передплата Українською | In English

№3, лютий 2016

Плине кача…Плине кача…

Усвідомлення того, що вони загинули, а ми й далі живемо по-старому, ранить, наче куля, ятрить, рве душу.

Лютий 2014-го, коли серед білого дня в самому центрі столиці десятками розстрілювали людей, навряд чи колись зітреться з пам’яті очевидців. Утім, Революція гідності триває. Які плоди вона врешті дасть, залежить і від того, чи до кінця усвідомлюємо ціну, котру заплатили за майбутнє України герої Небесної сотні, й чи пам’ятатимуть і знатимуть наші діти та онуки про події тих днів.
Перший указ Президента, де згадується про необхідність створення музею, датується січнем 2015 року. Після його появи почалося розроблення проекту розпорядження Кабміну, що мало дати офіційний старт створенню такого історико-культурного закладу. Нарешті в листопаді минулого року з’явилося урядове розпорядження «Про утворення державного закладу «Меморіальний комплекс героїв Небесної сотні – Музей гідності». І ганьба, що досі так і немає приміщення для експонування артефактів Майдану.

Мабуть, не лише для мене 18, 19 та 20 лютого 2014 року поділили історію країни на «до» та «після». Згадую, як пережили «криваве Водохреще», поховали перших убитих. Сергій Нігоян, Михайло Жизневський та Юрій Вербицький. Їх називали героями, оплакували та сподівалися, що влада схаменеться й кров більше не проливатиметься. Але цього не сталося. Тільки за офіційними даними, озвученими не так давно Генпрокуратурою, два роки тому впродовж тих страшних трьох діб загинуло майже 80 протестувальників, іще понад 800 осіб поранено. У країні з’явилася Небесна сотня, яка стала на оборону нових — Царства небесного — барикад.

«Надмірне насильство»

«18–20 лютого злилися в одну велику добу. Слово «спати» перестало існувати. Всі були виснажені, але рішучі» (зі спогадів Олега Юрченка, героя проекту «Майдан: усна історія»).

18 лютого протестувальники з Майдану рушили «мирним наступом» до будівлі Верховної Ради. Мета – переконати тодішніх народних обранців проголосувати низку законопроектів, зокрема повернутися до Конституції 2004 року. Та «мирний наступ» ураз перетворився на криваву розправу. Озброєні правоохоронці разом з екіпірованими та озброєними «тітушками» влаштували справжнє побоїще.

У матеріалах слідства ці події нині описані так: «Працівники міліції, діючи за вказівками вищого керівництва держави, правоохоронних органів, спільно з «тітушками» застосували надмірне насильство й використали вогнепальні набої та зброю, вчинивши жорстокий силовий розгін ходи». Як з’ясувалося під час офіційного розслідування, деякі помпові рушниці «правоохоронців» споряджалися патронами із зарядом свинцевої картечі. Результат – на вулицях Інститутській та Грушевського, у Кріпосному провулку та в Маріїнському парку загинуло 10 осіб, ще 509 дістали поранення.

Того самого дня силовики продовжили наступ, відтісняючи активістів у глиб майдану Незалежності. У столиці вперше за всю історію повністю зупинилося метро. Поки майданівці під калатання дзвонів Михайлівського собору розбирали бруківку, силовики проти них виставляли водомети та БТРи. Біля стели Незалежності спалахнули намети. Пізніше вогонь запалав і в будівлі Федерації профспілок України.

«Увечері 18­го на Майдані було просто моторошно! Палають намети, димить Будинок профспілок… Горять барикади. І все це під акомпанемент молитов, які читають зі сцени. Думала, це кінець. Я не боєць, і до цього на Майдані навіть жодного разу не ночувала. Мене страх просто паралізував», – пригадує киянка Олена. «Першу ніч ми трималися. Спалили все, що мали. Очевидно стало, що тільки вогнем ми можемо їх зупинити. Щити наші, кийки – це несерйозно. Тим паче, коли на нас уже пішли водомети, БТРи… Усі піддони, дрова, які були в нас, ковдри, часом навіть нові, покривала, одяг – усе, що могло горіти, вкидали у вогонь», – читаємо в спогадах Олега Юрченка. Тоді, під час спроби силового розгону мітингувальників, загинуло ще 16 активістів і понад дві сотні було травмовано.

19 лютого на Майдан нарешті приїхала підмога. Автобуси зі Львова знесилені й частково зневірені протестувальники зустрічали оплесками. Тим часом лідери опозиційних політичних сил проводили переговори з владою, вимагаючи укладення перемир’я. Цей день став своєрідним затишшям перед бурею. Уже на ранок протистояння між майданівцями та силовиками й «тітушками» поновилося.

Криваво­чорний четвер

«20 лютого… Спочатку стояли на Майдані, потім пішли на Інститутську. І тут не могли зрозуміти, що відбувається: чути стрільбу, враз біля нас людина падає, санітари біжать із кимось на руках. Я підбігаю до них — людина має дірку в шиї. Питаю, чи це вогнепальна зброя. Вони його перевертають на спину, а там видно сліди від куль, і стає зрозуміло, що то стріляють уже не з травматичної. Ми перебігли через Львівську браму (там були залишки барикади), зайшли в готель «Україна». Там усе в крові, людей вносять, крики й багато поранених… Насправді 20­го ми собі не уявляли, що ця страшна подія ознаменує перемогу. Ми думали, це буде кінець. І те, що Майдан переміг, для мене й дотепер є неймовірним» (зі спогадів польського журналіста Павела Боболовіча, героя проекту «Майдан: усна історія»).

«Криваво­чорним» той четвер став від самого ранку. Одне за одним почали надходити повідомлення про розстріли на Майдані. Три, сім, тринадцять… Кількість жертв невпинно зростала. Кияни кидали роботу, бігли до аптек і відносили необхідні медикаменти до Михайлівського собору. Саме там працювали лікарі, й саме там складали тіла загиблих.

«20 лютого правоохоронці стріляли з вогнепальної зброї на ураження протестувальників. Унаслідок цього загинуло 49 осіб та 157 зазнали тілесних ушкоджень, 46 із них – тяжких. Вогнепальні поранення дістали 68 осіб», – констатуватимуть за півтора року по тому в Ген­прокуратурі України.

Нині частина вулиці Інститутської, що була наче кратером тих трагічних подій, називається алеєю Героїв Небесної сотні. На ній обладнали тимчасові меморіали в пам’ять про загиблих. Тим, для кого Майдан був чимось особливим і важливим, проходити ці менш як 800 метрів усе ще боляче. Так само, як і чути пісню «Плине кача…».

Найболісніший момент. Зупинка коло дерев’яного пам’ятного хреста, біля підніжжя якого в кілька рядів виставлено світлини героїв. Із кожного портрета дивляться очі… Саме тут усвідомлюєш, що всі вони загинули, а ми продовжуємо жити. Жити за старими правилами. Хіба це не ранить, наче куля?!

Біля них щодня «чергує» охоронець, представник Самооборони міста Києва. «Багатьох з героїв знав особисто. Сам був тут, на Інститутській, 20 лютого. Пощастило, вцілів. Дивлюся на дорогу, наче вже все відремонтовано, гарно, бруківка рівненько лежить… А бачу той страшний день. І їх (киває в бік портретів), мертвих. Так хотілося би, щоб урешті все це не виявилося марним. Хоча нині починає дуже скидатися на те…» – каже представник Самооборони, що забажав лишитися неназваним.

Музею бути.
Питання: коли?

Зберегти пам’ять для наших нащадків і гостей України про події зими 2013–2014 років може Музей Революції гідності. Експонати для майбутніх експозицій почали збирати ще під час Майдану.

– Ідея створити такий музей з’явилася ще в січні 2014­го. Ініціаторами початку збирання експонатів були Василь Рожко (нині очолює Управління музейної справи та нормативно­методичного забезпечення переміщення культурних цінностей Міністерства культури) та Ігор Пошивайло (нещодавно призначений директор майбутнього музею Майдану). Вони ходили й часто просто з рук у майданівців забирали якісь речі. Ті викинули б їх, незважаючи на те, що прості буденні майданівські речі вже стали частиною історії нашої країни, – розповідає Анастасія Гайдукевич, координатор ініціативної групи «Музей Майдану/Музей Свободи».

Наразі вдалося зібрати дві тисячі оригінальних артефактів, записати 500 інтерв’ю з учасниками тих подій, дочекатися указу Президента та розпорядження уряду про створення такого музею. Щоправда, досі не отримали хоча б тимчасового приміщення для експозиції. Лише торік бюрократичні процедури, здається, таки зрушили з мертвої точки.

Ініціатори появи музею – державного закладу «Меморіальний комплекс Героїв Небесної сотні – Музей гідності» сподіваються, що решта необхідних підготовчих пунктів після створення юридичної особи багато часу не заберуть. І невдовзі заклад отримає бюджет, робітників, а головне – місце для зберігання та опрацювання зібраних експонатів. Адже нині унікальним артефактам доводиться «гостювати» в сховищах кількох музеїв. Понад те, переконує пані Гайдукевич, після офіційного створення нового закладу почне поповнюватися й сама колекція. Мовляв, багато майданівців не наважуються передати дорогі їм речі, не маючи впевненості в тому, що музей таки запрацює. Аналогічна ситуація й з речами загиблих героїв. Із ними родини розлучаються ще важче.

– В ідеалі, звісно, варто було би звести нову будівлю для цього музею. Але ми чудово розуміємо, що це колосальні кошти, на які, принаймні тепер, навряд чи можемо розраховувати. Що ж до тимчасового приміщення, то розглядається кілька можливих варіантів. Це і Жовтневий палац, і Український дім, і будівля Федерації профспілок України. Єдине, що чітко зрозуміло вже нині, – це має бути приміщення, пов’язане з подіями Революції гідності, – зауважує пані Гайдукевич.

Час від часу зібрані на Майдані артефакти експонуються на тимчасових виставках у інших музеях. Показати є що. Це й розписані каски та щити, й уцілілі бочки, коло яких грілися морозними вечорами майданівці, згорілі шини й навіть горезвісна «йолка», під час спроби встановлення якої пролилася перша кров. А ще – «зігрівальні» коктейлі Молотова, бруківка з вулиці Грушевського, гільзи від набоїв.

– У нас також є три справді унікальні експонати – саморобні манекени, одягнені «під майданівців». Хлопці із Самооборони розповідали, що використовували їх для створення ефекту масовості на нічних чергуваннях, коли на барикаді поряд із Лядськими воротами було більш­менш спокійно, – каже Анастасія Гайдукевич. – Та все ж найцінніші, мабуть, експонати –
речі героїв. У нас є два шоломи, пробиті кулями. На жаль, поки що не знаємо, кому саме вони належали. Їх було знайдено 20 лютого. Та це точно був хтось із Небесної сотні, бо розташування кульових отворів і траєкторія ходу кулі свідчать про те, що людина не могла вижити. До того ж кожна з цих касок зсередини запечена кров’ю.

У планах музейників – створити заклад, який не просто розповідатиме про Революцію гідності як про історичну подію та факт, що відбувся, а ставитиме перед відвіду­вачами запитання: чому це сталося та як, що після цього змінилося й чому взагалі люди вирішили вийти на протест, ризикуючи життями. Проте найголовніше завдання – не дати переписати політикам ідеї та ідеали Майдану. Бо, хоч би як тішилися нинішні керманичі країни тим, що на хвилі Майдану прийшли до влади, далеко не це було метою революції.

«Скажіть, а речі
і спогади про життя мого
сина взагалі хоч комусь
потрібні?»

Тим часом Український інститут національної пам’яті в співпраці з громадською організацією «Фонд збереження історії Майдану» втілює в життя ще один проект – «Майдан: усна історія». Він полягає в збиранні відео­ та аудіосвідчень активістів Євромайдану про події зими 2013–2014 років. На сьогодні записано майже півтисячі таких споминів, частина з яких увійшла до книги «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності».

– Це колосальна робота. Кожне інтерв’ю – це 2–3 години живих спогадів. До того ж колеги, котрі цим зай­маються, кажуть, що вже є різниця між тими думками, які записувались одразу після Майдану (то була жива, натхненна історія), й нинішніми, за два роки після тих подій, коли на ці спогади накладається певне переосмислення, частка розчарування, сучасна політична ситуація. Для науковців це – поле для досліджень, – переконана Анастасія Гайдукевич.

Сьогодні ініціатори створення музею, попри те, що не мають окремого приміщення, й надалі поповнюють колекцію. Охочих поділитися артефактами чи спогадами просять звертатися до Українського інституту національної пам’яті або Музею Івана Гончара.

– У червні минулого року зателефонувала мама одного з героїв Небесної сотні. Щоправда, вона так і не назвала свого прізвища, її голос постійно зривався. Її питання, тон, розпач на якісь секунди просто вибили в мене землю з­під ніг. «Скажіть, а речі й спогади про життя мого сина взагалі хоч комусь потрібні?» – пригадує пані Гайдукевич.

Те, що такі думки з’являються в родин героїв, – наша спільна провина. Так само як наш спільний обов’язок – пам’ятати те, заради чого виходив і стояв Майдан і люди гинули від снайперських куль.

Слідство триває

У період з 18 по 20 лютого 2014 року жертви були й «по той бік барикад». За офіційними даними, протягом тих днів загинуло 13 правоохоронців, ще 728 дістали тілесні ушкодження. «Загибель бійців правоохоронних органів, тілесні ушкодження, яких вони зазнали, – це теж вина, котру слідство в оголошених повідомленнях про підозри покладає на колишнє керівництво держави й силові органи», – заявив торік під час представлення результатів досудового розслідування тих трагічних подій начальник управління спеціальних розслідувань Генпрокуратури Сергій Горбатюк. За фактами розгрому «мирного наступу» повідомлено про підозру В. Януковичу, В. Захарченку, В. Ратушняку, С. Шуляку, керівниц­тву київської міліції, чотирьом працівникам територіальних підрозділів «Беркут» і цивільній особі. До суду направлено три обвинувальні акти, у тому числі стосовно одного з командирів оперативної роти та міліціонера «Беркуту». За організацію злочинів під час спроби силової зачистки Майдану в ніч із 18 на 19 лютого повідомлено про підозру В. Януковичу, В. Захарченку, В. Ратушняку, О. Якименку, В. Тоцькому, екс­начальнику Головного управління СБУ в місті Києві та Київській області, а також колишнім керівникам ГУМВС України в місті Києві В. Мазану та П. Федчуку. Нині слідство щодо колишнього начальника ГУ СБУ в місті Києві та Київській області завершено, підозрюваний під вартою ознайомлюється з матеріалами слідства. Інші оголошені в розшук. Також притягнуто до кримінальної відповідальності 12 «тітушок», які, виконуючи свою роль у штурмі Майдану, нападали на громадян, поранили з вогнепальної зброї вісьмох осіб на розі вулиць Володимирської та Великої Житомирської. Обвинувальні акти стосовно чотирьох «тітушок» уже направлені до суду для розгляду по суті. Інші особи перебувають у розшуку. За подіями, що трапилися 20 лютого, повідомлено про підозру В. Януковичу,
В. Захарченку, В. Ратушняку, командиру спецроти «Беркут» («чорна рота з жовтими пов’язками») Д. Садовнику та 22 його підлеглим, а також командиру київського полку «Беркут» і його заступнику, причетним до розстрілу учасників акцій протестів. П’ять із них заарештовано, інших оголошено в розшук. Слідство встановило всіх правоохоронців, причетних до розстрілів 39 учасників акцій протесту в той день. Стосовно ще 7 загиблих та 47 поранених також зібрано докази про вчинення пострілів із місць дислокації спецпідрозділу «Беркуту». Обвинувальний акт щодо двох міліціонерів направлено до суду.

18 колишніх беркутівців перебувають у розшуку. Цікаво, що їхні друзі та друзі друзів в Україні добре знають, де саме вони перебувають. Зокрема, в Криму та Росії.

Автор: Тетяна ЛАВРЕНЮК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рахункова палата позитивно оцінила роботу корпоративного блоку Фонду держмайна 17 листопада

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016

М18 – це активна молодь Вт, 01 листопада 2016