Життя – як позичений нам п’ятихвилинний сон, – записав у своїх щоденниках Бейла

Якщо на схилі життя людина не може розповісти своєї історії нащадкам, то проіснувала вона на землі бездумно й легковажно. Адже прихід кожного з нас у цей світ є знаковим – він має свою програму реалізації. Що любити, що робити? Ці запитання одразу поставив перед собою молодий Бейла (так називали його у побуті) Ерделі. Він відчував: коли про щось запитуєш у Бога, то приходять відповіді у вигляді ситуацій, зустрічей з людьми – і треба робити вибір. Варто до всього придивлятись уважно і визначатися, не втрачаючи свого шансу в житті.
Про свій досвід пережитого, вистражданого, передуманого він написав у двох автобіографічних романах і мемуарах.

Бог, Кохання, Мистецтво, Нескінченність

З початкових букв цих слів угорською мовою Ерделі склав для свого роману назву «ІМЕН». Це захоплива розповідь історії його життя в Мюнхені, куди він потрапив на студії до відомого німецького художника, щоб навчитися малювати портрети. У цьому ательє на нього звернула увагу донька художника Лілет. Вона – спадкоємниця аристократичного німецького роду – ввела його до вищих кіл Мюнхена. Вони разом відвідували виставки, концерти, театри, оперу, казино, гольф-клуб. І молодий талановитий художник легко зійшовся з цікавими багатими людьми, майстерно пишучи їхні портрети, здобув особливу прихильність і дружбу. А знайомство з редактором однієї з популярних німецьких газет у Баварії дало можливість побувати на гучному судовому процесі, де Ерделі малював тих, хто потрапив на лаву підсудних. Серед них був молодий Гітлер. Проте політика викликала в Ерделі відразу. Він надавав перевагу мистецтву й музиці. Залюбки слухав Вагнера, Шопена, Брамса, які виконувала для нього на фортепіано Лілет. А в манерах і стилі вдягатися наслідував Оскара Уайльда. Костюми, краватки, сорочки, хустинки стали для романтичної натури митця не просто одягом, а речами самовираження естетичного смаку художника. Завжди елегантний до вишуканості, із хустинкою в кишеньці або з бутоньєркою в петлиці, при краватці або метелику, в супроводі миловидної життєрадісної Лілет, Адальберт Ерделі викликав симпатії у світських шляхетних колах. Однак заробітки художника були нестабільними і не давали можливості розкошувати. Та одного разу Ерделі вдало продав портрет мюнхенського барона й одержав тисячу марок. Передусім побіг забирати з пральні 26 сорочок, які залежалися там через заборгованість. А решту коштів використав на мандрівку Італією. Після ознайомлення з її мистецтвом і культурою Ерделі пише: «І все це лише для того, щоб я побачив Твою нескінченну велич, Господи!» І далі зауважує: «Господи, як Ти гарно зробив, що кожній нації Ти дав інші прикмети, інші таланти й красу іншого характеру...»

Біда людям з малою вірою!

Адальберт Ерделі не бачив свого покликання в сімейному житті. Він мріяв про Париж. А тим часом батьки сподівалися на його одруження. Бо син уже мав ужгородську красуню-наречену Аґлаю Серені. Всі свої почуття поваги й любові до жіночої краси він передасть у знаменитому портреті Аґлаї. Художник залишає наречену і вирушає на пленер у художню колонію Ґаржілес, що у Франції. Тут він знайомиться з Женев’єв Ґожар, яка готувалася стати співачкою. І Бог послав йому Любов. Дівчина була багатою нареченою, її батьки володіли замками, будинками. І бідному художникові вона відкривала шлях до успішної кар’єри в самому Парижі. Він жив у Ґаржілесі серед розкішної природи, у колі художників, заможних поціновувачів мистецтва. Він уперше насолоджувався безтурботним життям, адже був позбавлений матеріальних клопотів і мав можливість щодня малювати. Йому вже замовляли картини. Він проводив вільний час із чарівною парижанкою і не вірив своєму щастю. Якось під час прогулянки біля закоханих зупинилось авто, на якому їхав батько Женев’єв. Дівчина зраділа і звернулася до Ерделі з проханням, щоб він попросив її руки в батька. Про це художник пише у щоденнику:

«Ця дівчина мене серйозно кохає й хоче своє життя пов’язати зі мною, простим підкарпатським хлопцем. Я задумався, дуже задумався.

– Женев’єв, за загальним уявленням, чоловік повинен заробляти, а не розраховувати на майно своєї дружини.

– Бейла, поглянь на цю справу інакше. Я тобі запропоную позику терміном на один рік. Про кошти на проживання не йдеться. Ти знаєш, що в нас це не є проблемою. Позику ти повернеш через п’ять років, якщо захочеш. Якщо не захочеш, теж не біда, маємо з чого жити».

Тоді в Ґаржілесі Бог йому давав право вибору. Прощалися вони у старій церкві, де їхні поцілунки бачили з ікон Христос і Марія. Ерделі писав про втрачене кохання:

«Я від’їхав, несучи в душі страшенний біль. Мені хотілося бути з Женев’єв. Разом із нею жити. Залишитися назавжди в Парижі. І все-таки я виявився людиною з малою вірою. Я боявся, боявся невідомого майбутнього. Я не мав сміливості зробити ривок до тої мистецької кар’єри, якої всі чекали від мене. Біда людям із малою вірою!»

Те, що я отримав на землі в позику від Господа,
не зможу залишити людству

Він продовжував жити у своєму романтичному світі, керуючись своїми встановленими цінностями навіть тоді, коли настали незрозумілі для нього радянські часи. Його душу методично терзали якимись претензіями. Врешті, йому порадили відмовитися від імені Ерделі, а взяти прізвище свого батька-українця Гриць. Адже колись на догоду угорському урядові його батько-вчитель змінив своє українське прізвище на Ерделі (з угорської – «лісова країна»). На що художник відповів: «Ерделі вже є. А Гриця я вже створити не встигну». Він переживав тяжкі нестатки. Навіть ті люди, що брали у нього картини, маючи на меті їх купити, не повертали коштів. Знайомі, щоб якось підтримати художника, запрошували його на обід. Ерделі був великим життєлюбом і не збирався вмирати, хоча хвороба вже підступила до нього.

Йому було лише 64 роки, коли він покинув цей світ. Митець залишив свої картини, за якими сьогодні полюють колекціонери, оцінюючи кожну щонайменше у 100 тисяч доларів. Він став таким модним, що на будинок, де проживав, у 2004 році здійснили напад злодії, викравши живописні полотна, яких і досі не знайшли.

Ніби передчуваючи саме таке завершення свого творчого шляху, Ерделі ще в 30-х роках минулого століття написав: «Не моя вина, якщо все те, що я отримав на землі в позику від Господа, не зможу залишити людству».

...За дивним збігом обставин Адальберт провів дитячі роки під стінами Мукачівського замку, кращі дні свого життя пережив у Франції біля замку в Ґаржілесі, а у зрілому віці поселився в Ужгородському замку. Власного помешкання він так і не збудував, але постійно дбав про свій внутрішній духовний світ, і Бог змилосердився над митцем: друг-архітектор презентував Адальбертові Ерделі будинок, де він прожив з 1937 по 1955 роки. На жаль, донині закарпатці не потурбувалися зробити тут меморіальний музей відомого художника, полотна якого виставляли у найпрестижніших мистецьких залах Європи.

Автор: Лариса МАРЧУК