№6, березень 2015

Проблеми оновлення Конституції України та національного законодавства в контексті підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС

Досліджуються актуальні проблеми входження України до європейських та євроатлантичних структур. У цьому контексті вивчається вплив «спільного доробку» Європейського Союзу та наднаціональних органів асоціації Україна – ЄС на внутрішній правопорядок нашої держави. Наголошується, що основним шляхом узгодження правових норм України та ЄС є адаптація вітчизняного законодавства до правової системи ЄС. У зв’язку з цим обґрунтовується необхідність унесення змін та доповнень до Конституції України і законодавчих актів, що врегульовують питання судоустрою та боротьби з корупцією. Підкреслено, що національна антикорупційна стратегія та процес її втілення в чинному законодавстві ставлять на порядок денний насамперед завдання із забезпечення незалежного функціонування судової влади в державі.
Ключові слова: Конституція України, Європейський Союз, міжнародні європейські стандарти, Угода про асоціацію між Україною та ЄС, законодавство, конституціоналізація, правопорядок, правова система, судочинство, корупція.

Розбудова України як демократичної правової держави, її входження в європейські та євроатлантичні структури потребує комплексного оновлення національного законодавства, зокрема Конституції України. Адже відповідно до статті 51 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами­членами від 14 червня 1994 року, Україна зобов’язана вжити необхідні заходи для забезпечення гармонізації вітчизняного законодавства із законодавством Європейського Союзу (далі – ЄС) [2]. Цей документ містить норми, що визначають основну мету політичного та економічного співробітництва країн. Його розглядають як основу реалізації стратегії інтеграції до ЄС, спрямованої на входження України до європейського політичного (зокрема, сфери зовнішньої політики та політики безпеки), інформаційного, економічного й правового просторів. Як відомо, асоціація розглядається як перший крок до інтеграції держави до Європейського Союзу.

Вплив «спільного доробку» ЄС та наднаціональних органів асоціації на внутрішні правопорядки асоційованих країн успішно досліджує професор В. Муравйов [14, с. 10–15]. Дослідниками окремих аспектів вказаної проб­леми є такі провідні вітчизняні учені, як В. Денисов, А. Зайчук, І. Кресіна, Л. Луць, Н. Оніщенко, В. Опришко, Н. Пархоменко, О. Стрельцова, Ю. Тихомиров, М. Хаустова, Л. Удовика, Ю. Шемшученко.

У новітніх реаліях зміни, пов’язані з конституційними процесами, особливо важливі як для самої Європи, так і загалом для світу. З цього приводу академік Ю. Шемшученко зауважує: «Глобалізація суспільного життя останніми роками загострила питання про гармонізацію різних правових систем. Стало зрозумілим, що держави багато втрачають, коли діють розрізнено, не притримуючись спільних правил, вироблених у процесі розвитку цивілізації» [10, с. 35]. Особливо це стосується інститутів демократії та демократичного управління суспільством.

Потреба гармонізації українських законів та законодавства ЄС встановлена комплексом нормативно­правових актів України, а саме: Законом України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року, Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану заходів щодо виконання в 2012 році Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 28 березня 2012 року та ін. Відтак цілком доречним є створення певного механізму, спрямованого на досягнення необхідного рівня гармонізації правових систем України та ЄС, який сприяв би передовсім адаптації законодавства, утворенню відповідних інституцій та іншим додатковим заходам, необхідним для ефективної правотворчості та правозастосування. Окрім того, уніфікація українського законодавства має проводитися в межах законодавства Європейського Союзу.

У нинішній складній економічній ситуації певні інтеграційні процеси можуть розв’язати й реальні економічні проблеми. Проте тенденції гармонізації законодавства не слід розглядати суто в контексті європейського та світового конституційного розвитку, оскільки процеси уніфікації відбуваються й у внутрішньодержавному праві. Так, особливості національної правової системи потребують уніфікованого підходу до погодженості чинного законодавства, формування єдиного правового простору на всій території України, адже наявні супереч­ності між нормами Конституції України та чинним законодавством спричиняють кризові явища політичного, економічного та соціального характеру.

Реформи в соціально­економічній сфері обумовлюють потребу внутрішніх перетворень системи права шляхом диференціації законодавства на різні галузі. Поступове накопичення нормативного матеріалу та формування спеціального предмета правового регулювання виокремлюють правові інститути, підгалузі та галузі права. Нині активно формується банківське, податкове, підприємницьке, медичне право, розвивається страхове законодавство та законодавство в галузі регламентації використання високих технологій.

Але реалізація таких повномасштабних реформ можлива лише за умови внесення змін до Основного Закону, що передбачає аналіз двох взаємопов’язаних аспектів цього процесу – поняттєвого та системно­структурного. Ця проблематика привертає дедалі більше уваги в межах модернізаційного розвитку національної правової системи та гармонізації законодавства України з міжнародними європейськими стандартами. Реформований Основний Закон України має бути приведений у відповідність до загальновизнаних міжнародних стандартів, принципів та вимог міжнародно­правових документів у сфері прав людини. У ньому також мають максимально враховуватися рекомендації і висновки Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія), Парламентської Асамблеї Ради Європи, досягнення і тенденції сучасного конституціоналізму. Для цієї ґрунтовної роботи свого часу була створена Конституційна Асамблея (ліквідована Указом Президента України № 901/2014 від 1 грудня 2014 року [4]). Нині в цьому напрямі діє Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради з питань підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції України. Зокрема, законодавчий орган 29 квітня 2014 року провів парламентське засідання у форматі громадських слухань з питань обговорення конституційної реформи. Ці законодавчі зміни розглядалися й під час трьох всеукраїнських «круглих столів» національної єдності в травні минулого року [8, с. 20].

Проголошені в Конституції України правові ідеї, норми й принципи верховенства закону, положення про права та свободи людини і громадянина повин­ні відповідати нормам міжнародного права. Лише тоді вони матимуть важливе значення для продовження конституційно­правової реформи. Як слушно зауважує з цього приводу академік О. Святоцький, саме зміни до Конституції України повинні забезпечити той фундамент демократичних змін та побудови європейської демократичної країни, який дасть змогу розбудувати Україну як незалежну європейську державу, де кожен українець матиме своє гідне місце [9, с. 9]. Проте внесення змін до Основного Закону України – це досить складна справа. Тож не випадково в Конституції України введено «жорсткий» механізм внесення поправок до неї, який потребує кваліфікованої більшості (дві третини голосів народних депутатів) під час голосування щодо ініціювання процесу перегляду положень Основ­ного Закону. Водночас це не означає, що її текст буде незмінним.

Світовий досвід доводить: конституційний процес – складний і неоднозначний. Його безперечно слід брати до уваги при вивченні проблем, що постають в Україні, проте його не можна автоматично перенести й імплементувати в нашій країні. Наразі важливо виробити власні підходи до удосконалення конституційного механізму, оптимізації конституційних змін. Пошук власної моделі розвитку засад суспільно­політичної та економічної систем має витримати досить важке випробування довірою, визнанням авторитету Основного Закону [7, с. 251–252].

Оновлена Конституція України має цілковито забезпечувати принципи дотримання прав та свобод людини і громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету. Це не прості питання. Не можна перетворювати Конституцію на заручника політичних емоцій. Якщо зміни й доповнення до Основного Закону не становлять небезпеки для встановлення в державі конституційного ладу, вони є важливими і потрібними. Також важливо, щоб конституційна активність не порушила вітчизняної правової системи, загального правового поля. Маємо забезпечити органічну єдність усього конституційного масиву, що обов’язково приведе до погодженого розвитку Конституції України та галузевих законів. Основою такого процесу має стати налагоджений механізм конституціоналізації правової системи, що полягає в реалізації конституційних принципів та норм у законотворчості у сфері приватного та публічного права, у судовій та іншій правозастосовній практиці, у контрольно­наглядовій діяльності щодо забезпечення й захисту прав та свобод людини й громадянина.

Справді, сучасний розвиток конституційних відносин має виходити з потреби врахування в державній діяльності інтересів людини й громадянина, дотримання пріоритету їхніх прав і свобод, підвищення та розвитку громадянської активності осіб та їх об’єднань, а також суверенної єдності всієї нації. З огляду на це, Ф. Шарпф визначає Євросоюз як утворення, що спирається на «орієнтовану на результати законність». Він справедливо, на нашу думку, стверджує, що ЄС є урядом для людей, але не є урядом, сформованим людьми [15, с. 53–58].

Нині права людини стають вищим принципом сучасної міжнародної правової системи, а найнебезпечнішими міжнародними злочинами є злочини проти людини, що загрожують не тільки локальній, а й глобальній міжнародній безпеці [13, с. 5–20]. Демократичний характер українського суспільства потребує створення та функціонування механізму безперешкодної реалізації свободи волі суб’єктів цих відносин, який заснований на їх формальній рівності. Наслідком цього є розвиток системи забезпечення національної безпеки, що створює умови для безперешкодної реалізації їхніх інтересів.

Очевидно, що складовими національної безпеки мають виступати інтереси людини та громадянина. Їхня захищеність залежить від ефективного дотримання балансу життєво необхідних і важливих інтересів особи, суспільства та держави. «Мета прийняття конституції та її подальшого розвитку – обмеження влади держави, її раціоналізація, ставлення держави в певні конституційні рамки», – слушно наголошується в юридичних джерелах [12, с. 14]. Такого принципу в законодавстві України, на жаль, немає. Вважаємо, що саме поєднання збалансованих інтересів особи, суспільства й держави в різних сферах життєдіяльності має бути покладено в основу при визначенні інтересів держави в інтеграційному поступі. Порушення такого балансу може розглядатися як загроза національній безпеці України. Більше того, функціонування механізму забезпечення національної безпеки в Україні має спиратися на конституційні цінності. Метою при цьому повинні стати нерозривна єдність інтересів особи, суспільства та держави. Під час забезпечення захищеності таких інтересів необхідно насамперед залучати можливості всіх правозахисних інститутів, зокрема й громадян та їх об’єднання (що наразі не регламентовано національним законодавством).

Основою для побудови саме такого механізму, безперечно, має стати Конституція України. Це передовсім пов’язано з тим, що Основний Закон держави створює правові підстави для застосування положень права ЄС у правопорядку України. Відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори України, ратифіковані Верховною Радою, є частиною національного законодавства. Це положення надає нормам цих міжнародних договорів статус національних законів і створює умови для безпосереднього застосування норм міжнародних договорів у національному правопорядку. При цьому слід мати на увазі, що положення зазначеної статті не можуть автоматично надавати нормам міжнародних договорів безумовного пріоритету [5, с. 540].

В ухваленому 20 травня минулого року Меморандумі порозуміння й миру Верховна Рада України, спираючись на свої конституційні повноваження, зобов’язалася забезпечити проведення реформи Основного Закону, в основу якої покладено децентралізацію влади, закріп­лення статусу України як парламентсько­президентської республіки й встановлення балансу влади між усіма її гілками на центральному та місцевому рівнях; забезпечення повноважень регіонів необхідними фінансовими ресурсами за рахунок справедливого розподілу доходів бюджетів; проведення судової реформи з метою гарантування прав громадян на чесний і справедливий суд та посилення незалежності судової системи; проведення реформи правоохоронних органів і прокуратури, зок­рема шляхом ліквідації в останньої функції загального нагляду; боротьбу з корупцією на всіх рівнях державної влади, посилення контролю за діяльністю чиновників [3]. Увесь цей комплекс заходів має спиратися насамперед на ефективну судову систему.

Нині реформування судової системи України перебуває на стадії пошуку концептуальних засад і практичних методів їх реалізації. Визначальним кроком у напрямі оптимізації судової системи держави відповідно до європейських стандартів правосуддя став Закон України «Про судоустрій і статус суддів», прийнятий 7 липня 2010 року. Судово­правова реформа отримала новий старт. Проте, враховуючи мету цієї реформи (полегшення доступу громадян до системи судового вирішення суперечок і конфліктів; підвищення ефективності та прозорості діяльності судової влади; забезпечення реальних правових та інституційних гарантій охорони й захисту прав та свобод людини й громадянина), підтвердимо, що наразі Україна очікує проведення її чергового етапу. Фундаментом ефективної судової системи мають стати принципи незалежності, доступності, верховенства права, справедливості та професіоналізму суддів.

Парламентська Асамблея Ради Європи уважно спостерігає за реформуванням української судової системи. За висновками ПАРЄ, вона схвалює поглиблення спеціалізації судової системи України. У цьому контексті ми підтримуємо позицію низки авторів про доцільність удосконалення судової спеціалізації [6, с. 144–145]. Проте запозичення типових моделей судоустрою країн ЄС на нинішньому етапі інтеграційних перетворень є не зовсім прийнятним насамперед через відсутність органічно схожих моделей. Тому найперспективнішим та найобґрунтованішим, на нашу думку, був би індивідуальний підхід до вибору напряму реформування судової системи України (включаючи проблематику чіткого дефініціювання відповідних термінів).

На сучасному етапі чітко сформульовано основні напрями вдосконалення судової системи. Зокрема, триває процес викорінення практики прийняття неправосудних рішень. Однак для цього потрібна рішучість і відповідальність усього суспільства й передовсім самого суддівського співтовариства. Слід також розробити систему заходів, спрямованих на відшкодування громадянам і організаціям втрат від неправосудних рішень і тяганини в судах. До того ж уживати ці заходи треба під час розгляду будь­яких справ, з компенсацією зі спеціально створеного фонду. Необхідна також подальша гуманізація правосуддя, насамперед за рахунок пом’якшення запобіжних заходів до винесення вироку. Потрібно розвивати процедури досудового та позасудового порядку вирішення спорів, передусім між громадянами та державними органами.

Важливою у цій сфері залишається проблема створення адміністративного судочинства, яка може бути розв’язана двома способами. Перший передбачає створення спеціальних адміністративних судів, другий – спеціалізацію нинішнього суду. Також вартим уваги є створення комбінованої системи судового та позасудового (квазісудового) розгляду адміністративних конфліктів. На нашу думку, необхідність створення впорядкованої системи адміністративної юстиції не викликає сумніву й зумовлена: соціальною потребою в ефективному судовому контролі за законністю рішень і дій органів виконавчої та законодавчої гілок влади; відсутністю відповідного рівня професіоналізму судів загальної юрисдикції, котрі вирішують адміністративно­правові спори; перезавантаженням судів загальної юрисдикції. З огляду на це, варто було б прийняти Закон України «Про систему адміністративних судів України» та внести відповідні зміни до Конституції та Кодексу адміністративного судочинства. Також необхідно затвердити на законодавчому рівні процедуру розгляду суперечок та вирішення спорів між органами публічної влади, тобто органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Для забезпечення оперативності вирішення спорів про підсудність і забезпечення об’єктивного розгляду кожної справи необхідно створити в рамках судової системи Раду з вирішення конфліктів; поглибити спеціалізацію суддів адміністративних судів щодо розгляду окремих категорій справ [11, с. 122]. Це значно збагатило б досудові процедури розгляду спорів у публічній сфері.

Підписання Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом сприятиме оперативному міжнародному співробітництву й у сфері кримінальної юстиції. Так, згідно зі статтею 20 Угоди, сторони зобов’язуються запобігати та боротися з легалізацією (відмиванням) коштів та фінансуванням тероризму. З цією метою посилюється двостороннє та міжнародне співробітництво в цій сфері, зокрема на оперативному рівні. Сторони також забезпечують імплементацію відповідних міжнародних стандартів, зокрема стандартів Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей і фінансуванням тероризму та стандартів, рівнозначних тим, які були прийняті Євросоюзом [1]. Міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції має стати ефективним процесом і, позбавившись громіздких і тривалих офіційних формальних процедур, трансформуватися в оперативний процес взаємодії уповноважених осіб.

Ще одним важливим для України завданням у контексті гармонізації законодавства є протидія корупції. На міжнародному рівні у цьому напрямі підписано Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти корупції (9 грудня 2003 року, м. Меріда, Мексика). Саме цей міжнародний договір є найзмістовнішим правовим актом, спрямованим на запобігання та боротьбу з корупцією як у світовому, так і національному масштабах. Також слід вказати на діяльність Групи держав Ради Європи проти корупції (ГРЕКО), що має статус однієї з найавторитетніших міжнародних організацій у сфері вироблення й моніторингу дотримання антикорупційних стандартів.

Норми міжнародного антикорупційного законодавства знайшли своє відображення в національних законодавствах провідних країн світу. Деякі з них (Конвенцію ООН ратифікували 167 країн світу) вже ухвалили комплекс заходів як нормотворчого (розробка превентивних заходів нормотворчого й функціонального змістового наповнення), так і організаційного характеру (створені спеціалізовані установи, організації, метою діяльності яких є вироблення відповідної стратегії й тактики) для приведення національних законодавств у відповідність до вимог згаданої Конвенції.

Україна також переглянула комплекс організаційно­правових та інших заходів на національному рівні з метою їхнього вдосконалення та інтенсифікування діяльності у сфері боротьби з корупцією. Так, було прийнято низку важливих нормативно­правових актів, зокрема закони України «Про запобігання корупції» (визначає основні засади протидії корупції в Україні та забезпечує функціонування Національного агентства з питань запобігання корупції) та «Про Національне антикорупційне бюро України» (визначає правові основи організації та діяльності однойменного державного правоохоронного органу, функціями якого є запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових). Також важливим кроком стало нещодавнє прийняття Закону України «Про очищення влади» (про люстрацію). Проте за умов наявності масштабної корупції пріоритетними є заходи щодо усунення її причин, а вже потім – боротьба з конкретними виявами.

Отже, основним шляхом узгодження правових норм України та ЄС є адаптація вітчизняного законодавства до правової системи ЄС. У зв’язку з цим потрібно, по­перше, внести зміни та доповнення до Конституції України, законодавства про судоустрій, процесуального законодавства (Цивільного, Кримінального та Господарського процесуальних кодексів), Кодексу адміністративного судочинства тощо. Тут маємо відзначити високу якість останніх змін законодавства у сфері боротьби з корупцією, які за умови ефективного застосування вже найближчим часом дадуть очікувані результати. По­друге, збільшити кількість й удосконалити навчальні програми, що є обов’язковими для фахівців у сфері адаптації законодавства та розробки проектів нормативно­правових актів. Не слід забувати й про правовий моніторинг як спосіб раціоналізації законодавства, ліквідації прогалин та суперечностей у ньому. Такий моніторинг, на нашу думку, має складатися з двох частин: соціально­правового та порівняльно­правового аналізів вітчизняної та світової правової практики на предмет використання та невикористання в умовах українського суспільства. Для цього маємо створити відповідні групи експертів при Міністерстві юстиції України та розпочати роботу щодо підготовки проекту закону про правовий моніторинг, оскільки це питання на національному рівні регламентується аж 14 нормативно­правовими актами. Це підвищить якість підготовки законопроектів. Дієвий механізм експертизи та перевірки нормативно­правових актів стосовно їхньої відповідності acquis communautaire дасть змогу Україні вийти на європейський рівень правового життя.

Тож значну увагу слід приділяти ключовим тенденціям розвитку демократії в Україні, серед яких – складні соціально­економічні та політичні проблеми перехідного періоду, котрі відображають не тільки успіхи реформ і перетворень, а й їхні суперечності, незавершеність, невизначеність багатьох процесів і рішень. Для нейтралізації такого сценарію розвитку подій необхідно розробити цілісну концепцію законодавчої та правової політики, яка врахувала б процеси правової модернізації та інтеграції нашої держави до європейського простору. Адже європейська інтеграція України є важливим шляхом поступу, якщо не сказати порятунком у ситуації, що склалася як навколо України, так і в самій Українській державі.

Джерела 

1. Угода про асоціацію між Україною, з одного боку, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами­членами, з другого боку, від 27 червня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/984_011/paran2820#n2820

2. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами­членами від 14 червня 1994 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_012

3. Про Меморандум порозуміння й миру: Постанова Верховної Ради України № 1280­VII від 20 травня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1280­18

4. Про ліквідацію Конституційної Асамблеї: Указ Президента України № 901/2014 від 1 грудня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/18494.html

5. Денисов В. М. Право Європейського Союзу та правопорядок України: механізм взаємодії / В. М. Денисов, В. І. Муравйов // Взаємодія міжнародного права з внутрішнім правом України. – К.: Юстиніан, 2006. – 608 с.

6. Москвич Л. М. Методологічні засади судової реформи в Україні / Л. М. Москвич // Проблеми законності: академічний збірник наукових праць / М­во освіти і науки, молоді та спорту України; Нац. юрид. ун­т імені Ярослава Мудрого. – 2011. – Вип. 117. – С. 140–147.

7. Подорожна Т. С. Теоретико­прикладні засади конституціоналізації правової системи та модернізації Конституції України: Монографія / Т. С. Подорожна; за ред. і з передм. проф. Н. М. Пархоменко. – Львів: ПАІС, 2014. – 308 с.

8. Рудик П. Правові вимоги до процедури внесення змін до Конституції України // Віче. – 2014. – № 12. – С. 20­23.

9. Святоцький О. Пріоритети новітнього конституційного процесу в Україні / О. Святоцький // Право України. – 2014. – № 7. – С. 9.

10. Шемшученко Ю. С. Теоретические проблемы гармонизации законодательства Украины с европейским правом / Ю. С. Шемшученко // Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы / [под общ. ред. Е. Б. Кубко, В. В. Цветкова]. – К.: Юринком Интер, 2003. – 583 с.

11. Шруб І. В. Функціонування адміністративних судів в Україні: організаційно­правові засади та їх реалізація: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / І. В. Шруб. – К., 2009. – 210 с.

12. Шустров Д. Г. Государство как объект конституционно­правового регулирования / Д. Г. Шустров // Конституционное и муниципальное право. – 2012. – № 5. – С. 13–19.

13. Явич Л. С. О философии права на XXI век / Л. С. Явич // Правоведение. – 2000. – № 4. – С. 4–33.

14. Muraviov V. Supra­national Nature of the European Union Association Agreements / V. Muraviov // Віче. – 2014. – № 18. – С. 10–15.

15. Scharpf F. W. Governing in Europe: Effective and Democratic? / F. W. Scharpf. – Oxford: Oxford University Press, 1999. – 256 p.

Автор: Тетяна ПОДОРОЖНА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Сікорський: Краще пустити заморожені кошти РФ на зброю для України, а не її відбудову Сьогодні, 19 березня

ЗМІ: Президент Румунії затвердив майбутнє навчання українських пілотів на F-16 в країні Вчора, 18 березня

Міністри країн ЄС погодили 5 млрд євро для допомоги Україні зброєю на 2024 рік Вчора, 18 березня

Шмигаль назвав п’ять ключових секторів України як майбутнього члена ЄС Вчора, 18 березня

Кабмін затвердив план реформ, за виконання яких Україна отримає 50 млрд від ЄС Вчора, 18 березня

Шмигаль підтвердив бажання України почати переговори з ЄС у першому півріччі Вчора, 18 березня

ЗМІ: Британія радить Україні тримати оборону на сході і зосередитися на ударах по Криму 17 березня

Макрон пояснив, як він прийшов до ідеї щодо іноземних військ в Україні 17 березня

Макрон: Приїду в Україну з конкретними пропозиціями і рішеннями 17 березня

"Радіо Свобода": Угорщина знову скаржиться державам ЄС на "утиски угорців" в Україні 16 березня