№13, липень 2009

День трипільської журналістикиДень трипільської журналістики

Ми скотилися з Дівич-гори під вечір. Хоча варто було затриматися ще. Подивитись, як небо змішує фарби під вагою Сонця, що сідає. І лише потім божеволіти від аромату трав, настояних на нічному повітрі.

Над Трипіллям нависли сутінки. Село, на честь якого дослідники назвали древню культуру, довго відбиватиметься у снах картинками з далекого минулого. Їх того дня щокроку малювала фантазія, змушуючи уявляти на місці сучасного села стародавнє поселення прабатьків.       

Даруючи собі мандрівку в легендарне Трипілля на професійне свято – День журналіста, ми, співробітники журналу «Віче», не здогадувалися, скільки таємниць попереду. І не чекали, скільки багатющого фактажу виллється на наші голови. (Вперта річ – факти тут не приборкані доти, доки різні табори науковців сперечатимуться про історичну сутність цієї землі.)

У тому, що трипільська культура існувала 6–8 тисяч років тому, переконали людство всезнайки з магнітометрами. А ми й без розумних приладів ніби потрапили в полон незримих магнітів. Вони неначе розкидані скрізь: у водному дзеркалі, в атмосфері, в мальовничих краєвидах, від краси яких залежиш уже на перших тактах спілкування з Трипіллям.  

А може, це бавився з нами той самий містичний дух, що панує тут споконвіку. Певне, й донині ширяє геть над усім. Ховається в археологічних раритетах та сивому камінні. Заволодіває новими жертвами з гостьових караванів, які нескінченно сунуть сюди звідусіль. 

Перший дотик містичного крила, перший потяг магнетизму відчуваємо одразу. Стоїмо над обривом, занурившись поглядом у неосяжні розливи дніпровських вод. Поруч кудись в одну точку нерухомо дивиться отаман Зелений (Данило Терпило). Тобто не сам отаман, а пам’ятник. Бунтівний красень-есер загинув у 33 роки. Історію волелюбець здивував не лише відвагою, а й тим, що на дозвіллі між подвигами вишивав хрестиком.   

Про отамана Зеленого й багато ще про що повідала «вічанам» Олена Маняка, науковий співробітник Київського обласного археологічного музею. Він діє саме тут. До речі, Трипілля унікальне тим, що в ньому співіснують аж два музеї. Другий, приватний, зветься «Прадавня Аратта – Україна». Ці культурні осередки різні за принципами подання матеріалу. І це добре. Адже маємо можливість поглянути на історію, немов крізь різні призми.

У музеях почуваємося школярами, котрих батьки відпустили на канікулярну екскурсію. Принаймні на фотографіях наших фотокорів усі ми до кумедного зосереджено слухаємо провідників експозиційними залами. Нове знання бентежить так само, як кожне повернення в дитинство. 

Окремим розділом обласний музей визнає заслуги Вікентія Хвойки, який відкрив трипільський культурний пласт понад сто років тому. Чех за національністю, вчений увіковічив своє ім’я, саме досліджуючи українські підземні скарби. Всеросійська археологічна імператорська комісія спонсорувала науковця, що марив невідомими черепками села Трипілля. Хвойка нарив силу- силенну предметів родом із далекої доби. Вони  свідчили про доволі прогресивну цивілізацію. З-поміж мовчазних посланців минулого – кераміка, фігурки (хіба не витвори мистецтва?), знаряддя праці й багато чого ще. Дещо з цієї побутово-культурної спадщини оселилося у вітринах музею.

Трипільці панували на території сучасної України від Карпат до Дніпра, а також нинішньої Румунії та Молдови. У принципі, вони вміли те саме, що ми. Рибалили, прасували, ткали. Вирощували пшеницю, яка вважається якіснішою за нашу. Також тримали худобу, виготовляли господарський реманент. Гострі елементи знарядь праці робили з кременю. Мешкали найчастіше у двоповерхових (часом триповерхових) хатках, які обмащували глиною.  

А ще – геніально концентрували смисли в ємних символах і знаках.

Щоб почути про це більше та на сьогодні вже остаточно втамувати жагу пізнання, прямуємо до приватного музею. Він – плід спільних старань  колекціонера Олександра Поліщука, будівельного гуру Володимира Лазоренка, вченого Юрія Шилова, митця Анатолія Гайдамаки. 

Укотре прокидається в нас той невловимий дух магії. Переводимо погляд із аж надто синьої води (вона тут скрізь!) на чудернацьку браму. З неї – на копію трипільської мазанки. З неї – на стегнастих глиняних дамочок, які біля входу в музей натякають на невмирущий культ жінки. Це – збільшені пластичні зображення древніх скульптурок. 

Зовні споруда розмальована символами та дивачками, подібними до  інопланетних створінь. Упорядковувати наші враження береться заступник музейного директора Денис Ленченко. Талановитий парубок розшифровує ребуси, які трапляються на подальшому шляху. Це тим паче потрібно, коли музей являє собою суцільну велику інсталяцію. Експонати (найчастіше реставровані), підкорені задуму художника Гайдамаки, складаються в цілісні композиції. Предметам комфортно без підписів: без них кожен загадковіший і водночас самодостатній.

На внутрішніх стінах – знову символи. Чимало з них вважалися здобутками інших культур. Приміром, той самий «інь-янь». Ні, заперечують у музеї, ця діада виникла ще до піднесення Китайської імперії. Трипільці, прабатьки індоєвропейських народів, розвивали свою культуру задовго до давніх римлян, єгиптян, шумерів...

Слухняно всідаємося на довжелезну лавку. За вікнами вода пестить  рельєфний берег. Цікаво, як змінився цей ландшафт від трипільської доби?

У короткому неігровому фільмі актор Віктор Степанов розповідає про минувшину цієї місцевості. Про те, як багато незнайдених пам’яток досі сплять під товщею ґрунту. Вочевидь, видатний лицедій, який у поважному віці одружився з киянкою, захопився магією краю. Й за крок до смерті  віддав данину трипільцям, знявшись у документальному кіно. Це органічний вчинок для будь-кого, хто любить життя і Сонце.

Жовтогарячі, червоні фарби на посуді, що його трипільці виробляли без гончарного круга, свідчать про обожнювання ними світила. І це не єдине, що в нас є спільного. Ось зал, де несподівано з’являються речі з XIX століття, аж ніяк не руйнуючи гармонії художнього задуму. Від горщиків до малюнка вишиванок – усе тут перегукується з надбаннями трипільської культури. (Українцям 7500 років? Чому б ні?) Були б ми їм чужі, не відчули б потягу магнітів, розсіяних скрізь.

Наш День святкуємо в ресторанчику на території музею «Прадавня Аратта – Україна». Тут риба не з магазину, а пиріжки щойно з пічки. Тут, зрештою,  тепло домашнього вогнища.

Підживлені стравами, легко видираємося на Дівич-гору. Збираємо п’янкі рослини. Удома вони висохнуть та отримають нове життя біля подушки. Наші сни стануть безхмарними. У них плаватиме Сонце, що нас не дочекалося, коли, сідаючи, розмальовувало небо.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня