Один із чотирьох гетьманів

29 листопада 1823

Матвій Терентійович Симонов, який узяв собі псевдонім Номис (від ім’я Симон, прочитаного з кінця наперед), – видатний фольклорист, етнограф,  педагог, краєзнавець, мовознавець-лексикограф, письменник. Дехто із сучасників  вважав його одним із чотирьох гетьманів України ХІХ століття. Три інших проти такого образного визначення не заперечували. А це були вельми амбітні тогочасні діячі  Василь Білозерський,  Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Вони (до речі, активні члени Кирило-Мефодіївського товариства) завжди прихильно сприймали фольклорні студії Номиса, вершиною яких стала видана  1864 року в Санкт-Петербурзі масштабна праця «Українські прислів’я, приказки і таке інше». Знаменита  тоді й пізніше, вагома сьогодні, вона швидко набула не лише наукової, а й скандальної слави, оскільки в  осяжному зібранні знайшли прихисток крилаті вислови на всі смаки – від витончених до брутальних, від проукраїнських до таких, що зачіпали живі струни представників інших націй.

Номис на це не зважав. Його світогляд сформувався в полтавській родині, яка не просто шанувала все народне, рідне, а обстоювала його, активно розпросторювала шляхетну старосвітськість. Саме її Матвій Симонов (про Номиса й не чули в службовому середовищі) й не зрікся, хоча займався поточними справами з такою старанністю та заповзятливістю, що отримав чин статського радника, а також ордени св. Станіслава, св. Анни та св. Володимира. Далеко не кожен царський чиновник міг похвалитися названими високими нагородами. І не кожен вшанований владою урядовець здобув право пишатися теплими стосунками з Тарасом Шевченком, Марком Вовчком, Миколою Лисенком та багатьма іншими  яскравими представниками українського народу.

Матвій Симонов зустрів своє кохання не на рідній Полтавщині, а в  Санкт-Петербурзі.  Його невінчаною дружиною стала рідна сестра Ганни Барвінок – Надія Михайлівна Білозерська-Забіло, яка народила  чотирьох доньок  (старша Надія стала письменницею, відомою під псевдонімом Наталка-Полтавка). Після видання фундаментальної збірки прислів’їв і приказок Симонов повернувся  в Лубенський повіт, де працював директором гімназії, обирався головою земської управи, мировим суддею та головою з’їзду мирових суддів. Але й тоді не забував, що він – ще  й Номис, а тому жив у звичайній  хаті, опікувався господарством, любив носити селянське вбрання.  

     Коли розпочалися родинні негаразди, продав свій маєток і побудував у рідному селі Заріг лікарню. Завершив життєвий шлях 1901 року  самотнім. На похорон рідні не приїхали, й усі клопоти взяла на себе місцева громадськість. Були вінки від різних установ, шанобливі промови. Та ніхто не згадав ні тих часів, коли Номиса величали одним із чотирьох гетьманів України, ні гірких слів самого Матвія Симонова: «Я всё и вся терял». І справді багато втратив назавжди. А те, що знайшов і створив, насамперед справжню скарбницю рідної мови «Українські прислів’я, приказки і таке інше», залишив у спадок майбутнім поколінням.