Пиришки-пупиришки нашої культури

Мій улюблений телеканал – «М1». Багато червоного та білого, багато силікону та шпильок, багато хутра та стразів, багато Bentley та Hummer – багато ґламуру. Багато музики в три акорди, багато кліпів про третього зайвого – багато кліше. І це – добре.
Є й речі, яких забагато: Андрія Кіше, Ірини Білик та Кузьми. Я їх терпіти не можу! Коли Білик починає стогнати «Подарю тебе…», мені здається, що світ остаточно спаскудився і гнилий несмак пробирається в останню шпарину, в якій заховались ілюзії й оптимізм. І тоді я перемикаю на інший канал і дивлюсь рекламу: «Найромантичніший поцілунок у моєму житті…», потім у кадрі з’являється торт, потім – дівчина, котра протирає люстро. Що рекламують – не пам’ятаю. Але після реклами хочеться скуштувати кави
й шматочок торта. Хочеться ще дечого, але про це іншим разом. Після реклами
повертаюся на «М1». І слухаю байки Кароліни Ашіон про голлівудські oops: прикольно.

«М1» не «грузить». Це наша фабрика мрій. Оскільки в реальному світі мріяти дуже шкідливо для психіки (адже явною є закономірність: кількість розчарувань прямо пропорційна кількості мрій), існування такого емоційного сурогату – справа корисна. «М1» – це снодійне на двадцять чотири години: колискова та сновидіння – два в одному. Якби канал збанкрутів, чи в мізках продюсерів поселився слизький хробачок, що нашіптував їм: не марнуй життя на дурниці, посерйознішай, ти ще встигнеш зняти українські «Звіяні вітром» й отримати «Оскара», – світ остаточно б потьмянів. Світ став би реалістичним. А реалізм іще ніколи й нікого до добра не доводив.

Шок – це миттєва втрата ілюзій і правдивий погляд на світ. А це не кожен годен пережити. Шок – це коли скидаєш рожеві окуляри й помічаєш, що в світі немає нічого рожевого, окрім попки немовляти. Але коли скидаєш окуляри, перед носом, як на зло, опиняється не вона, а та дупа, в яку ти потрапив: це – шок. Логічний висновок: не скидай рожевих окулярів. Іще в дитинстві їх тобі нап’яли на носа і це недарма. Це називається «культура» та «соціалізація». Це називається «життєві перспективи». Цінуй їх. Звісно, всі ці перспективи – фікція. Це легальна форма наркоманії. Це спроба скрутитися в баранячий ріг, аби побачити власні вуха, що без допомоги перукарської бритви зробити дуже важко. Але що масивніші окуляри ти носиш, то вуха більше відкопилюються. Відтак у тебе з’являється бодай примарний шанс їх угледіти, коли ремиґатимеш чіпси. Носи окуляри й дивися «М1». Це тренування мрій: Bentley та Hummer, baby та стрази. Це допінг. Я так і роблю.

Останнім часом на телеканалі крутиться кліп Потапа та Насті Каменських «На раЁне». Класна штука. Щоправда, вже у вухах зав’язла. Та це згодом минеться. Коли я в маршрутці вперше почув отой енергійний вступ жіночим фальцетом – «Пырышки-пупырышки!..», «ахнув» од захвату: геніально! Повний ідіотизм! Щось дебільніше й водночас чудовіше – годі й вигадати. Сумнівів не було, це – Потап і Настя. Лише ця не обтяжена комплексами солодка парочка могла втяти таку вульгарщину та ще й так, аби це подобалося.

Читач, котрий перед цим подужав серйозну статтю, а потім довго думав, кинувши оком на цей вступ, покрутить носом: як ця попса, цей шик для вбогих може подобатися? Не треба чистоплюйства. І не треба манірності. «Моралін» – перший ворог естетичної безпосередності. Так, мені подобається. І я маю сміливість у цьому зізнатися. До того ж у мене є алібі: вельми поважна Ханна Арендт в есеї «Криза культури» завважила: треба щиро сказати, що мистецтво, котре розважає маси, може розважати й інтелектуалів [Арендт Х. Між минулим і майбутнім. – К., 2002]. Звісно, з цього вона не робить висновку, що, окрім масового, жодне інше мистецтво не потрібне. Але це інша тема. Нині ж маємо «Пырышки-пупырышки».

Промовистий вступ у тему задають два пацанчики в спортивних костюмах. Вони спльовують соняшникове лушпиння й нарікають на долю: «И шо за галимый район: час стоим и ни одного лоха?». Мій дідусь колись радив: онучку, ніколи не вживай слово «пацан», бо на ідиш це означає «пеніс». Порада слушна. Але наразі, гадаю, це слово найдостеменніше характеризує згаданих героїв нашого часу. Мені скажуть: ніякі вони не герої, а лузери, що лузають насіння. Воно, справді, так. Але хто ж тоді герої? Невже ті, котрі мчать на Bentley чи Hummer? Герой – це той, хто надихає й кого наслідують. Спробуй наслідувати «мажорів», яких народили ті, хто треба, й там, де треба? Не вийде. Собі дорожче. Тож герої – саме такі пацанчики в кепочках, придбаних на Троєщині.

Десь півроку тому мій друг переймався: пропонують іти навчатись у єшиву, але коли я з’явлюся на Лісовому масиві з пейсами та в ярмулці, то бритоголові дуже зрадіють і мене покалічать. Саша, втішав я його, жодні бритоголові тебе не займатимуть, тебе покалічать двоє пацанчиків у кепочках. Друг погодився, та в єшиву не пішов. Натомість постригся налисо й придбав кепочку: як-не-як, а жити йому на Лісовому. Треба ж якось адаптуватися.

Наслідуючи тих, що їздять на Bentley, неминуче перетворишся на клоуна. Бо твоє справжнє єство радикально суперечитиме вдаваному. Не треба наслідувати. Це смішно. Будь природним. Придбай кепочку й насіння. Стань із дружбаном десь у закутку й гукай лохам: «Ану иди сюда, пассажир! Ану попрыгай! Есть мелочишка?!». Це – по-нашому. Це – по-справжньому.

Пацанчики не лише вводять глядачів у атмосферу кліпу, а й розкривають його достеменний етичний пафос:

– Ты слышал новую песню Потапа и Насти?

– Да, молодцы. Песня про нас, про район.

Потап не лише шоумен. Він – глас епохи. Про щось таке повідомляє його блог. Потап каже: у цій пісні ми намагалися показати життя таким, яким воно є. На екранах, мовляв, забагато штучного, забагато шику, який не доступний людям. А в районах живуть по-іншому. І це реальне життя варте того, аби про нього писати пісні.

І тому в кадрі з’являються плюшевий килимок з оленями; дві німфетки, що стрибають через гумку; дядько в сімейних трусах, котрий поливає зі шланга червону вазівську шістку та грудастих дівиць; бомж із сіткою порожніх пляшок; колоритна алкоголічка (як вона смачно спльовує! – один із небагатьох натурних кадрів); занадто веселі випускниці в тюлевих сукнях із пляшкою артемівської шипучки.

І тому Потап співає про «не звонят, а звонят», про «party на хате», про «заяву некстати» і «мысль об адвокате».

Це – життя, як воно є. Солом’янський район, де все це знімалося, може пишатися: його увічнено в мистецтві.

Коли читав слова Потапа про те, що звичайне життя варте мистецького відображення, згадував футуризм Володимира Маяковського. Той в «Облаке в штанах» теж ремствував: ви, поети, трулялякаєте про солов’їв і квіточки, а безголосе місто корчиться від болю. І я, вигукував Маяковський, обпльований месія, – його язик!

Потап – це Маяковський сьогодення?

Сумніваюся. Радше – Сєвєрянін. Бо що в кадрі? Ностальжі. Спогади про плюшеві килимки, які затуляли пожухлі шпалери на стінах одної шостої планети, та шістка з гербом СРСР – колишня гордість її власника. Сєвєрянін також роз’ятрює тугу: за принцесою в замку, за цнотливим пажем, за мовчазним шофером, котрий кермує лакованим кабріолетом, за тихим шелестом Балтійського прибою, що лягає в унісон зі спогадом про платонічне кохання. Сєвєрянін писав про життя, якого ніколи не було. Писав про солодку ілюзію, яка насущніша для життя, аніж хліб щоденний. Потап – теж співає про життя, якого ніколи не було, й про ілюзії, які враз розвіялися. Але туга залишилася. Одна шоста планети тужить і не знає за чим. І за червоною шісткою, і за білим Bentley – водночас. Людям потрібна ілюзія. Людям потрібна мрія. Але її немає. Їм потрібна, як кажуть психологи, «зона найближчого розвитку», тобто досяжні цілі, що змушують вранці, долаючи похмілля, вставати з продавленої канапи і пхатися на роботу. Потрібна мета, приміром, нове авто, як у сусіда, більша квартира, як у знайомого, відпочинок на морі, як у друзів торік. І задля цієї мети вони ладні влазити в кредитну яму, знаючи, що виберуться з неї лише в дощатому ящику. Це називається – жити, як усі. Це називається – жити по-людськи: суголосно з часом і совістю.

Але чи щирі Потап і Настя, вихваляючи життя на районі?

У кадрі Потап убраний у синтетичні спортивні штани. Він співає: «У нас на районе!» – це приспів. Вихиляючись, він повторює цю фразу декілька разів. Камера плавно насувається. Крупний план: Потап повертається спиною, стає раком і тицяє дупою в об’єктив: «У нас на районе!» – це приспів.

Сміттєзвалище. Посеред нього поміст. Настя, вбрана у вечірню сукню та корону з пір’їнками, пристрасно здіймає руки: «У нас на районе!». На іншому подіумі, встановленому посеред смітника, професійна стриптизерка звивається довкола жердини: «У нас на районе!» – лунко і чисто бринить високий голос Насті.

Зйомки на звалищі – це була суцільна каторга, повідомляє Настин блог: «Я заледве добралася до ванни, але ядучий запах ще довго мене переслідував».

Оце вам і весь пієтет стосовно життя на районі з усіма його ностальжі: дупа – ваш район.

Чому ж Потап так і не скаже: все, що за межами Печерська, – смітник!? Адже вважає він саме так. Можливо, він і заперечуватиме, що зневажливо ставиться до простолюду. Можливо, й не підозрює про свої щирі почування. Але мистецтво не бреше. Він уже давно не чувак із Борисполя, котрий після роботи ходить у спортзал, а потім п’є пиво з друзями. В одному з телеінтерв’ю Потап ухопився п’ятірнею за матню і сказав: я отак узяв шоу-бізнес! Правду сказав. Він – найкращий. «Я – супер», – співав він колись у своєму найпершому, тоді ще україномовному, кліпі. Ці слова він може повторити й нині: він – супер.

Він заграє з «піплом». Кидає йому все, що той «хаває»: зелені бакси віялом, смугасті тільняшки на ситих чоловічих животах, голі перси з блискучими зірочками на твердих пипках, розтягнені акордеонові міхи та балалайки, горілчані пляшки й танці а-ля кадриль, розхристані армійські кітелі та галіфе, жовті ломбарджіні й «обручальное кольцо». І все це пачками, величезними порціями, розрахованими на полтавські апетити. «Гуляй, страна!» «Не судите, люди. Мы – такие же, как вы», – запевняє солодким голоском Настя. Лукавить. Але їй вірять. І «страна» гуляє.

«Загубили! Русскую культуру цыганщиной загубили!» – лементував диригент Шніперсон, персонаж чудової комедії «Шырли-мырли». Але Потап і Настя – це не комедія. Це – шоу-бізнес, який вони міцно тримають у жмені. Цей шоу-бізнес очі вирячив, а «страна» гадає, що від задоволення. Доки «страна» «хаватиме», доти Потап і Настя триматимуть руку на пульсі шоу-бізнесу. Вони впіймали тему.

Мистецтво не мусить сіяти ані доброго, ані вічного, ані мудрого. Мистецтво взагалі нічого не мусить. Мистецтво – це гра. І Потап із Настею про це знають. Але чи знають про це пацанчики, котрі з’ясовують, чи є в слові «сышишь» звук «л». Ні, не знають, бо «слышишь» – справді «тупо», а вони – герої нашого часу: їх наслідують. А Потап і Настя – їхні рожеві окуляри.

І яка звідси мораль? – спитає серйозний читач.

Жодної. 

Автор: Всеволод РОЗГОН