Свято складне, суперечливе, болісне

От і знову воно прийшло. Як завжди, з весною, з квітами й ласкавим сонцем. І, як завжди, з болем у серці…

Уже й літ минуло понад шістдесят од тієї Другої світової, а деякі рани душі, замість загоюватися, лише роз'ятрюються, коли глибше пізнаєш правду…
Бо для когось вона – Друга світова, яку почали більшовики-сталінці спільно з фашистами-гітлерівцями у вересні 1939 року, розпанахавши навпіл суверенну Польщу, а для когось – досі ще Вітчизняна, що почалася з «вєроломного нападєнія» одного агресора на іншого, а закінчувалася в Карпатах й Прикарпатті аж до початку 1950-х жорстокими акціями НКВД проти мирного населення.
Фактично ця війна триває до сьогодні.

Бо й нині влада незалежної України, підтверджуючи свою залежність від кремлівських імперських верховод, не бажає офіційно визнати борців за волю України воюючою стороною. Слово «бандерівці», за яким стоять мужні бійці ОУН-УПА – ці самовіддані лицарі нації, залишається образливим в устах деякої частини зросійщених і ошуканих злочинною комуністичною пропагандою громадян на сході та півдні України.

Досі торжествує брехня. Влада не зробила висновків із минулих уроків історії й, по суті, продовжує підтримувати несправедливість. Організувати «заходи з нагоди Дня Перемоги», помпезно продемонструвати «покладання вінків», запустити реквієм на радіо, погратися з ветеранами у «фронтові сто грамів» із мискою «солдатської» каші, навиголошувати полум'яних промов – усю цю «показуху», звичайно, легше зробити, ніж забезпечити щоденне гідне життя. Власне, все це й робиться для того, щоб потім нічого не робити.

Мільйони тих обманутих, хто падав під кулями з криком «За Родіну, за Сталіна!», хто не повернувся з тієї (цієї!) війни, вже нічого не скажуть і ніяк не прокоментують комуністичне гасло часів розвиненого брежнєвізму: «Ніхто не забутий, ніщо не забуто!» Гасло, яким прикриваються і яке нікому в нинішній владі нічим не загрожує й ні до чого не зобов'язує.

Також нічого не скажуть жінки-вдови, котрі під час урочистих промов високих гостей скромно стоять позаду, тихо витираючи сльози. Вони могли б багато чого сказати. Але кому з тих високих владних промовців нині цікаво знати про те, як фронт прокотився спочатку із заходу на схід, а потім зі сходу на захід по їхніх жіночих долях? Чи здатні усвідомити сьогоднішні нувориші той стан життя, коли кожного дня впродовж нескінченно довгих і жахливих років, живучи в постійному страху, українські жінки мусили за будь-яких умов знаходити, чим годувати дітей?

А потім у села прийшли «наші» й перетворили українських чоловіків і жінок на безпаспортних кріпаків, на робочу худобу… Й донині ніхто не скасував наказу Жукова–Берії про вивезення до Сибіру всіх українців, котрим довелося перебувати на окупованій території.

Брехня й несправедливість продовжують торжествувати, бути головними героями цього суперечливого, болісного свята Перемоги. Свята, на якому під прикриттям 80-річних ветеранів, радіють і тішаться червоні адепти «союза нєрушимого».

Свята, на якому панують ностальгійні спомини, що не мають жодного стосунку до української справи й нинішніх українських проблем. Проспівати осанну ветеранам раз на рік, звичайно, набагато легше, ніж запустити нафтопровід «Одеса–Броди» в інтересах української енергетичної незалежності.

Під солодку пісеньку про «велику перемогу» комуністична брехня й совєцька несправедливість продовжують отруювати молоді душі, зокрема й чіпляючи дітям піонерські краватки перед пам'ятником «вождеві пролетаріату», який посилав в Україну головорізів Муравйова, а потім, за допомогою балтійських матросів, закладав основи майбутнього «розкуркулення», ГУЛАГу й Голодомору.

Нинішнє свято нагадує нам, що війна триває. Триває велика війна проти України, проти права українців на власну незалежну державу.

Нашої перемоги в цій війні поки що не видно…

Автор: Віталій КОРЖ