передплата Українською | In English

№12, червень 2007

Стратегії демократичної трансформації (транзиту) в західній політичній науці

Поділитися:

Проблема визначення та пошуку оптимальних стратегій демократизації у так званих країнах демократичного транзиту відіграє дедалі помітнішу роль у сучасній західній політичній науці. Цікаві зауваження щодо цього сформульовано у праці «Поліархія: участь та опозиція» відомого американського дослідника Роберта А. Даля. Насамперед він дискутує навколо можливості для США «трансформувати уряд іншої країни від гегемонії чи змішаного режиму у поліархію» і зазначає, що такі зусилля спричинять серйозні та комплексні проблеми. Він розрізняє три основні стратегії демократизації: 1) вторгнення та окупація країни, насильне усунення уряду й заміна його поліархією, подальша підтримка нового уряду; 2) підтримка демократії, тобто революційних рухів усередині країни; 3) підтримка чинного уряду коштами, зброєю чи іншими ресурсами й здійснення на нього тиску заради змін.

Р. Даль писав, що перша стратегія мала успіхи і багато поразок. В'єтнам був величезною поразкою. «Трагедія у В'єтнамі показала, наскільки ілюзорно вважати, що США здатні запровадити поліархію в інших країнах силою». Друга стратегія також має високий ступінь ризику зазнати поразки й потрапити до пастки фракційних суперечок революціонерів, якщо уряд однієї країни намагатиметься втягнути себе в революційний політичний рух іншої. Крім того, він наголошував, що «якщо революційні сили всередині держави мають необхідну для поліархії популярність, вони не потребують значної зовнішньої підтримки, а якщо вони непопулярні, то, незважаючи на зовнішню підтримку (у тому числі й збройне вторгнення та окупацію), вони будуть нездатні побудувати поліархію». Щодо третьої стратегії, Р. Даль підкреслює, що вона не є єдиним рецептом успіху. Відтак підсумовує, що шанси встановити поліархію за допомогою лише іноземного сприяння замалі. Внутрішні сили та чинники вочевидь є важливішими, однак американський дослідник вважає, що будь-яким аналітикам важко запропонувати таку тактику, яка вказувала б владі необхідність упроваджувати політичну інноваційність у контекст специфічної національної, історичної та конкретної ситуації». Однак учений вважає за можливе дати декілька порад стосовно стратегій демократизації. Перше, на чому він наголошує, – опоненти конфлікту повинні вчити толерантності один одного. Друге – потрібна сильна й енергійна залежність виконавчих структур на інституційному рівні щодо різних інтересів та вимог. Третє – «у раціональній стратегії лібералізації чисельність партій може і повинна регулюватися» [3].

Г. Фосседал полемізує з Р. Далем стосовно стратегії демократизації, що ґрунтується на іноземному втручанні, особливо втручанні США. Він вважає, що «Америка має могутні інструменти, які впливають на те, як наші сусіди здійснюватимуть правління» і що «Америка відіграє активну роль у впровадженні демократії будь-де у світі» [4]. Він намагається показати, що американське втручання нині відіграє важливу роль у переході до демократії у багатьох країнах світу. На важливих зовнішніх чинниках демократизації акцентує свою увагу С. Хантінгтон.

У роботі «Переходи від авторитарного правління», що вийщла друком під редакцією Дж. О'Донелла, Ф. Шміттера та Л. Вайтхеда, автори теж зосереджуються на стратегіях демократизації [16]. А. Ловенталь щодо цієї книги зазначав: «Перша книга, що системно і на основі порівняння фокусує свою увагу на процесах трансформації авторитарних режимів, ставлячи цю проблему центральною темою свого дослідження» [17]. У цій праці дано огляд практики демократичної трансформації країн Латинської Америки, який загалом рівноцінний дослідженню й висновкам Р. Даля, однак вони окремо наголошують на важливості інститутів політичного лідерства та прийняття рішень так само, як і на історичних умовах, які визначають умови та форми демократичної трансформації. O'Донелл та Ф. Шміттер наголошують, що не мають теорії, яка пояснювала б усі наявні випадки трансформації, однак вони намагалися дослідити три головні проблеми. Перша – нормативна, «саме становлення та наступна консолідація політичної демократії формує per se бажану мету». Друга – «залучення зусиль для з'ясування незрозумілостей переходу, із його численними несподіванками та дилемами». Третя проблема стосується методології дослідження: автори вважають, що трансформація авторитарного правління «повинна аналізуватися відмінними політичними концепціями, хоча незрозуміло та важко показати, якими вони повинні бути». Їхня аргументація полягає в тому, що раз перехід відбувається в швидко змінній ситуації, то «не можна покладатися на відносно сталі економічні, соціальні, культурні та вузькопартійні категорії для ідентифікації та аналізу, оцінювати ідентичності та стратегії, які захищають існуючий status quo і борються з реформуванням чи зміною їх». Вони не беруться заперечувати довготривалий вплив «структурних» чинників, однак вважають, що політичні чинники та стратегії є важливішими для трансформаційних процесів.

У колективній праці «Авторитаристи та демократи. Зміна режимів у Латинській Америці», що вийшла під редакцією Дж. Мелоу та М. Селігсона, автори також досліджують процеси демократичної трансформації у Латинській Америці. В завершальному розділі Дж. Мелоу доходить висновку, що рух до демократії не є прямолінійною тенденцією в Латинській Америці. Переддомінуюча модель суспільного розвитку, на думку вченого, є циклічною, а «широка відмінність від випадку до випадку стримує розвиток широких загальних моделей чи теорій демократизації» [1].

Дослідницький проект «Демократія в країнах, що розвиваються», здійснений під керівництвом Л. Даймонда, Дж. Лінца та С. Ліпсета, зосереджується на боротьбі за демократію в різних країнах, що розвиваються. Автори приділяють головну увагу структурним чинникам та інститутам у процесі демократичного транзиту, але водночас зазначають, що структури та інститути, особливо політичні, набирають тієї форми, якої їм надають дії та позиції політичних лідерів. Тому вони особливо наголошують на межах усвідомленого вибору та ролі політичних лідерів [5]. Дослідники роблять досить важливе спостереження: «Чим несприятливішими є структурні обставини демократизації, тим більш вправними, інноваційними, відважними та демократично налаштованими повинні бути політичні лідери для виживання демократії. Натомість там, де перепони не є серйозними, а демократичні труднощі не є непереборними, вони можуть суттєво ускладнюватися слабким керівництвом і поганим вибором» [6].

A. Степан виокремлює 8 особливо правдоподібних та відмінних шляхів, які ведуть до збереження авторитарних режимів та редемократизації: 1) внутрішня реставрація після зовнішнього захоплення; 2) внутрішнє виправлення; 3) зовнішньо керована інсталяція; 4) редемократизація, ініційована авторитарними режимами; 5) режими, що втратили свою соціальну значимість; 6) партійний пакт (з або без елементів співіснування); 7) організований насильницький бунт, координований реформістською партією; 8) марксистська революційна війна. А. Степан аналізує кожний з цих шляхів і наводить окремі приклади [15]. Схоже на те, що запропонований ним перелік містить більшість із наявних альтернативних демократизації стратегій, які використовуються на практиці.

А. Лейпхарт досліджував проблему демократичних інститутів у поділених суспільствах і представив модель консенсусної демократії для плюральних суспільств у своїй відомій книзі «Демократія в плюральних суспільствах: компаративне дослідження» [10]. Учений визначає консенсусну демократію, грунтуючись на таких чотирьох характеристиках: 1) уряд формується великою коаліцією, до якої входять політичні лідери всіх основних сегментів плюрального суспільства; 2) взаємне вето, яке використовується як додатковий захист життєвих інтересів меншин; 3) пропорційність як фундаментальний принцип політичного представництва; 4) високий ступінь автономії, що дає можливість окремим сегментам суспільства робити власні внутрішні справи. Він також зазначає, що федералізм є й спеціальною формою сегментної автономії. А. Лейпхарт наголошує, що політичні лідери плюральних суспільств мають бути «консенсусними інженерами». В іншій книзі «Демократії: моделі мажоритарного та консенсусного правління в двадцять одній країні» вчений розрізняє дві діаметрально протилежні моделі демократії: мажоритарну (або Вестмінстерську) та консенсусну. Він вважає, що мажоритарна демократія є придатнішою для гомогенних суспільств, тоді як консенсусна – для плюральних [9].

Дж. Лінц порівнює відносні досягнення парламентаризму та президентуалізму в процесі демократизації. Учений доходить висновку, що парламентаризм сприятливіший для стабільної демократії, ніж президентуалізм. Однак зазначає: «Якщо правда те, що парламентаризм є гнучкішим та сприятливішим для впровадження інституційного середовища з метою виникнення та консолідації демократії, це не означає, що це стосується всіх різновидів парламентських режимів» [11]. Відповідно до аргументів Дж. Лінца щодо парламентаризму [13] Д. Хоровітц намагається показати, що демократична інституційна структура не є органічно чужою президентуалізму. Він та В. Богданор наголошують також на важливості виборчих систем у процесі демократичного трансформування [8].

Такі дебати щодо відносних переваг різних інституційних форм демократичної політики показують, що західні дослідники визнають важливість інституційної структури в процесі демократизації. «Інститути є важливими», – підсумовує дискусію Дж. Лінц [12].

А. Пуергерамі намагається сформулювати широку теорію демократичної трансформації, яка підкреслює взаємопосилювальні процеси в економічному, політичному та культурному розвитку. «Соціально-економічний розвиток сприяє політичній свободі, яка, у свою чергу, збільшує економічне зростання». Це визначення дає підстави для усвідомлених стратегій демократизації. Учений, наприклад, каже, що «передчасні демократії, які виживають, можуть сприяти полегшенню розвитку інститутів, котрі оберігають та посилюють політичну конкуренцію» [14].

У своїх порівняльних дослідженнях фінський учений Т. Ванханен звертає більшу увагу на структурні, ніж на політичні чинники процесу демократизації. Результати цих досліджень утворюють базу для визнання важливості системних структурних чинників та методів, а також локальних та унікальних чинників, включаючи свідомі стратегії демократизації, які використовуються політичними акторами. Ці узагальнення додають щось нове до достатньо повних порівняльних досліджень демократизації і акцентують увагу на важливості соціального середовища та свідомих політичних стратегій, з одного боку, й на природі стратегій, що використовуються в боротьбі за демократію, та типах проблем, які постають перед окремими країнами й регіонами – із другого [18].

Є. Дрод особливо акцентує на важливості політичного лідерства в політичному виборі. Він вважає, що особистості відіграють істотну роль в історії, тому основну увагу у своєму дослідженні спрямовує саме на з'ясування ролі людського чинника в процесі демократизації. Учений також підкреслює, що процес демократичного реформування об'єктивно є схильним до невдач. Тому мистецтво демократичного реформування дуже важливе у процесі демократичної трансформації. Він доходить висновку, що сумнівні зміни, імплементовані суворими законами, є нежиттєвими для демократії: «Демократичні реформи повинні відповідати вибірково-радикальній стратегії, які діють як «локомотиви змін» для суспільства загалом». Є. Дрод вважає, що «надто інноваційна політика не може бути запроваджена без зміни політичних та бюрократичних еліт та зламу старого державного апарату». Драматична демократична трансформація, яка відбувалася в колишньому СРСР у серпні 1991 року, підтверджує правдивість його аргументів. Політичні лідери потребують ясного бачення напряму реформ: «Мистецтво демократичного реформування повинно відмовитися від концепції політики як мистецтва можливого, розглядаючи політику як мистецтво робити бажане дійсністю». Є. Дрод, безперечно, має рацію, закликаючи нас до вивчення мистецтва демократичного реформування: «Більше розмірковування стосовно мистецтва демократичного реформування, базованого на історичних та порівняльних дослідженнях, на міждисциплінарних висновках є вкрай необхідним, як путівник відповідальної практики» [7].

Однак неправильно й перебільшувати роль лідерів у процесах демократизації. Х. Клевеленд зазначає, що досить часто лідери просто рухаються у руслі вибору, зробленого масами. Він вважає, що поширення освіти зруйнує піраміду влади, і тоді «маси першими дадуть відповідь на питання політики, які для них є важливими « [2].

Загалом можна сміливо стверджувати, що перехід до демократії відбувається за наявності відповідних соціальних детермінант, однак політичні лідери і їхнє бачення процесу демократичної трансформації дуже важливі за ситуації, коли може бути вибір між різними альтернативами. Через те надзвичайно важливим є ретельний аналіз альтернативних стратегій процесу демократизації.

 

1. Authoritarians and democrats. Regime transitions in Latin America / Ed. by Malloy J., Seligson M. – Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 1987.

2. Cleveland H. The birthday of a new world. A keynote address to the World Future Society's conference.– Minneapolis, Minnesota: 1991. – July 25.

3. Dahl R. Polyarchy: Participation and Opposition.- New Haven and London: Yale University Press, 1971. – Р. 263–264.

4. Ibid. – Р. 270.

5. Democracy in developing countries. Africa / Ed. by Diamond L., Linz J., Lipset S., 1988–1989, 3 vols. – Boulder, CO: Lynne Rienner Publishers, 1989. – Р. 15.

6. Diamond L., Linz J., Lipset S. Developing and sustaining democratic government in the Third World. Paper presented at the 1986 Annual Meeting of the American Political Science Association. – Washington: DC, 1986. – August 28–31.

7. Drod Y. Democratic reformcraft. Paper presented at the eleventh World Futures Studies Federation's World Conference. – Budapest, 1990. – May 27–31.

8. Horowitz D. Comparing democratic systems // Journal of Democracy, 1990. – № 1(4). – P. 73–79; Bogdanor V. What is proportional representation? – Oxford: Martin Robertson, 1984.

9. Lijphart A. Democracies. Patterns of majoritarian and consensus government in twenty-one countries. – New Haven: Yale University Press, 1984.

 10. Lijphart A. Democracy in plural societies. A comparative exploration. – New Haven: Yale University Press, 1977.

 11. Linz J. Democracy: Presidential or parliamentary. Does it make a difference? Paper prepared for the workshop on «Political Parties in the Southern Cone». – Washington: DC, 1984.

 12. Linz J. Political Crafting of democratic consolidation or destruction: European and South American comparisons. Paper presented at the Carter Center of Emory University with the Institute of the Americas.– Atlanta: 1986. – November 17–18.

 13. Linz J. The transition from authoritarian regimes to democratic political systems and the problem of consolidation of political democracy. – IPSA Tokyo Round Table, 1982. – March 29–April 1.

 14. Pourgerami A. The political economy of development. An empiritical examination of the wealth of democracy // Journal of Theoretical Politics. – 1991. – № 3(2). – Р. 189–211.

 15. Stepan A. Paths towards redemocratization: Theoretical and comparative considerations. In: Transitions from authoritarian rule. Comparative perspectives / Ed. by O'Donnell G., Schmitter P., Whitehead L.– Baltimore and London: The Johns Hopkins University Press, 1986. – P. 18.

 16. Transitions from authoritarian rule / Ed. by O'Donnell G., Schmitter P., Whitehead L., 3 vols.– Baltimore and London: The Johns Hopkins University Press, 1986.

 17. Ibid. – P. 3.

 18. Vanhanen T. The emergence of democracy. A comparative study of 119 states, 1850–1979. – Helsinki: The Finnish Society of Sciences and Letters, 1984.; Vanhanen T. The process of democratization. A comparative study of 147 states, 1980–1988. – New York: Crane Russak, 1990.

Автор: ШВЕДА Ю. Р.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Уряд Британії вдруге винесе на голосування в парламент нову угоду про Brexit Сьогодні, 21 жовтня

Лондон: Британія вийде з ЄС 31 жовтня попри прохання про відстрочку Вчора, 20 жовтня

Парламент Британії проголосував за поправку про відтермінування Brexit 19 жовтня

Парламент Британії відклав голосування за угоду про Brexit до наступного тижня 19 жовтня

Італійський лоукостер може почати польоти в Запоріжжя і Маріуполь 19 жовтня

Міністр енергетики США відмовився надавати документи про свою роль в Україні 19 жовтня

Новини 18 жовтня: держбюджет-2020, ринок землі, позовні вимоги "Нафтогазу" 18 жовтня

Ринок землі: Аграрний комітет вивчить можливість повторного розгляду законопроектів 18 жовтня

Лагард призначили президентом Європейського центрального банку 18 жовтня

Голова АМКУ: Про розділення "ДТЕК Західенерго" говорити зарано 18 жовтня