Двісті миттєвостей щастя

Киянка Зоя Чегусова – автор книжки, що перевернула уявлення про нашу країну



Відомий мистецтвознавець, Президент Української секції Міжнародної асоціації арт-критиків Зоя Анатоліївна Чегусова віднедавна ще й лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Й, до речі, саме завдяки цій книжці.

Найважливішу в нашій державі премію їй присудили за унікальну своєю невичерпною наповненістю й красою працю. До створення альбому-каталогу «Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен» дослідницю привела дорога довжиною в три роки. А втім, усе її неспокійне життя.

Чотирикілограмовий фоліант – родич навіть не довідника, а багато ілюстрованої енциклопедії. Алфавітний принцип побудови «працює» в кожному розділі: художня кераміка, скло, текстиль, метал, обробка дерева та лозоплетіння. Дивовижний грандбук насичений роботами й академіків, й митців-початківців з абсолютно різними художніми уподобаннями.

У цьому неосяжному вулику полістилізму на рівних мешкають традиціоналісти, постмодерністи, авангардисти й ті, для творчості кого поки що не придумано термінів.

– Зоє Анатоліївно, Шевченківська премія за мистецтвознавчу працю – випадок геть винятковий...

– Останнього разу мистецтвознавець удостоювався такої честі ще, здається, за радянських часів. Звичайно, коли робила книжку, не думала про жодні нагороди. Альбом-каталог побачив світ 2002 року. І лише після цього Львівська національна академія мистецтв висунула мою роботу на здобуття премії. Львів, до слова, – альма-матер декоративно-прикладного мистецтва.



– Як зародилася ризикована думка глобально «розкрутити» проект, що стосується саме цієї гілки художньої творчості?

– Свого часу колеги запросили мене взяти участь в акції «Мистецтво України ХХ століття». Задіяли 13 кураторів за різними творчими напрямами. І ось у каталозі, що вийшов у контексті події, частка «прикладників» виявилася вельми неістотною. Бо ж завжди вважалося, що декоративно-прикладне мистецтво другопланове. Я розізлилася, що не можу вмістити в тому виданні всіх вартісних персонажів з їхніми роботами, й вирішила створити окрему книжку. Ідея-фікс так мене захопила! Плекала свою мрію від 1998 року. Я мала показати світові це мистецтво, адже приблизно із середини 80-х воно перетворилося на дивовижно яскраве, багатогранне явище. Не менш цікаве та складне, ніж живопис або скульптура. Ставлення до декоративно-прикладного напряму як до ремесла, «ложек-поварешек», кардинально змінилося.



– Підкуповує високий художній рівень творів, побачених в альбомі-каталозі.

– Бо ж це професіонали! Мистецтва кераміки, скла, текстилю, ювелірного вони навчалися в найкращих вузах України, Петербурга та Москви. Ці художники мають, мені здається, геть інше, ніж у народних майстрів, мислення. Річ не в тім, що воно ліпше або гірше, – просто інше. Специфіка народного мистецтва – в традиційності, в дотримуванні канонів. А механізм професійного – дещо зворотний: креативність, новаторство, нетрадиційність підходу до матеріалу. Копіювання у профі вважається епігонством, а тим часом для народних майстрів обов'язкове наслідування певних орнаментальних і композиційних схем, передача з покоління в покоління ідеальних символів. Хоча за використовуваними матеріалами ті й ті дуже близькі. Й професіонали, звісно, шанують та вивчають народне мистецтво, його семантику.



– У виданні трапляються імена уславлені, але чимало й невідомих. Скажіть, для митця таке видання – чи не місток до слави?

– Відомий західний арт-дилер Нортон Додж назвав три критерії, необхідні для того, щоб художника вважали таким, що відбувся. Перший –наявність його творів у престижних музеях світу. Другий – критичні статті в солідних виданнях. І третій – купівля робіт колекціонерами. Проектуючи ці висновки на вітчизняну ситуацію, я добирала митців, роботи яких перебувають у галереях, колекціях. Плюс для мене істотний фактор активної творчості впродовж останнього десятиріччя. Найбільше цікавили майстри, що брали участь у національних та міжнародних виставках. І це, можливо, найголовніше в біографії художника. Адже наші музеї, не маючи коштів у 90-ті роки, на жаль, не могли купувати роботи. Я щаслива, що моя книжка стала першим панорамним висвітленням цього явища. І хай представлені тут твори й не придбано провідними музеями планети, художники брали участь у багатьох експозиціях світового значення. Парадокс: у ті роки, коли держава їх не підтримувала зовсім, митці самостійно вирушали на міжнародні конкурси-виставки та гідно представляли Україну. Отримували призи. І ось тепер художники закаталогізовані, а отже, будь-яка пристойна галерея в будь-якій цивілізованій країні сприйматиме їх серйозно, побачивши таке вражаюче видання.



– Чула, що ви зі своїм проектом побували у Франції.

– 2004 року поїхала туди з доповіддю. У рамках святкування 50-річчя вступу України до ЮНЕСКО проводилися виставка та конференція, присвячені нашій країні й зокрема декоративному мистецтву. Європа взагалі скучила за рукотворними роботами. Для французів усе це виявилося аж надто неочікуваним. Музейників та галерейників здивував наш текстиль, сучасний батик. У них там більше розвивається скло. Ще гобелени виробляють на королівській мануфактурі (щоправда, там нині працюють японці)... Передусім для мене цей вояж був корисний усвідомленням: наше мистецтво рухається в європейському руслі.



– Однак про вельми нецивілізований стан нашого арт-ринку краще мовчати...

– Створюючи цю книжку, ми думали й про те, щоб пустити її в кола заможних людей. Альбом-каталог виховує потенційного споживача, показує: ось воно, мистецтво, що в нього можна вкладати гроші. Та спочатку воно радує око, стає в домі необхідним елементом твого середовища, прикрашає інтер'єр. Інвестувати в сучасне мистецтво менш ризиковано, ніж, приміром, в антикваріат. До того ж покупець розуміє, що років за 10–20 роботи виростуть у ціні.



– Подивилася ілюстрації в книжці та припустила: мабуть, у вас удома велика колекція...

– У мене колекція стихійна. Системи немає. Живопис, кераміка... Ось прийдете до мене й усе побачите. До речі, про арт-ринок. 1985 року ми з чоловіком гуляли Андріївським узвозом та купили там роботу Наталки Герасименко, підтримали молоду художницю. Тепер Наталя відома, і ця її робота вже коштує не 50 карбованців, а значно дорожче.



– Зоє Анатоліївно, а чи можна спрогнозувати сплеск уваги до декоративно-прикладного мистецтва – бодай такий, що час від часу переживає, скажімо, живопис?

– У мене є ідея, до якої ревниво ставляться деякі мої колеги. Ось якби створити музей сучасного декоративного мистецтва! Це була б справжня перлина нашої країни. Тоді багато людей закохалися б у цю творчість. Для того, щоб була увага, потрібен музей. Ось вам історія на цю тему. 2003 року мене запросили до РНБОУ, до Євгена Марчука. «Вам усе пояснять», – сказав голос у слухавці. Думаю: в чому річ? Виявляється, Євген Кирилович покликав до себе, щоб подякувати за книжку. Коли українська делегація була на переговорах у США, наш альбом-каталог подарували Кондолізі Райс. Вона щиро захопилася побаченим й, кажуть, навіть коли їй зателефонував президент, ще деякий час переглядала альбом і лише потім пішла до телефону. А ще, кажуть, ця наша книжка перевернула уявлення іноземців про Україну – зрозуміло, на краще.



– Відчуття людини, що її праця затребувана за максимумом?

– У мене є улюблена фраза: ми збільшуємо своє щастя тією мірою, якою розділяємо його з іншими. Це мій девіз протягом останніх 30 років. Отже, завдяки цій величезній праці я збільшила своє щастя у 200 разів. Я розділила його з усіма цими людьми. І вони також стали щасливі.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА