Про обман, довірливість і втіху з нагоди першогрудневого ювілею

Чи має право політик обманювати своїх громадян або приховувати інформацію? На це питання ще у XVIII столітті мислителі відповіли ствердно, проте з одним уточненням: омана має бути зумовлена турботою про громадян.
15 років тому 1 грудня 1991 року українці брали участь у референдумі, відповідаючи на запитання «Чи підтримуєте ви Акт проголошення незалежності України?». Результати були вражаючі. Із 37 млн. 885 тис. 555 громадян, які мали право голосу, в голосуванні взяли участь 31 млн. 891 тис. 742 особи. Підтримали незалежність 28 млн. 804 тис. 71 особа, не підтримали – 2 млн. 417 тис. 554 людини. Недійсними виявилися 670 117 бюлетенів. Перемога.

Проте будь-яка перемога має ціну. Яка ж ціна доленосного волевиявлення? Я, звісно, не про 22 млн. 100 тис. крб. видатків Центральної комісії зі всеукраїнського референдуму. Я про іншу ціну – моральну. Пригадаймо агітаційні плакати, які показували, що Україна за основними економічними показниками перебуває на рівні Італії. А серед пострадянських країн вона – безперечний індустріальний лідер. Звісно, відомо було і про зношеність основних виробничих фондів, і про мільйони й мільйони витрат, які потрібні на подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, і про катастрофічне старіння населення. Та ми пишалися країною. І хотіли бути її господарями.

В одному з інтерв'ю Леонід Кравчук, який того самого 1 грудня 1991 року переміг на президентських виборах, зізнався: ситуацію в країні прикрашали, бо все-таки були сумніви щодо результату референдуму. Чи не вперше за всю свою історію українці вирішували власну долю без зброї й без очевидного іноземного втручання. Народ – це стихія, а народ український – стихія хаотична. З однозначною певністю передбачити результат волевиявлення було неможливо. Звідси і пристрасть до барвистої фрази, рожевого політичного перспективознавства.

А може, не тільки омана була? Пригадаймо Шевченкові слова, від яких робиться моторошно: «Та не однаково мені, як Україну злії люди в огні окрадену розбудять. Ой, не однаково мені». Деякі інтерпретатори творчості Тараса Шевченка називають його не інакше, як пророком. Можливо, і не зовсім небезпідставна їхня патетика. Якщо і є в згаданих словах пророкування, то стосується воно 1990-х років. Бо, звісно, і виробництво було енергоємне, і значна кількість товарів не могла конкурувати з імпортними, але частина підприємств і досі працює.

«Хто з'їв моє м'ясо?» – запитав безвісний дядько. А хто з'їв судна та закордонну власність Чорноморського пароплавства? З'їв і не вдавився. Пане Кудюкін, як у вас зі шлунком? Багатотонні гвинти селезінку не лоскочуть? А вам, панове, які «кришували» кудюкіним та іже з ними, корабельні труби, готельні корпуси, земельки санаторіїв, шахтові ліфти, прокатні стани та мільйони тонн заводського обладнання, порізаного на брухт, на печіночку не давлять? Ні, кажете. Яке здоров'я! Ми заздримо вашому здоров'ю. А ви позаздріть нашому терпінню. Яке іноді скидається на сліпувату дурість. Позаздріть бодай чомусь. Так приємно, коли тобі заздрять. Одразу випростовуєшся, посміхаєшся, неначе молодшаєш. Позаздріть. Ми розуміємо, багато хто з вас уже втратив здатність заздрити – не бачите причин. Та згляньтеся. Бо ж вашу сановність, можновладність, респектабельність і поставу батьків народу – це все уможливила наша терплячість, з якою зрівняється тільки терплячість робочої худоби. Позаздріть терплячим і неспокушеним, достеменним блаженним. Бо вони втішаться. Так написано в одній грубій книзі. Та чи втішитеся ви?

Та все-таки, чи має право політик обманювати? Мабуть, таки ні. Має право тільки самообманюватися разом з усім народом, не відрізняючи власної користі від користі громадян. Але, між іншим, постає запитання: як мають ставитися громадяни до політиків, які їх обманюють цинічно й нахабно, пишаючись власною кмітливістю й глузуючи з довірливості ошуканих? Що відповіли б на це запитання мислителі ХVІІІ століття, мислителі епохи великих революцій?

З роковиною Незалежності нас, панове!

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ