Ліна Костенко: «Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу...»

Уже в перших книжках Ліни Костенко (народилася 19 березня 1930 року) – «Проміння землі», «Вітрила» та «Мандрівки серця» – пролунав дзвінкий голос поетеси нової хвилі. Її твори стали втіленням широкого спектра народних думок і сподівань, продовжили національні традиції в сучасній українській ліриці.
На творчому шляху талановитої авторки було багато як суспільних, так і творчих перешкод, зокрема заздрість посередніх літераторів та ідеологічні забобони владних пристосуванців.

Відстоювала Ліна Костенко свою позицію з гідністю. Багато років її вір­ші не мали читача. Важко навіть і уявити, що між третьою книжкою «Мандрівки серця» та четвертою збіркою «Над берегами вічної ріки» пролягла творча прірва в шістнадцять літ. Коли на початку сімдесятих років минулого століття було підготовлено до друку книжку «Княжа гора», компартійні цензори запропонували авторці прибрати з неї десять віршів. Обурена поетеса навідріз відмовилася це зробити. Видання книжки зупинили, а рукопис повернули авторці. Так само раніше не побачили світ збірка «Зоряний інтеграл» і деякі інші твори, які аж 1989 року ввійшли до «Вибраного». Про це Ліна Костенко написала так:

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт...

***

Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить...

Для творчої людини немає страшнішої кари, ніж та, коли її доробок – поза увагою читача. Саме тому Ліна Костенко зізналася: «Я зіткана з печалі». Та мужня поетеса рік у рік тримала удари долі, мала не лише силу волі, характер, витримку, а й навчилася знімати перенапругу творчістю:

Те, що принижує, – пронизує.
Душа образ не забува.
Все, чим образили поета,
Акумулюється в слова...

Творчість рятувала Ліну Василівну в скрутні часи, натхнення додавало їй сил у боротьбі за свою гідність. Поетеса не лише не піддавалася сумнівам, а й від душі жартувала з недругів:

Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
Якщо мене ви й зігнете в дугу,
То ця дуга, напевно, буде вольтова.

Так і сталося. Ліна Костенко не зреклася своїх поглядів, не зрадила високих ідеалів. 1987 року її за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку поезій «Неповторність» було удостоєно найвищої літературної відзнаки України – Шевченківської премії. Після трьох десятиліть виснажливих поневірянь на творчій ниві пролунало таке зітхання письменниці:

О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий,
від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими
вустами
Хоч кілька людям необхідних слів...

Потрясіння початку дев’яностих років минулого століття не дуже позначилося на житті поетеси. Назвавши українську незалежність «декоративною», вона ще глибше занурилася у внутрішню «еміграцію» й твердо заявила: «Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую». Відтак додала: «В мені щодня вбивають Україну». Не сприймаючи повсюдного пустослів’я, Ліна Василівна обрала для себе «пустелю», в якій збереглися скарби самобутньої української культури. Своєрідним материком усамітнення став для поетеси Чорнобиль. Добровільне паломництво в зону відчуження виявилося тривалим. Ліна Костенко якось зізналася: «Справа в тому, що фактично я навіть сама вибрала еміграцію. Я поїхала не «туди» – я поїхала у Чорнобильську зону. І в ці роки я дуже часто там бувала, тому що в тій Чорнобильській зоні було значно легше, ніж у цій незалежній Україні. Це я вам відверто кажу».

Ліна Костенко друкує роздуми про наслідки аварії, пише прозу про неї. Але головною метою для себе вважає допомогу тим людям, які не покинули рідних місць у тридцятикілометровій зоні. Символічним видається давній автобіографічний вірш, де є такі рядки:

Мій перший вірш написаний в окопі,
На тій сипкій од вибухів стіні,
Коли згубило зорі в гороскопі
Моє дитинство, вбите на війні...

Важливо відзначити, що жодна значна соціально­історична подія не залишається поза увагою видатної письменниці. Її серце перепов­нюється народним болем і б’ється в унісон із мільйонами українських сердець. Воістину промовисте чітке формулювання поетеси: «Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу». Актуальність віршів Ліни Костенко беззаперечна. Давно у всіх на слуху такі її слова:

Ще не було епохи для поетів,
Але були поети для епох.

Широкого розголосу також набув роман «Записки українського самашедшого», читачі з високим пієтетом зустріли нові збірки віршів «Мадонна перехресть» і «Річка Геракліта». Отож настали дні, коли є всі підстави для такого узагальнення: «Мої суцвіття, биті холодами, ви добру зав’язь все­таки дали».

Автор: Олександр БАКУМЕНКО