Прямий нащадок генія

28 березня внукові Івана Франка — 80!

Геніальний поет Іван Франко був зразковим батьком доньки Анни та трьох синів – Андрія, Петра й Тараса. Найстарший рано помер від серцевого нападу. Петро був січовим cтрільцем, одним із найперших українських пілотів, Тарас, батько Роланда та доньок Зиновії й Дарини, також воював і, як січовий стрілець, потрапив до російського полону. Після звільнення з харківської в’язниці, що на знаменитій Холодній горі, став професором латинської й давньогрецької мов, захоплювався класичною літературою, зокрема добре знав епос «Пісня про Роланда». Саме це ім’я легендарного лицаря, поширене в країнах Заходу, Тарас Іванович і запозичив для сина.
Він народився в тому самому будинку, де мешкав, творив і відійшов у вічність геніальний Іван Якович. Коли Роланда хрестили, то дали хлопчикові ще одне ім’я, грецьке, але звичніше – Олександр, однак пізніше його до паспорта не вписали.

Роланд-Олександр ще п’ятирічним вивчив напам’ять дідові публіцистичні поезії «Каменярі» та «Вічний революціонер», навіть на футбольному полі цитував рядки з цих віршів і лише згодом довідався, що їхній автор спортом не захоплювався, але любив збирати гриби та ловити рибу. Після закінчення школи мати сказала: «У літературі Іван Франко попрацював за нас усіх, тому про письменство й не думай! Ставай інженером, нормальним чоловіком…». Син прислухався до цієї поради: здобув технічну освіту й понад тридцять років працював у Київському інституті автоматики, де закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію та пройшов усі посади – від наукового співробітника до заступника генерального директора, став автором близько 50 дослідницьких праць, присвячених приладобудуванню.

Змалечку Роланд усе ж таки намагався віршувати, однак швидко збагнув: певний хист є, однак йому до дідового таланту, як до неба. Вчасно, майже без вагань, переконав себе: у красному письменстві все залежить від обдаровання, яке не успадковується. А ось бунтівна дідова вдача… Вона не раз відлунювалася в душі загалом стриманого, розважливого внука. Ще на початку 1950-х років Роланда (разом із колишніми однокласниками) запідозрили в читанні заборонених у СРСР творів Івана Франка та створенні підпільної націоналістичної організації й двічі викликали до органів державної безпеки. Від ув’язнення врятувало дідове ім’я. Після допитів Роланд став якщо й не обережним, то обачним, умів відразу вловлювати провокаційні запитання й відбуватися мовчанням. Уникав двозначних жартів і товариських застіль, під час яких, перехиливши чарку, приятелі заводили розмови на «слизькі» теми. Маючи «войовниче» ім’я, Роланд Тарасович виріс навдивовижу делікатним, м’яким, шляхетним. Уже в зрілі роки не посоромився визнати: «Я не належу до героїв, котрі не бояться заради ідеї піти на ешафот».

Природне вміння діяти виважено за будь-яких обставин і цінувати кожне сказане слово допомогло на дипломатичній службі, коли був радником Сергія Комісаренка – посла України у Великобританії. Саме завдяки Роландові Тарасовичу 1996 року Україна безкоштовно одержала англійську антарктичну станцію (нині – Українська антарктична станція «Академік Вернадський»). Розважливе слово й нині допомагає організовувати численні заходи, присвячені вшануванню пам’яті Івана Франка в Києві, Львові, Дрогобичі, а також у рідних Нагуєвичах. Здається, лише нещодавно брав участь у відкритті погруддя Івана Яковича у Відні та «Літературного музею Івана Франка на Дніпрі» у селі Халеп’я Обухівського району Київської області, а вже на часі – створення в столиці всеукраїнського Музею Івана Франка. Ще одна важлива справа – стотомне зібрання творів Каменяра. Внук прочитав майже всю його прозу й переважну більшість поезій, а ось літературознавчі праці та воістину незліченні статті… Усіх їх ніхто – і це неспростовний факт! – на сьогодні навіть побіжно не переглянув. Уже бодай тому, що газетні та журнальні публікації досі воєдино не зібрані й не систематизовані. «Мій батько, – ділиться наболілими роздумами Роланд Тарасович, – десять років опрацьовував спадщину Івана Яковича, але так і не зміг осягнути її. А я радію бодай з того, що маю змогу постійно доторкатися до збережених скарбів. Іван Франко – виняткова світова величина. Можливо, його вірші не порівняти з творами Шекспіра чи Байрона, проза не така сильна, як у Толстого, одначе комплекс знань, які мав мій дід, їхня багатогранність і масштабність унікальні. За не таке й довге життя Іван Якович написав понад шість тисяч творів – їх важко подати навіть у ста томах. Ні, більше за Франка таки ніхто не створив».

Роланд Тарасович упродовж довгих років пропагує дідову спадщину за кордонами України – для цього навіть організував громадський центр «Франко та Європа». На всіх світових форумах переконливо доводить, що автор «Зів’ялого листя» був справжнім європейцем, і нагадує всім: деякі літературознавці слушно називають Івана Франка найвизначнішим письменником і філософом Австрії, адже він був професором Віденського університету, добре знав 14 мов, а перекладав із 48-ми. До речі, славетне прізвище не зовсім українське. Сам Іван Якович у деяких творах натякав, що, можливо, воно походить від німецьких колоніалістів. Але і батько Франка, і він сам усвідомлювали себе українцями й лише українцями.

Після одруження Іван Франко разом із дружиною Ольгою мешкав у будинку в Несторівському провулку, 8 (це поблизу редакції журналу Верховної Ради «Віче»). Потім поет ще двічі відвідував Київ – 1907 року начебто нелегально, з чужим паспортом, а 1909-го приїздив на похорон Петра Косача – батька Лесі Українки. Іван Франко ніколи не був лише львівським чи навіть галицьким письменником. Він, як і Тарас Шевченко та Леся Українка, належить усій нації. Поет любив київські узвишшя, у столиці – його рукописна спадщина й велика бібліотека (12 тисяч томів). Іван Франко залишив офіційно оформлений заповіт, де зазначив, що книгозбірню просить передати українському народові, а доньці Анні та синам Петрові й Тарасові залишає рівні частини власного львівського будинку, а також авторські права на видання власних творів.

«Свого часу Анна емігрувала до Канади й щасливо прожила там до 96-річного віку, – на прощання розповідає Роланд Тарасович. – Сини Зиновії – теж онуки Франка, але вони по батькові Ірачківські. Мені ж Бог діточок не дав, а тому, на жаль, я, прямий нащадок генія, – останній із роду за чоловічою, «франконосною», лінією. Втішає одне: дідові твори й сьогодні потрібні людям. Вони не просто читають поезію та прозу Івана Яковича, а й нерідко цитують віршовані рядки. Зокрема такі: «Гримить! Благодатна пора наступає».

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ