учений, ставши першим президентом Української академії наук, затвердив у її структурі відділ українознавства. Ми знову й знову змушені не просто нагадувати, а на кожному кроці повторювати судження Михайла Грушевського та Сергія Єфремова, котрі наголошували: українознавство — це політика й  філософія держави. Без такої позиції ми ніколи не збудуємо своєї хати на своїй землі.

Українознавство — не сума, а цілісна система знань, магістральний шлях пізнання того, що таке Україна, український народ, бачення нашої держави в світовому просторі. Воно спрямоване не проти, а на: не проти росіян чи поляків, німців чи американців, а на всебічний розвиток українського світу, на поєднання історичної пам’яті з аналізом сучасних проблем і, якщо хочете, на передбачення та планування минулого. Цю позицію знову й знову доводиться обстоювати, утверджувати.

…І свого не віддаємо

— Якими вам бачаться шляхи розпросторення українознавства?

— Українознавство має вивчатися як окремий предмет і воднораз кожен предмет повинен бути українознавчим.

— Що маєте на увазі?

— Я вже згадував Вернадського. Видатного мислителя всіх часів і народів Росія давно пропагує як  ученого, котрий представляє в світі саме цю державу. А відомо ж бо, що більшість життя генія пов’язана з Україною, що саме на її теренах природознавець-енциклопедист започаткував найважливіші напрями своїх досліджень про геологічну вічність життя, планетарну роль людства… Північна сусідка також привласнила собі імена композиторів Березовського й Бортнянського, письменників Гоголя і Короленка, авіаконструктора Сікорського…

— Шановний Петре Петровичу, цей перелік можна продовжувати й продовжувати. Як же нам діяти?

— Найголовніше — визначитися концептуально: ми чужого не беремо, але й свого не віддаємо. Шляхом до мети  має стати педагогіка ШУКАННЯ істини. «Що знаєте,— наголошував Володимир Мономах,— того не забувайте, а чого не знаєте — вчіться».

Та як ми вчимося? До сьогодні існує така думка. Мовляв, Ломоносов ощасливив своїм приїздом Київ. А як же було насправді? Ломоносов понад рік поглиблював свої знання в Могилянській академії й за це він та його земляки мають дякувати закладу.

Уже розпочалося перепрочитання й переосмислення історії. На жаль, у масовій свідомості ще панують давні стреотипи. Усі вони, проповідувані протягом століть, працюють не на Україну, а проти України. Надзавдання українознавства — виховання людини з високою освітою, гуманістичною етикою, плекання громадянина, патріота рідної землі.

— Яке місце в сучасному українознавстві посідає філософія й педагогіка Шевченка, його сучасників, зокрема Гоголя та Максимовича?

— Тарас Григорович як автор «Букваря» був переконаним освітянином. Він стверджував: найавторитетніші вчителі — батьки.  Саме в родині на органічних національних традиціях формуються характер, психіка та інтелект людини. А любов до рідного краю, тієї річки, де ти купався, лісу, в якому збирав гриби? Хіба не на стежках дитинства закладають основи світосприйняття й світорозуміння?

Уточнімо: Шевченко — козацького роду. Це його правдиве походження. Мандри Україною, знайомство з фольклором наклали відбиток на всю творчість нашого генія. А Гоголь? Мовою автор «Тараса Бульби» належить сусідній літературі, душею — нам. Ми лукаво замовчуємо його листи до Максимовича, в яких складено справжні оди Київському університету. Не хочуть аналізувати й те, чому в згаданому творі позитивного героя названо саме Остапом. Знову ж таки даються взнаки задавнені фальшиві стереотипи. А насправді Гоголь вибрав саме таке ім’я тому, що за Хмельниччини один із найвідоміших козацьких полків очолював Остап Гоголь, — прапрадід геніального письменника. До речі, він до останніх днів життя вивчав український фольклор, привернув до нього увагу Пушкіна.

На особливу шану заслуговує також Михайло Максимович — поет, біолог, натурфілософ, котрий фактично став основоположником цілісної наукової системи українознавства й таких його частин, як фольклористика, етнологія, історіософія… Фундамент універсальної діяльності вченого — видані ним же «Малоросійські пісні». Збірник ознаменував тотальний прорив української духовності на європейські терени, був сприйнятий як прапор, на якому було написане величне слово «народність».

Учений і митець, ректор Київського університету став активним поборником української ідеї, українського світу, чию самостійність він утверджував усією своєю творчістю, зокрема такою інтерпретацією «Слова о полку Ігоревім»: шедевр створено на праукраїнській землі мовою її народу. Максимович рішуче відкидав  концепції тодішніх офіціозних ідеологів, зокрема Погодіна, про великоросійські пріоритети в походженні й розвиткові Київської Русі, давньоруської мови та культури. Кожне слово Максимовича й сьогодні сприяє викриттю не менш підступних, ніж у ХІХ столітті, імперських ідеологем, працює на висвітлення докиєворуських глибин  українства. Максимович як високопосадовець змушений був закривати свою душу мундиром із циновими гудзиками. Та саме цьому вченому належить ідея України-Руси.

Остання надія — козацтво?

— Отже, Шевченко не був самотнім у своїх поглядах на минувшину рідної землі, народну творчість…

— Так, геніальний поет мав чимало однодумців, яких єднало також і глибоке розуміння ролі козацтва — унікального феномену світової історії. Його вивчення дає змогу всебічніше з’ясувати причини нинішнього ганебного становища України.

Подивімося пильніше навколо. Село наше руйнується, вимирає чи, як точніше казали колись, «вигибає». Місто останніми століттями ніколи не було українським у повному розумінні цього слова. Це означає, що в нас не скристалізувалася соціальна верства, котра об’єднала б націю й державу.

— Ви не згадали інтелігенції…

— Справді, є українська інтелігенція, але вона відсунута на узбіччя і державною політикою, і найганебнішим — неймовірною бідністю, що не дає змоги зосередитися на глибинних наукових проблемах. Отже, остання надія — козацтво…

Це — основа основ, становий хребет. Свого часу в козацтво йшли представники хліборбства, міських станів, світська й церковна інтелігенція. Саме козацтво опікувалося Києво-Могилянською академією, підтримувало науку й релігію, зберігало лицарську етику, основи якої заклав іще князь Святослав. До речі, Василь-Костянтин Острозький — великий політичний і державний діяч, засновник першого вищого навчального закладу в Україні — походив із великокнязівського роду. Були й інші нащадки елітного прошарку, котрих пізніше винищували наші північні сусіди. А нині вони зневажають українську історичну тяглість, працюють на  роз’єднання козацького руху, на який я покладаю особливо великі надії і з яким маю тісні зв’язки.

— Напівдержавне існування, брак національної єдності — одвічне українське лихо, яке множать наші вороги й побільшуємо ми самі…

— Ця болюча проблема має багато явних і прихованих граней.  Свого часу докладалося багато зусиль, щоб посварити Павла Тичину і Максима Рильського, Олеся Гончара і Михайла Стельмаха… Мету було досягнуто. Я не один раз просив Михайла Панасовича: «Наскільки сильнішою стала б інтелігенція, якби ви помирилися з Олесем Терентійовичем…» Класики так і не сіли за один стіл. Ще й досі не можуть знайти спільної мови Павло Загребельний і Борис Олійник. Триває нова конфронтація між різними угрупованнями Національної спілки письменників України. Кому це потрібно? Ясна річ, не літературі.

Сьогодні і відверто, і приховано, дуже й дуже витонченими методами нищиться реальна Україна, український тип людини, всепланетарний український світ. Протистояти цьому — одне з найважливіших завдань нашого інституту.

— На засіданнях Верховної Ради України не раз розглядалися актуальні проблеми розвитку нашої духовності. Як ви оцінюєте рівень і значення відшумілих дискусій?

— Украй важливу проблему здебільшого аналізують окремо від політики нашої держави, поза соціальною та іншими сферами. На жаль, лише останнім часом на державному рівні йдеться про те, що  в Інтернеті, інформатиці, інших галузях панують чужі мови. А чужі мови — чужі світи.

— Який тип освіти формує й обстоює ваш інститут?

— Національний. Науковою основою нового типу освіти має стати українознавство як синтез рідного й міжнародного досвіду, професіоналізму й патріотизму, інтелектуальності й моральності. На жаль, окреслилося дві лінії: на справжнє реформаторство й на захист задавненої системи, ядро якої — імперська методологія, деукраїнізація, денаціоналізація. Зросійщення діє на всіх рівнях, не те, що не складає зброї, — навпаки озброюється, йде в наступ. Отже, сьогодні ясніше, ніж учора, видно, що вихід один: розвивати українознавство. І не лише в нас, а й за кордоном.

Уже в новому столітті тисячі українців у 64 країнах світу спостерігають, як ледь-ледь жевріють їхні  колись потужні  освітньо-наукові центри. Це стосується Європи й Азії, Австралії та Америки. Що буде завтра? Як ми відреагуємо на такий глобальний виклик?  Наш інститут знову й  знову звертається до підростаючих поколінь: коли хочемо бути європейцями, коли прагнемо виконати визначену природою історичну місію, будьмо українцями!

— І українознавцями. Чи не так, Петре Петровичу?

— Безперечно!