Кому — біда, а кому – вигідна каламутна вода

Село Худиківці, що в Борщівському районі на Тернопіллі, розкинулося на берегах Дністра. Коли річка спокійна, тихоплинна, то душа радіє від навколишнього спокою та краси. Але тут завжди треба пам’ятати, що мешкаєш у зоні ризику. Будь-якої пори року могутня блакитна гладінь може принести хвилі чорної біди. Місцева мешканка Марія Тодорук добре пам’ятає повінь 1969 року. Тоді вода в хаті піднялася аж ген вище вікон. Але тодішня влада про жодну компенсацію навіть і мови не вела. Усе власним коштом ремонтували.

Цьогорічна повінь також наробила чимало лиха. Але вчасно на допомогу прийшли влада, односельці.

Місцевій владі пенсіонерка Марія Тодорук дуже вдячна за те, що «не залишила її сам на сам із бідою». Уже вручили грошову компенсацію, подбали про новий холодильник і пральну машину, привезли потерпілій п’ять тисяч штук цегли.

Але на тлі цієї великої біди постало чимало проблем, фактів, на які урядові, державі треба звернути особливу увагу. У селі Худиківці найбільше в Борщівському районі підтоплених будівель, які належать до першої категорії, тобто таких, що не підлягають відновленню і їх треба або заново споруджувати, або, за згодою потерпілих, виплачувати компенсацію. Марія Тодорук вважає несправедливим, що однакову грошову виплату отримують власники осель, котрі там мешкають, і ті, що десятиліттями в них не проживають, а приїжджають сюди з інших міст радше, як на дачну ділянку. А й справді, в цьому є раціональне зерно, а не проста людська заздрість. Адже ті, хто проводить тут відпочинковий сезон, десь у великих містах мають житло. Для таких же, як Марія Іванівна, — це місце проживання, й у   разі біди в них немає, як то кажуть, запасного варіанта. Можливо, уряд мав би зважити на цю життєву реалію.

— Одразу, коли держава почала допомагати потерпілим від повені, — ділиться голова Борщівської райдержадміністрації Іван Чепесюк, — ми висловили думку, що першу категорію компенсації треба розподілити на три підгрупи й визначити різні розміри матеріальної допомоги для тих, хто справді проживали в будівлі, що тепер не підлягає відновленню, й для тих, що тимчасово там проживали, тобто використовували хату радше як дачу. І звичайно, зовсім іншу суму мали б виплачувати тим, хто взагалі роками не мешкав у такому будинку.

Є й інша пропозиція. Відвідавши подвір’я Марії Тодорук, подивувався такому близькому сусідству з Дністром — лише якийсь десяток метрів. Напевне, нинішнім законодавцям треба розробити й прийняти правовий документ, що визначав би межі будівництва біля водойм, інших природних і техногенно небезпечних об’єктів. Чи під силу буде державі виплачувати значні компенсації в разі, не дай, Боже, нового стихійного чи іншого лиха?!

Микола ШОТ.
Тернопільська область.