Звуки «Мо…» в епоху глухих

Перетнувши торік ювілейний бар’єр із заведеною в таких випадках парадною гучністю, Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» полегшено зітхнув. На 41-му витку він, якому насправді ніколи особливо й не личив глянцевий дух червоних доріжок, знову опинився на первісних рейках лабораторності.

Нині цей мурашник професіоналів не заморочувався щодо запрошення великокаліберних зірок, оренди дорогого палацу для відкриття-закриття. По-перше, фінансові передумови сприяли: грошей на проведення форуму, на відміну від року минулого (близько мільйона доларів), набралося вдвічі менше. По-друге, найлогічнішим у післяювілейний рік є занурення в робочий формат, у процес аналізу дебютів. Не забуваймо: найвагоміший український МКФ виріс із дводенного фестивалю-огляду студентських фільмів, що народився у 1960-ті в Київському інституті театрального мистецтва.

КМКФ «Молодість» – за рейтингом Міжнародної федерації асоціацій кінопродюсерів (FIAPF), один із 12 найавторитетніших кінофестивалів світу – зібрав цього разу митців із 50 країн. У різних розділах конкурсу («Студентські фільми», «Перші короткометражні стрічки», «Перші повнометражні ігрові фільми», «Українська панорама») змагалися понад 80 творів. Загалом розмаїта програма фестивалю складалася з більш як 200 стрічок.

Серед позаконкурсних програм КМКФ – «Польська школа анімації», «Польське документальне кіно», «Нове російське кіно», «Скандинавська панорама», French Connection, «Німецька хвиля», «Фестиваль фестивалів», ретроспектива фільмів Сандрін Боннер, «In Memoriam: Клод Шаброль»… Уперше на фестивалі –
спеціальна програма «Звуки Молодості»: «Маня. Історія працівниці тютюнової фабрики» з Полою Неґрі в супроводі Вроцлавського камерного оркестру; мультимедійний перформанс «Портрети»; «Жертвопринесення» Андрія Тарковського у супроводі New Era Orchestra; шедевр українського німого кінематографа «Два дні»
з саундтреком Dj U-Ra.

Традиційно «Молодість» не лише відкриває нові імена, а й показує, що є найхарактернішим для кінематографа саме на цьому часовому відрізку. У масиві стрічок, дібраних для КМКФ, спостерігався нахил у бік мультимедійності, технологічної просунутості, полістилічності, синтетичності жанрів та засобів виразності. Укупі із змістовним наповненням визріло щось таке, для чого напрошується термін «нео-неореалізм».

Неймовірні, на перший погляд, теми насправді виявляються такими, що валяються під ногами. За доби глухих, коли кожен чує лише себе, молоді режисери вслухаються в життя інших. Взаємна інтеграція кінореальності та реальності реальної часом така глибока, що навіть око досвідченого глядача, перманентно обтяжуване численними переглядами, не помічає відмінності між першою та другою. Кіно «нео-нео…» – це безмірна територія околиць, бензоколонок, психушок, степових автобанів, суїциду, приреченості, підступних сусідів, мудрих трунарів, неконтрольованих підлітків, хватких дівчаток із робітничих кварталів… А ще –
добро- чи злоякісних учинків, які каталізують героїв. І обов’язково – алогічності, що панує над усім.

Головне міжнародне журі очолила Оксана Забужко.

З-поміж небагатьох світових кінематографічних світил, що відвідали цього року «Молодість», був польський режисер Єжі Гофман із своєю новою картиною «Варшавська битва».

Увагу глядачів привернули спеціальні події фестивалю: «Ходорковський» Сиріла Туші, «Неясна звістка про кінець світу» Юрая Якубіско, «Аріранґ» Кім Кі-Дука, «Звільнення» Вацлава Гавела та багато інших.

У реєстрі режисерів-конкурсантів побільшало жіночих імен. Ці пані препарують піддослідний матеріал не манікюрними ножицями, а радше мисливськими ножами. На екранному тілі суспільства – суцільні колоті рани. Мілан Кундера якось зазначив, що якби війни вели жінки, нині на земній кулі не залишилося б жодної людини. Жіноча войовничість у контексті сучасної режисури іншого порядку: вона спрямована не на руйнацію, а на творення – новітнього, різноликого кіно, що не знає кайданів та умовностей.

Утім, незважаючи на стать авторів, воно крокує знайомим шляхом витискання болю болем. По-іншому й не можна.

Людство виснажене путтю від апокаліпсису, що не стався 2000-го, до якоїсь чергової планетарної деструкції, наміченої на 2012-й. Людство складає собі довжелезний панегірик, а кінотворці в цій історії виступають передовим загоном. Не відстає й глядач: він із маніакальною регулярністю ходить у темний зал кінотеатру, щоб тужити, скиглити, страждати донесхочу. Щоб тремтіти на кульмінаціях саспенсу. Щоб у компанії собі подібних переживати «примітивний», але віками перевірений катарсис.

Розв’язка конкурсної інтриги фестивалю – присудження гран-прі картині «Подих» австрійця Карла Марковіча. У фільмі — вичерпний набір актуальних атрибутів: молодий герой-правопорушник, його маргіналізована самота, ритуальне бюро, зазирання в очі Танатоса, зрештою, очищення.

…Для вирощування та споживання плодів мистецтва скорбота – стан більш живильний, аніж радість.

1993 року КМКФ «Молодість» отримав статус міжнародного — відповідно до стандартів FIAPF. На фестивалі вперше показали свої твори знані тепер режисери: Том Тиквер, Фред Келемен, Франсуа Озон, Андраш Монорі, Денис Євстигнєєв, Олексій Балабанов, Стівен Долдрі. Після отримання на «Молодості» путівки у велике плавання, учасники київського форуму одержували «Золоту пальмову гілку» (як це було з Брюно Дюмоном) та «Оскар» (як
у випадку Алена Берлінера).

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА