Верховна Рада у грудні 1991 і 2004 років: усе повертається на круги свої

1 грудня 1991 року – визначальна дата в історії нашого народу. Тоді 90 відсотків громадян, які прийшли до виборчих урн, своїм волевиявленням підтвердили Акт проголошення

Центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова з 5 до 12 серпня 2005 року проводив опитування, що охоплювало всі регіони України. Його мета – з'ясувати думку громадян про стан незалежності нашої держави. Зокрема, респонденти мали змогу відповісти на таке запитання: "Чи вважаєте ви Україну справді незалежною державою нині, після 14 років від дня проголошення незалежності?". 49,4% опитаних вважають Україну справді незалежною державою. При цьому 37,2% опитаних відповіли, що так не вважають, а 13,4% – не змогли дати відповідь. Окрім того, респондентам запропонували дати відповідь на запитання: "Як ви ставитеся до Дня незалежності України?". 40% опитаних вважають цей день звичайним святом, 29% – звичайним вихідним, 21,7% – справді великим святом. Утім, 5,3% не думають, що цей день святковий, і воліють присвятити його праці, 3,5% не змогли дати відповіді на запитання. Під час опитування респонденти відповіли й на таке запитання: "Якби референдум з проголошення державної незалежності відбувався сьогодні, як би ви проголосували?". 59,5% респондентів підтримали б незалежність, 19,6% – ні, 20,9% – не брали б участі в такому референдумі. Відверто кажучи, не дуже втішні результати. Державність, хай навіть підтверджена найпатетичнішими юридичними актами, все ж може перетворитися на паперову фікцію, якщо справа державності, незалежність країни не стане особистою справою громадян. Згідно з результатами соцопитування, нині в Україні все-таки є критична більшість громадян, що підтримують історичний вибір, здійснений 1 грудня 1991 року. Однак варто відзначити одну особливість: на момент проголошення незалежності Україна була парламентською республікою, а вищою посадовою особою – Голова Верховної Ради. Повноваження, отримані Леонідом Кравчуком 1 грудня, не відзначалися осяжністю. Ключові міністри підлягали затвердженню парламентом, а заступників міністрів призначав Кабмін. Минає чотирнадцять років, і що ми бачимо? Дежа-в'ю. Україна стоїть на порозі утвердження парламентської республіки. Не існує об'єктивних політико-управлінських механізмів, за якими певна форма правління була б ліпшою, аніж інші. У кожній країні, у кожен момент історії механізми державного управління прописуються надзвичайно своєрідним почерком. І нині саме Верховна Рада демонструє здатність достеменно представляти волевиявлення народу. Як і на схилку 1991 року, в "помаранчеві" дні Верховна Рада стала на варті конституційних прав українського народу. Торік лише в стінах парламенту з 21 листопада по 8 грудня відбулося 30 зустрічей із різними делегаціями, що представляли інші держави, міжнародні інституції, протиборчі сили в Україні. Законодавці ухвалили 19 постанов і законів, якими було внесено поправки до Конституції та виборчого законодавства, реорганізовано Центральну виборчу комісію, змінено керівництво Національного банку й Кабінету Міністрів. Конструктивні дії парламенту в умовах політичної кризи підтвердили не тільки його конституційне, а й моральне право бути найвищим політичним інститутом держави. Конституційні повноваження, втрачені за роки незалежності, знову стають прерогативою народних обранців. Усе повертається на круги свої.

Автор: Всеволод РОЗГОН