Його ідея започаткувала створення академії наук

Одна із визначних дат, які нинішнього року згідно з Постановою Верховної Ради України відзначаються на державному рівні, – 150-річчя з дня народження академіка Миколи Василенка  (1866–1935),  видатного історика, громадського і державного діяча, члена Української Центральної Ради, очільника уряду Української держави, міністра закордонних справ і народної освіти УНР, президента Всеукраїнської академії наук (1921–1922).  З цієї нагоди у Великому конференц-залі Національної академії наук України відбулася ювілейна сесія загальних зборів Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України.

Ім’я видатного вченого було повернуто із забуття за часів незалежності України. Не випадково у вступному слові на відкритті сесії віце-президент НАН України, голова секції Суспільних і гуманітарних наук НАН України академік Сергій Пирожков,  нагадуючи основні віхи життєвого і творчого шляху вченого, назвав його «людиною складної долі». Цю тезу промовисто ілюструє бодай такий  факт із його біографії.   У квітні 1924 року М. Василенка засуджують до 10 років позбавлення волі за сфабрикованою НКВС справою. Тільки під тиском наукової громадськості та завдяки зусиллям дружини Наталії Полонської-Василенко вирок переглянули  і наприкінці 1924 року вченого звільнили. Проте попри величезний внесок  Миколи Прокоповича в становлення вітчизняної науки і освіти повністю  його реабілітували лише 1991 року.

Науковий доробок вченого – це майже 500 наукових та публіцистичних праць, переважно з історії України та історії права. Масштабна наукова експозиція, що розгорнулася майже через увесь хол, виступи учасників форуму й документальний фільм відобразили лише дещицю наукової та суспільно-політичної діяльності Миколи Василенка.  В одній публікації можна навести лише кілька штрихів до портрету видатної особистості. Історія України увійшла в коло наукових інтересів М. Василенка ще за часів навчання в Глухівській прогімназії та Полтавській гімназії. Згодом він один із перших у національній історіографічній науці розглянув самобутні пам’ятки правової культури українського народу, проаналізував історію його державності.

Дослідницьку діяльність  учений поєднував  з  активною участю в суспільно-політичному житті Україні кінця ХІХ – початку ХХ століть. Він був членом громадсько-політичних і просвітницьких гуртків  «Стара громада», «Київське товариство грамотності», «Комісія народних читань при Київському товаристві лікарів», «Історичне товариство Нестора Літописця».

Він перший висунув ідею створення  Української академії наук, яка була успішно реалізована спільно з академіком Володимиром Вернадським та численними соратниками. Цікава деталь: у статуті академії було зазначено, що «орудою діяльності в Академії наук є виключно українська мова», а дійсним членом академії не може бути вчений, який не володіє українською мовою. У липні 1920 року Микола Василенко стає академіком УАН, а в липні 1921-го його обрали другим (після В. Вернадського) президентом Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Дуже багато зробив Микола  Прокопович і для становлення та розвитку освіти в Україні. За часів Гетьманату, обіймаючи посаду міністра народної освіти, він домігся підписання не одного десятка законів і наказів, які передбачали виділення коштів на різні потреби культури і освіти (будівництво шкіл, інститутів, бібліотек, музеїв, організацю курсів українознавства, видання підручників, збільшення зарплатні вчителям тощо). Завдяки його наполегливості почав діяти закон про обов’язкове вивчення дисциплін українознавства (української мови і літератури, музики і українських пісень, історії та географії України) в усіх середніх школах.

М. Василенка слушно називають одним  із фундаторів Всенародної бібліотеки України (нині – Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського). Йому належить ідея створення бібліотеки, яка мала стати національною культурною скарбницею українського народу, і особисто він доклав величезних зусиль, щоб ця ідея стала реальністю. Для цього знадобилося кілька років, бо члени уряду не підтримали шляхетної справи,  і  досягти  мети вдалося тоді,  коли в результаті дискусій із В. Вернадським долю бібліотеки пов’язали з Академією наук. Відтак було відкрито національну наукову загальнодоступну книгозбірню.

Ще багато різних граней діяльності Миколи Василенка розкрили у виступах директор Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України академік Юрій Шемшученко, завідувач відділу історії Української революції (1917–1921 рр.) Інституту історії України НАН України доктор історичних наук, професор  Владислав Верстюк, директор Інституту української археографії і джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України доктор історичних наук Георгій Папакін, декан юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка доктор юридичних наук  Іван Гриценко та інші учасники ювілейної  сесії, яка й сама стала певним внеском у збереження історичної пам’яті.