передплата Українською | In English

Пн, 14 листопада 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...»Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...»

Він – та людина, яка нині не спить у м`якому та затишному ліжку в себе вдома. Він третій рік на фронті, він захищає нашу Батьківщину. 22-річний юнак, боєць зони АТО Ігор Шемочек, розповів про страшні сторінки свого життя, які йому довелося пережити.

– Давай від початку: як ти потрапив у зону АТО?

   – Я був  звичайним хлопцем, який любив футбол, рузів і все, як воно зазвичай буває. Але в один момент вирішив, що потрібно змінювати своє життя й віддати належне Батьківщині, піти служити в армію. На звичайну строкову службу. Колись казали: «Найкращим  уроком життя є армія». От і пішов служити 15 квітня 2013 року, мені тоді було 18. Думав,  на рік. Склав присягу, служив спочатку в Житомирі,  потім – у київському полку зв'язку. А потім почався Майдан. У нашій військовій частині підняли  тривогу та посилили заходи безпеки. Чимало військових були проти Майдану, й тільки деякі, серед них і я, вірили, що Майдан має змінити нашу країну і привести до чогось кращого, до нового життя. Коли тодішня влада стверджувала, що збройних сил на Майдані немає, то була неправда. Спочатку туди відправляли техніку. В якийсь момент я сказав: якщо і нас відправлять «зачищати» Майдан,  перейду на бік народу, хоч би чим це мені загрожувало.

14_11_16_2

       Незабаром  почалося захоплення Криму. Хлопці з кримських частин розповідали, як до останнього боронили їх. Потім – Слов'янськ. Одного разу я просто  зрозумів,  що зобов’язаний виконати головний пункт військової присяги  – не зрадити народ України. І написав рапорт на переведення в зону АТО. На нього не зреагували. Потім ще один рапорт… Оскільки й на нього не було реакції, я підписав новий – так званий тимчасовий контракт. Це була формальність для переведення в частину, яка вирушала в АТО.

   – І коли  ти опинився на території бойових дій?

   – Це була середина літа 2014 року. Я пройшов мінімальну підготовку в Кіровограді, бо на основну не встиг потрапити. Призначили мене в 42-й батальйон територіальної оборони. Першими  бойовими точками були Краматорськ, Слов'янськ, Артемівськ. В Артемівську ми отримали більшу частину броньованої техніки.

  - Як ви були тоді забезпечені зброєю й обмундируванням?

   –  Якби не волонтери, ми просто загинули б,   не було нічого: одягу, медикаментів, харчових продуктів. Нині багато що змінилося. І волонтери вже значною мірою видихлися, та й коштів немає стільки. І держава   підключилася більше. Але я  не про це хочу сказати. Знаєте,  є подекуди бійці, які просто знахабніли і ставлять перед волонтерами такі вимоги, що ті  просто не знають, як їх виконати. Взагалі вважаю, що волонтери нікому нічого не зобов`язані. Вони з власної волі, внутрішнього поклику роблять усе, що можуть, і треба дякувати їм за це.

 

 14_11_16_3

 

   – А як були налаштовані мешканці окупованих територій? Допомагали інколи? Чи навпаки?

   – Насправді в кожній місцевості по-різному. На початку багато хто був негативно налаштований. Було неприємно чути від людей, яких ти приїхав визволяти та захищати, звинувачення в бік України. Але пізніше, коли ситуація затяглася, вони зрозуміли, що ми їм не вороги, а якраз навпаки.

   – Який найважчий бій тобі довелося пережити?

   – Найжорсткіший бій був під Іловайськом. 24 серпня 2014 року місто вже було оточене в два кільця. І  головне – влада вже ухвалила рішення здати позиції. Ми про це, звісно, навіть не здогадувалися. 

   А  26 серпня нашу роту вирішили передислокувати. Вночі  ми зупинилися на відпочинок. І тут надійшла команда на термінові збори в повний боєкомплект, 15 хвилин на все. Виїхали в штаб. Там нам видали додаткову зброю, усунули неполадки, які в кого були. А вже о 7-й ранку зі словами «Ви у нас хлопці браві» нас завантажили в гелікоптери. Це було 27 серпня, нас відправляли в Іловайськ. Наша рота мала «зачистити» територію й забрати звідти наших хлопців. Гелікоптери були перевантажені. Один із них упав. Досі  невідомо, чому: чи то через перевантаження, чи то через обстріл. Ми взагалі думали, що ніхто не виживе, а машина  вибухне. Але, на щастя, цього не сталося. Із 25 осіб  тільки п’ятеро були більш-менш без серйозних ушкоджень. Решта мали серйозні поранення: переломи рук, ніг, ключиці, черепно-мозкові травми.

   Нас завантажили  в автомобілі ЗІЛ, ми дочекалися супроводу з п’яти БМП і колоною виїхали в Іловайськ. У повітрі свистіли кулі, чулися вибухи. Одна машина була виведена з ладу. Оскільки ми не могли її залишити ворогу, було прийнято рішення  підірвати.

   На ніч  зупинилися в полі, спали просто неба, на землі, недалеко від  техніки. Ми не мали  достовірної інформації, де саме перебуваємо, але, як показала   розвідка, точно на захопленій території, ми навіть бачили ворожі танки.

   На світанку, щойно ми повантажилися  в ЗІЛи та БМП, приблизно за 300–400 метрів від нас упав перший снаряд. Далі почалися обстріли з мінометів. Ми швидко  звідти виїхали. За кілька  хвилин місце для ночівлі перетворилося на решето, його розбило  вщент. Ще коли ми сюди добиралися, бачили, як навколо від артобстрілів горіли поля. Заїхали в селище, щоб дізнатися обстановку,  але нас знову почали накривати артобстрілами. Тобто нас “вели”.  Щоб вибратися,  довелося імітувати вибухи від влучень за допомогою димових шашок. І так ми якось знову вибралися в поле. Через обстріли й вибухи в полі стояла моторошна стіна пилу, видимості не було жодної. Тож один із автомобілів, який їхав позаду нашого, не встиг  загальмувати й в'їхав просто в нас. Оскільки ми були “нашпиговані”   боєприпасами (гранати, «мухи» тощо), виникла дуже небезпечна ситуація. Найменше потрапляння будь-чого навіть у кузов, і ми б усі стали «двохсотими».

   Деякі  з хлопців під час зіткнення випали з машин, до того ж почався жорсткий обстріл. І саме тоді, напевно, я й дістав першу контузію.   Втратив свідомість, а опритомнів, коли котився з пагорба, через який ми їхали. Автомобіль, що в нас урізався, виявився несправним, тож частину людей та боєприпасів ми перевантажили до себе.

  І ось їдемо ми далі й зустрічаємо першого «блукаючого» військового. Виявляється,  боєць із 92-ї бригади. Він повідомив, що бригада пройшла незадовго перед нами, в колоні  було набагато більше  техніки й людей. Але   в живих залишилося лише кілька підрозділів. Уночі люди розбіглися,  домовившись про розпізнавальний пароль. Боєць попередив, що туди, куди ми прямуємо, їхати не треба. Однак наше командування проігнорувало цю інформацію. І завело людей у самісіньке пекло.

   Ось тоді й розпочався жах!   В моїх очах і досі картина: із лісосмуги в наш  бік стріляє танк.  Колона розсіялася, поряд зі мною не більш ніж десять бійців, ЗІЛ і одна БМП. Трохи пізніше хлопці зреагували і тримали кругову оборону. Вирішили відправити розвідку, щоб з'ясувати, що сталося з  бійцями, які йшли попереду. Кілька людей, серед них і я, поповзли в поле. Те, що ми там побачили, неможливо передати. Обгорілі тіла ... Тіло одного нашого побратима, який пройшов  Савур-могилу,  було розірване навпіл... Про це  важко говорити і згадувати.

   Коли ми повернулися до своїх,  артилерія вже “заливала” й лісопосадку, в якій ми зачаїлися. У нас був пошкоджений автомобіль, тож  хлопці його ремонтували, а ми тим часом тримали оборону. Коли автомобіль полагодили, треба було залити в нього 20 літрів  води. У нас її було дуже мало. Може, літрів 17. І дуже хотілося пити. Але кожний  зробив по ковтку, а  решту  залили в машину. Треба  було вирушати й при цьому зібрати докупи всіх бійців.  

   Я пішов за одним бійцем із 51-ї бригади, який був неподалік, і раптом  почув, як завелися мотори й техніка рвонула. У стресовій ситуації ніхто  не помітив, що ми залишилися. І тоді ми вдвох вирушили повзком через поле. Лісопосадку, де нещодавно шукали прихистку, артилерія просто зрівняла із землею. А ми все повзли й повзли… Мого супутника охопила паніка. Я вмовляв його:  «Потерпи, все буде добре... ми виберемося». Але якоїсь миті він зірвався й побіг світ за очі.    Я залишився один… Ось тоді почала вмирати  надія, що  виберуся й залишуся живий. Я пам'ятав приблизно, звідки ми приїхали, і поліз у тому напрямку, не знаючи, кого зустріну – своїх чи ворогів. Про всяк випадок (якщо зустріну “не тих”) дістав гранату й розігнув один вусик. Для себе чітко вирішив, що в полон не здамся, тож готовий був підірвати гранату разом із собою.

   Почав накрапати дощ. Я дуже хотів пити, тож  збирав краплі з пелюсток соняшників. Так дістався  до елеватора й там зустрів місцевого.  Він сказав, що бачив ЗІЛ і БМП, які вирушили без нас, і показав де.   Зрештою я вибрався  до своїх хлопців. Вони дуже раді були мене бачити й дивувалися, як мені вдалося до них дібратися. Біля  елеватора ми знайшли автомобілі,  нимі доїхали до Комсомольська і там вступили в бій.

   Аж через півтора тижні ми повернулися в  Краматорськ,  на базу. При цьому потрапляли під обстріли, натикалися на ворожі танки, чимало інших складнощів траплялося на нашому шляху… Коли повернулися на базу,   було багато запитань, обурення, чому нас кинули, як гарматне м'ясо, без пояснень і без допомоги. Чимало хлопців  дезертирували після пережитого жаху.

14_11_16_4

   –  Що можеш сказати про бойових товаришів, про командування?

   – Був у нас підполковник Коновалов. Він потрапив у полон разом із нашими хлопцями. Це єдиний з офіцерів, якого я поважаю. В полоні він  просидів довго, маючи  поранення  обох ніг і  руки. Але коли дали одне знеболювальне на всіх, він віддав його іншому бійцеві. І до кінця залишався незламаним. Сепари дізналися, що він підполковник. Коли один з них запитав: «Ты зачем сюда приперся?!», Коновалов відповів тим же: «А ви чого приперлися?!»

 

   –  Як тобі нині служиться? Чи є якась відрада й позитивні моменти?

   – Донедавна місцем дислокації була Горлівка. У мене там навіть є собака Люська й дві кішки. На дозвіллі, щоб не збожеволіти, планую написати книжку «Як залишатися людиною». Адже (хоч би що в житті траплялося) це – головне.

Інтерв`ю вела  

Катерина ВОЖЖОВА. 

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Tetiana Yaroshenko
01.01.1970 03:00
фото
Друже, ти обов'язково напишеш книгу!!!
І пьдаруєш нам з Анею по примірнику)
Обіймаю!
Tetiana Yaroshenko
01.01.1970 03:00
фото
Таким людям хочеться вклонитися. Ігор ще такий молодий, майже дитина, а вже герой і легенда. Справжній герой і не надумана легенда. Захоплюють також його плани щодо написання книжки, бо дійсно залишатися справжньою людиною вже давно рівняється подвигу. А Катруся неперевершена!
Tetiana Yaroshenko
01.01.1970 03:00
фото
Таким людям хочеться вклонитися. Ігор ще такий молодий, майже дитина, а вже герой і легенда. Справжній герой і не надумана легенда. Захоплюють також його плани щодо написання книжки, бо дійсно залишатися справжньою людиною вже давно рівняється подвигу. А Катруся неперевершена!

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рева назвав терміни проведення аудиту Пенсійного фонду  Сьогодні, 24 листопада

Матвіенко розповів, як в Україні борються з корупцією, розмножуючи її Вчора, 23 листопада

В Єврокомісії не бачать переваг для України у створенні митного союзу з ЄС Вчора, 23 листопада

В Уряді сподіваються отримати хоча б частину грошей від ЄС Вчора, 23 листопада

В Україні зарплата жінок становить 80% від чоловічої – Кабмін Вчора, 23 листопада

OVERTIME: ГОЛОВНІ ПОДІЇ ДНЯ Вчора, 23 листопада

Нардеп Павловський: Влада намагається замаскувати повзучу олігархічну контрреволюцію 22 листопада

Львів отримає кошти на модернізацію громадського транспорту 20 листопада

Рахункова палата позитивно оцінила роботу корпоративного блоку Фонду держмайна 17 листопада

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016