Законодавча техніка як чинник удосконалення законодавчого процесу

Одним із чинників забезпечення якості законодавства, а саме його високого технічного рівня, є законодавча техніка. Зокрема, в літературі наголошено, що метою законодавчої техніки є «забезпечення досконалості нормативно-правових актів» [2], «найбільш раціональна, якісна і ефективна організація правотворчої діяльності, досягнення стислості, ясності, визначеної стандартності правових актів» [1] тощо.

На мою думку, законодавчу техніку належить розглядати як систему юридико-мовних та юридико-логічних прийомів, методів і юридико-технічних процедур розроблення законодавчих актів державним апаратом. Законодавча техніка – це юридико-мовні прийоми й методи, оскільки продуктом законодавчої діяльності завжди є правовий акт, що має мовне вираження. Законодавчий акт є результатом людського мислення, що підпорядковується певним законам логіки, а отже, його зміст і структуру викладають за допомогою юридико-логічних прийомів і методів законодавчої техніки. Розробляють законодавчий акт із дотриманням певного порядку дій, тобто певних офіційно встановлених юридико-технічних процедур, порушення яких впливає на її продукт (законодавчий акт), зумовлює юридично значущі наслідки.

Прийоми, методи законодавчої техніки та юридико-технічні процедури можуть бути закріплені в нормативно-правових актах, викладені в науково-методичних рекомендаціях або діяти як «неписані правила». Водночас, якщо прийоми, методи законодавчої техніки використовуються переважно за традицією як надбання досвіду на основі ділових звичаїв, то юридико-технічні процедури завжди встановлюються нормативно-правовими актами.

Юридико-мовні прийоми й методи є найбільш дослідженими, вони розроблені переважно на законодавчому матеріалі та найповніше викладені у літературі. Система таких прийомів, методів отримала назву юридична (правова, законодавча) стилістика та лінгвістика. Напрям взаємодії логіки та права називають юридичною логікою, або логікою права.

Питання включення юридико-технічних процедур у рамки законодавчої техніки є дискусійним у літературі. Одні науковці вважають, що процедурні питання виходять за рамки законодавчої техніки, хоча й тісно пов'язані з останньою [4], а решта відносять юридико-технічні процедури до поняття законодавчої техніки [3]. Водночас варто наголосити, що процедурні питання мають велике значення, що підкреслюється можливістю визнання неконституційними законодавчих актів цілковито чи в окремій частині, якщо була порушена встановлена Конституцією процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (ст. 152 Конституції України). Наслідком виявлення порушень законодавчої процедури, передбаченої Регламентом Верховної Ради, може бути скасування результатів голосування за законопроектом.

Головною метою будь-якої юридико-технічної процедури є реалізація основної, тобто матеріальної юридичної норми. Реалізується така процедура в рамках діяльності законодавчого органу з огляду на його повноваження. Зокрема, згідно з п. 3 ст. 85. Конституції до повноважень Верховної Ради належить прийняття законів. Для реалізації парламентом законодавчих повноважень найважливіші питання законодавчої процедури закріплено в Конституції України, зокрема в статті 94. Але в літературі також зазначено, що встановлений ст. 94 Конституції порядок здійснення повноважень Президента щодо підписання закону, оприлюднення та повернення його для повторного розгляду до Верховної Ради виявився на практиці неоднозначним для розуміння. Внаслідок цього суб'єкти законодавчого процесу змушені були не раз звертатися до Конституційного Суду стосовно тлумачення положень згаданої статті [6].

Також, на мою думку, стаття 94 Конституції має прогалини в регулюванні законодавчої процедури. Закон підписує Голова Верховної Ради і негайно направляє його Президентові. Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає зі своїми вмотивованими й сформульованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду. У разі, якщо Президент протягом установленого терміну не повернув закон для повторного розгляду, він вважається схваленим Президентом і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Під підписанням закону в юридичній літературі розуміють санкціонування вищою посадовою особою держави прийнятого законодавчим (представницьким) органом законодавчого акта. Підписання законодавчого акта є одним із найважливіших прав вищої посадової особи держави, що дозволяє їй брати активну участь у законодавчому процесі. Водночас це й найважливіший обов'язок вищої посадової особи держави [5]. Та що робити, коли Президент не повертає закон до Верховної Ради для повторного розгляду й не підписує його?

Очевидно, тут належало б доповнити ст. 94 Конституції положенням, аналогічним тому, яке застосовується в разі, коли Президент не підписав та офіційно оприлюднив закон, прийнятий під час повторного розгляду протягом десяти днів. Згідно зі ст. 94 Конституції, якщо Президент не підписав такий закон, його негайно офіційно оприлюднює Голова Верховної Ради й публікує за своїм підписом.

Отже, одним із шляхів забезпечення якості законодавства України є ґрунтовна теоретична розробка питання законодавчої техніки та впровадження її у законодавчий процес.

1. Бобылев А. Теоретические проблемы правотворчества в Российской Федерации. – Право и политика. – 2001. – № 9. – С. 32–41.

2. Дутко А. Загальна характеристика техніки юридичного нормотворення. – Вісник Львівського університету. – 2000. – Серія юридична. Вип. 35. – С. 48–51.

3. Нашиц А. Правотворчество: теория и законодательная техника. – М., 1974. – С. 139–140; Законодательная техника: Науч.-практич. пособие / Под. ред. Ю. Тихомирова. – М., 2000. – С. 8–9; Обсуждение проблем законодательной техники. – Ученые записки ВНИИСЗ. – 1966. – № 6. – С. 168–170.

4. Обсуждение проблем законодательной техники. – Ученые записки ВНИИСЗ. – 1966. – №6. – С. 168–170; Булаков О. Двухпалатный парламент Российской Федерации. – СПб.: издательство «Юридический центр Пресс», 2003. – С. 301; Алексеев С. Общая теория права: В 2-х т. – Т. 2 – М.: Юрид. лит., 1982. – С. 272; Биля І. Теоретичні основи використання нормотворчої техніки. Дисертація на здобуття ступеня кандидата юридичних наук. – Х., 2004. – С. 28.

5. Правотворческая деятельность субъектов Российской Федерации: Теория, практика, методика / Под ред. А. Гайды, М. Казанцева, К. Киселева, В. Руденко. – Екатеринбург: УрО РАН, 2001. – С. 116.

6. Ющик О. Теоретичні основи законодавчого процесу. – К.: Парламентське вид-во, 2004. – С. 293–294.

Автор: Риндюк В. І.