«...Душа і дума добро навчилася любить»

Виставка «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». Центральний будинок художника. Київ.

Другий святвечір, просякнутий умиротворенням пічного короваю і пряних трав, автентичний спів хору, підспівування гостей, ірреальна піднесеність у повітрі мистецької зали… Цьому настроєві традиційна експозиція завдячує приуроченості до 200­річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Дві сотні творів від більш як 120 художників з усієї країни прямо чи опосередковано пов’язані з ім’ям і творчістю Найпершого українського генія.

Шевченко, хоч як це патетично звучить, живе в кожному серці, а отже, в кожній роботі. Приміром, ось цикл Анатолія Куща, присвячений Кобзарю, – з огляду на розкриття теми вельми вичерпний (Шевченко – підліток, юнак у Літньому саду, разом із Чернишевським, із Рєпніною…). Ось мозаїка Миколи Стороженка «Світло з пітьми», де поет виступає як волеборець­Прометей. Ось космічно­земне полотно «Моя планета Хрещатик» Юлії Істратової. Ось картина «Цоб­цобе» Віри Баринової­Кулеби: художниця зі щемливою правдивістю зобразила жінок свого дитинства, «матерів колгоспу «Прапор комунізму» на Полтавщині. Ось мідно­емалево­дерев’яний диптих «Куди йдеш» Олександра Бородая. Розглядаєш ці, такі різні, твори, а в голові настирливо пульсує: «Тяжко­тяжко мені стало, так, мов я читаю історію України, стою, замираю».

Шевченко вкарбований у генний код свого народу. Недарма його рядки так легко запам’ятовуються: ніби вони десь там, у підкірці вже були, і просто залишалося звірити між собою колишнє і нове знання. Крокуєш виставкою, аж раптом звідкілясь із глибин підсвідомості проріжеться: «Добре жить тому, чия душа і дума добро навчилася любить».

Кобзар актуальний незалежно від того, про яку історичну добу йдеться: Трипілля, Гетьманщину чи то наші часи. Слова Тараса просяться для декламування, коли дивишся на роботи Феодосія Гуменюка, Віктора Ковтуна, Богдана Ткачика, Оксани Полтавець­Гуйди, Олега Омельченка, Катерини Косьяненко, Івана­Валентина Задорожного та решти презентованих тут художників, котрі, незважаючи на ступінь маститості, однаково повнокровно надихаються Шевченковими пророцтвами. Як­от вічно актуальним: «Встане Україна. І розвіє тьму неволі».

Ніби знак оклику на фініші експозиції – картина куратора виставки Олександра Мельника «Шлях у вічність». На ній – зворушливий хрестоматійний епізод перепоховання Тараса, коли труну з тілом поета зняли з пароплава та поклали на віз, а в той впряглися дівчата й десять кілометрів тягли священний вантаж на Чернечу гору.

До речі, колеги Олександра Мельника захоплюються його подвижництвом. Оскільки виставку «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників» не було внесено до переліку бюджетних планових заходів ювілейного року (що само по собі є дуже дивним), куратору вдалося домовитися про безоплатність праці з тими, хто допомагав в організації, а також про безкоштовну експлуатацію залів. Митці, у свою чергу, підтримали ентузіазм: привезли роботи до столиці власним коштом. Шкода лишень, що Міністерство культури не долучилося до доброї та, безперечно, державної значущості справи. Каталогу експозиція не має. Повезти її близькими­далекими обріями нема як.

Автор: Ольга КРАСОВСЬКА