«Я не уявляла, з чого починати»: історія про те, як організувати похорон у Києві та скільки на це піде грошей

Тато помер вранці у вівторок. Швидка приїхала за двадцять хвилин, лікарка констатувала смерть, і потім настала тиша — та сама, коли розумієш, що робити щось треба, а що саме, не знаєш. Я не готувалася до цього дня, хоча тато довго хворів. Здавалося, часу подумати було достатньо. Виявилося — ні.

Пишу цей текст не як експертка, а як людина, яка за три дні пройшла весь шлях від виклику поліції до поминального обіду. Сподіваюся, комусь ця історія допоможе не розгубитися так, як розгубилася я.

Перші години: розгубленість і дзвінки

Найважче в перші години — не сум, а те, що ти не знаєш елементарних речей. Швидка поїхала, а тіло тата залишилося вдома. Медсестра сказала викликати поліцію — щоб зафіксували, що смерть не насильницька. Я цього не знала і півгодини просто сиділа поруч, поки сестра гуглила, кому дзвонити.

Коли поліція приїхала й склала протокол, постало питання: а далі що? Тіло треба було перевезти до моргу, а я навіть не уявляла, які фірми цим займаються і чи можна довіряти першій-ліпшій, яку знайдеш вночі в інтернеті. Подруга, яка рік тому ховала маму, порадила не шукати навмання, а одразу дзвонити в службу, яка бере на себе весь супровід — від документів до церемонії, — щоб не бігати самій по інстанціях у стані, коли руки трясуться, а голова не працює.

Я зателефонувала в Ritual Buro — саме їх порадила подруга. Агент передзвонив за півгодини, ввечері, хоча була майже дванадцята ночі. Це, мабуть, перше, що мене тоді заспокоїло: не треба було нічого пояснювати двічі, не треба було їхати кудись самій — людина просто взяла процес у свої руки.

Документи, про які я навіть не думала

Виявилося, що для похорону потрібен цілий пакет паперів: медичний висновок про смерть, протокол від поліції, гербове свідоцтво про смерть із РАЦС, довідка встановленої форми, паспорт тата і мій паспорт. Якби довелося займатися цим самій, я б, чесно кажучи, застрягла вже на першому кроці — не знала, в яке відділення РАЦС звертатися і що взагалі означає «гербове свідоцтво».

Агент забрав це на себе повністю: оформив медичне свідоцтво, зареєстрував смерть у РАЦС, отримав дозвіл на поховання. Мені лишилося тільки підписати кілька паперів і віддати паспорти. Це звучить як дрібниця, але коли в тебе немає сил навіть подзвонити на роботу і попередити, що не вийдеш, — можливість не займатися бюрократією особисто дорогого варта.

Про гроші — чесно, без прикрас

Це та частина, про яку ніхто не любить говорити вголос, але саме вона хвилює найбільше, коли раптом розумієш, що на все потрібні гроші, а рахувати їх у такому стані важко.

Мені одразу озвучили кілька варіантів пакетів — від економ-варіанту до преміум. Ми обрали середній: зала прощання, церковний обряд, поминальний обід, вінки. За орієнтирами, які я потім звірила — базовий пакет у Києві може коштувати від 8–15 тисяч гривень, стандартний — 18–24 тисячі, а VIP-церемонія виходить за 30–50 тисяч. У нашому випадку сума вклалася приблизно в середину цього діапазону.

Окремо довелося оплатити місце на кладовищі — формально землю під поховання дають безкоштовно, але за оформлення ділянки й організаційні питання цвинтар все одно бере гроші, у нас це вийшло кілька тисяч гривень. Транспорт, труна, квіти, поминальний обід — усе це або входило в пакет, або оплачувалося окремо за прозорим прайсом, який мені показали одразу, до того як я щось підписала. Жодних «а тепер доплатіть за те, про що ми забули згадати» — і це, здається, не завжди так у цій сфері, судячи з того, що я почитала потім.

Головне, що мене вразило: передоплату не просили. Розрахунок був після того, як усе зробили. Для мене в той момент це знімало ще один страх — що заплачу наперед і залишуся ні з чим.

Про допомогу від держави я теж дізналася вже постфактум: виявляється, Пенсійний фонд виплачує допомогу на поховання, і суму можна отримати, звернувшись до сервісного центру ПФУ з відповідними документами. Це трохи компенсувало витрати, хоча, звісно, не покрило все.

Кремація як варіант — ми обирали між двома шляхами

Ми з сестрою якийсь час вагалися між традиційним похованням і кремацією — місця на кладовищах у Києві не так просто знайти, а тато за життя якось обмовився, що йому байдуже, «аби не займати зайвої землі». Кремація виявилася і дешевшою, і швидшою у вирішенні: звичайна процедура — кілька днів очікування урни, термінова — лічені години. Зрештою ми обрали традиційне поховання, бо так хотіла мама, але я тепер розумію, чому дедалі більше киян обирають саме кремацію — і по грошах, і по практичності це часто простіше рішення.

Що я зрозуміла після всього цього

Коли все закінчилося і настав час просто сумувати, а не вирішувати організаційні питання, я подумала: найбільший ресурс, якого мені не вистачало в перші години, — це не гроші й не інформація, а хтось, хто скаже, що робити далі, поки ти сама на це не здатна. Саме тому я і пишу цей текст: якщо ви зараз читаєте його, бо щось подібне відбувається у вашому житті — знайте, що можна не розбиратися у всьому самостійно. Зателефонувати можна цілодобово, і вам не доведеться вирішувати все наодинці, як довелося мені в перші півгодини.

Якщо шукаєте, з чого почати — раджу одразу звертатися до служби на кшталт Ritual Buro: вони беруть на себе і документи, і церемонію, і навіть питання після похорону — пам'ятник, догляд за могилою. У моєму випадку це була різниця між панікою й відчуттям, що є хоч якась опора в найважчі дні.