передплата Українською | In English

№11, червень 2008

Інститут державної влади Київської Русі в контексті політичних процесів сьогодення

Поділитися:

Серед питань становлення та розвитку Київської Русі найважливішим є історичний досвід формування та функціонування інститутів політичної влади Давньоруської держави.

Слід зазначити, що «Київська Русь» або «Давня Русь» чи «Русь-Україна» — це терміни, які виникли в уяві дослідників та вчених. Адже сучасники називали цю державу  «Руська земля» або «Русь». Як стверджують вітчизняні дослідники, термін «Київська Русь» виник  у лоні офіційної російської історіографії Москви та Санкт-Петербурга, яка була представлена насамперед працями М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського та інших знаних істориків Російської імперії. Відомо, що вони обстоювали концепцію про генеалогічну  безперервність протягом тривалого часу правлячого в Москві князівського роду [1]. З другої половини ХІХ століття цей термін став популярним і в українській історіографії, яка розвивалася в гострій інтелектуальній полеміці з історіографією великоруською. Отже, термін «Київська Русь» бере початок не з джерел, а зі сторінок історичних праць імперської доби. Саме в цей період історіографія, вивільнившись від літературознавчих аспектів та аматорських підходів, перетворилася на серйозну науку, котра почала досліджувати важливі проблеми вітчизняної історії з методологічних, концептуальних позицій.

На думку відомих фахівців із цієї проблематики, Київська Русь являла собою могутнє державно-політичне утворення, що зародилось у ІХ столітті у Середньому Подніпров’ї та існувало до середини ХІІІ століття [10]. Ми поділяємо точку зору сучасних дослідників, які вважають, що віддати давньоруську спадщину лише одному зі слов’янських народів (українцям, росіянам чи білорусам) є науково некоректним.

Зазначимо, що протягом ІХ—ХІІІ століть система політичної влади Київської Русі, яка була заснована на принципах ранньофеодального монархізму й феодалізму, зазнала істотних трансформаційних змін. Якщо за доби піднесення Київської Русі була сформована централізована монархія, то у період феодальної роздробленості одноосібна монархія поступилася місцем федеративній. Протягом ХІІ—ХІІІ століть імперія Рюриковичів зазнала кардинальної еволюції від унітарної держави через федерацію й конфедерацію до сукупності кількох окремих суверенних держав [12]. Напередодні монголо-татарської навали (1237—1241 роки) на Русі існувало близько п’ятнадцяти великих князівств, п’ять із яких — на землях, що є нині територією Української держави (Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Володимиро-Волинське та Галицьке) [11]. Новий історичний етап  у розвитку феодальних відносин у давньоруському суспільстві хоч і супроводжувався розширенням імунітетних прав феодалів, проте не зруйнував складної системи васально-ієрархічних відносин. Основні інститути державної влади в Київській Русі, які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період феодальної роздробленості.

Провідним політичним інститутом Київської Русі була князівська влада. Аргументуючи цю тезу, академік НАН України П. Толочко в одній зі своїх наукових праць вказує, що князь був не лише верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи на землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів зумовлювала зміни попередньої адміністрації, яка була цілковито залежною від князівської влади [7].

Як свідчать історичні джерела, на князівську владу було покладено досить відповідальні й складні внутрішні та зовнішні функції, що мали забезпечити стабільність розвитку Київської держави.

Так, законодавчо-судова функція полягала в укладанні різних юридичних кодексів князем та його найближчим оточенням. Законодавча влада князів, яка поширювалася фактично на всі сфери міського та сільського життя, регламентувала юридичні норми функціонування адміністративно-територіальних структур, надходження данини на користь держави, здійснювала організацію та контроль щодо розподілу земельних фондів. Дотримання всіх цих правових норм, ініційованих князівською владою, покладалося на досить розгалужений, проте дієздатний з професійного погляду князівський адміністративно-управлінський апарат. Князівська влада мала вирішувати питання оборони країни чи землі, особистої участі князів як головних воєначальників у військових кампаніях. Її принципово важливою функцією було забезпечення зовнішніх зносин з іншими державами, а також князівствами.

Тож князь, уособлюючи центральний інститут політичної влади в Київській Русі, був гарантом нормального функціонування всіх органів управління слов’янської держави, символізував державну стабільність. Київський князь, на думку відомого історика Б. Грекова, не тільки не був «політично випадковою фігурою чи певною «блукаючою кометою», а й уособлював  керівника держави, форма якої відповідала стану продуктивних сил та виробничих відносин того часу [2].

До складу цього однопалатного станового органу входили васали князя — земельна й дружинна знать, вище духовенство, а також представники міських магістратів. Членів ради називали «дружиною» або «думцями». До компетенції князівської ради — думи належали найважливіші питання внутрішнього й зовнішнього життя країни, землі [9, с. 212].

Невід’ємним структурним компонентом князівської влади й водночас важливою формою державного управління в Київській Русі другої половини ХІ—початку ХІІІ століть були міжкнязівські з’їзди, які отримали назву «снеми». Вони стали постійним інститутом міжкнязівських відносин, що діяв до монголо-татарської навали. На снемах, ініціаторами скликання яких були великі київські князі, обговорювали питання подолання міжусобиць, внутрішньополітичних конфліктів, формування внутрішнього устрою правової системи в державі, організації оборони Київської Русі від нападу зовнішніх ворогів.

Серед найвизначніших подій політичної історії Київської Русі слід назвати князівський з’їзд, який відбувся 1097 року в Любечі. Традиційно в історичній літературі його називають першим князівським зібранням, хоча практика князівських з’їздів — снемів — була започаткована з’їздом Ярославичів (Ізяслав, Святослав, Всеволод) 1072 року у Вишгороді, на якому Ярославичі (Ізяслав, Святослав, Всеволод) затвердили засадничі принципи давньоруського законодавства.

Любецький з’їзд, що значно вплинув на подальший політичний розвиток Київської Русі, отримав суперечливі історичні оцінки з боку нащадків. Так, частина істориків указує на значення  Любецького з’їзду для стабілізації суспільно-політичного життя в Давньоруській державі наприкінці ХІ століття. Інша точка зору в історіографії представлена, зокрема, М. Грушевським, який вважав, що з’їзд князів у Любечі відкрив шлях до нових міжкнязівських усобиць. Представники третього напряму, намагаючись уникнути крайнощів згаданих нами підходів щодо оцінки місця й ролі Любецького з’їзду в історії Київської Русі, вважають, що він не став засобом подолання кризи в державно-політичному житті східнослов’янської держави [3, с. 9].

Як стверджують нині дослідники, історичне значення Любецького з’їзду визначалося двома проголошеними засадничими принципами, котрі не втратили свого політичного значення й наприкінці ХХ століття, коли на базі давньоруської спадщини утворилися три суверенні східнослов’янські держави.

По-перше, в постановах Любецького з’їзду «отчина» проголошувалася спадковим володінням певної князівської лінії, набувала правового статусу родової власності. Основоположний принцип з’їзду — «нехай кожний володіє отчиною своєю» — закріплював Київ за Святополком Ізяславичем,  Чернігів — за Святославичами, а Володимиру Всеволодичу передавалася в успадкування Переяславська земля [5].

Отже, на Любецькому з’їзді принцип старійшинства був доповнений вотчинним правом, який, на думку М. Грушевського, створював прецедент для подальших міжкнязівських відносин. По-друге, важливе рішення Любецького з’їзду стосувалося захисту землі від набігу половецьких племен. Слід сказати, що два засадничі принципи, вироблені Любецьким з’їздом, були взаємозумовлені й доповнювали один одного. Вотчина як важливий засіб спадкового володіння була складовою частиною цілого, тобто всієї Київської Русі. Незважаючи на те, що рішення Любецького з’їзду не були універсальними за своєю політичною сутністю й цілковито не реалізувалися, юридично вони закріпили норми забезпечення більшої політичної стабільності в країні.

Питання внутрішнього устрою Київської Русі, розподілу земельних володінь, боротьби із зовнішньою небезпекою розглядали на князівських з’їздах — снемах у 1101, 1103, 1155, 1167, 1195, 1223, 1230 роках у Києві чи його передмісті. Слід наголосити, що міжкнязівські відносини мали не тільки союзний, а й васальський характер. Історики, зокрема, дійшли висновку, що основою васалітету було місництво, тобто право на земельний наділ, помістя. За право володіння землею васал потрапляв у залежність від свого сюзерена [4].

Як свідчить історичний досвід, істотним елементом міжкнязівських взаємин у Давньоруській державі була релігійна церемонія хрестоцілування під час укладання угод чи складання присяги. Усталена традиція пошанування хреста під час укладання угоди, яка була одним із визначальних чинників політичної культури та ідеології Київської Русі, відповідала сформованим християнським вченням понять про законність і порядок.

Потрібно завважити, хрестоцілування як символ скріплення міжкнязівських угод визначалось особливим статусом князя, а також прагненням переконати сучасників у тому, що «відповідальність князя тільки перед Богом і родичами, а не перед законом і людьми» [6]. Тому процедура цілування хреста під час скріплення міжкнязівських угод мала урочистий характер і відбувалася здебільшого у християнському храмі. Проте, як відомо з історичних джерел, у політичній практиці Київської Русі порушення міжкнязівських угод, скріплених хрестоцілуванням, були, на жаль, непоодинокими. Порушення норм християнської моралі викликало справедливий осуд церковних ієрархів. Питання християнської доброчинності князів, дотримання ними непорушності угод, скріплених хрестоцілуванням, було вельми актуальним для політичної етики й культури міжкнязівських відносин на Русі [3, с. 36].

Важливим елементом політичної влади в Київській Русі є також віче. Історичні витоки віча пов’язані з додержавним періодом, коли у давніх слов’ян були започатковані збори громадян. У Київській державі віче асоціювалося із збиранням жителів певного міста або його частини для вирішення важливих громадських справ. Як свідчать писемні джерела, до компетенції віча належало вирішення законодавчих, судових питань, а також оборонних та зовнішньополітичних проблем. Слід сказати й про те, що попри домінуючу роль у державному управлінні Русі князівської адміністрації значний вплив на нього мав також політичний інститут віча.

В оцінці  політичної сутності та значення віча представниками різних поколінь істориків є істотні розбіжності. Якщо одні  дослідники вважали віче органом народоправства, який забезпечував участь у державному управлінні різних прошарків давньоруського суспільства, то інші оцінювали його як вузькокласовий інститут, що діяв винятково в інтересах феодалів, боярської аристократії [8]. Аналізуючи діяльність київського віча у період 1068—1069 років, коли об’єднані сили трьох Ярославичів зазнали поразки від половців під Переяславом, можна  дійти висновку, що воно було вузькокласовим органом, об’єднувало лише великих феодалів і не відповідало принципам діяльності народних зборів. Вічові зібрання, які відбулись у Києві, свідчили про глибокі суперечності у правлячих колах міста.

Для їх розв’язання сильніша боярська партія залучила представників торгівельно-ремісничого стану, які користалися ситуацією для зведення рахунків із князівською адміністрацією. Водночас загальноміське віче істотно впливало на розв’язання принципово важливих державнополітичних проблем давньоруського суспільства. Одним із переконливих виявів правової й політичної дієздатності київського віча було запрошення на київський стіл Володимира Мономаха в 1113 році. Як свідчать історичні документи, на перше запрошення він відповів відмовою. Після повторного, надісланого до Переяслава, де розповідалося про можливість анархічного розвитку подій в Києві в разі нової відмови, Володимир, з огляду на історичні обставини та підтримуючи демократичне волевиявлення, змушений був зайняти Київ як народний обранець.

Безперечно, широкі народні маси Києва висловили щире бажання повернути на великокнязівський стіл Володимира Мономаха, який мав їхню значну підтримку й довіру. Проте літописні джерела переконливо свідчать, що долю київського столу  вирішував усе-таки не народ, а лише верхівка київського суспільства.

Аналізуючи основні тенденції вічової діяльності в Київській Русі, слід виокремити насамперед зміцнення економічних та політичних позицій великого боярства, яке значно активізувалося в управлінні містом і землею. Варто також зазначити такі особливості в діяльності віча, як істотні розбіжності між князівською владою і  боярською феодальною демократією, а також серйозні суперечності усередині самого боярства, яке не вирізнялося політичною єдністю. У кожному великому князівстві існувало декілька боярських угруповань, котрі виборювали право посадити на князівський стіл свого ставленика. Особливо гострою була боротьба за успадкування великокнязівського столу в Києві. У процесі цієї внутрішньої політичної боротьби окреслилися позиції двох боярських угруповань, одне з яких орієнтувалося на династичні традиції чернігівських князів Олеговичів, інше виборювало право на управління Києвом представників Мономахового роду. Як відомо з праць деяких дослідників, результатом цього суперництва стала система дуумвірату одночасного «сидіння» на київському столі князів із двох найсильніших князівських династій [9, с. 220]. В історичній літературі наведено також приклади, коли діяльність віча була звичайною змовою певного боярського угруповання, спрямованого проти князя та його найближчого оточення. Так, у 1146 році боярською партією таємно від князя і його адміністрації було прийнято рішення про усунення Ігоря Ольговича та заміну його переяславським князем Ізяславом Мстиславичем.

Отже, віче, яке посідало чільне місце в політичній системі давньоруського суспільства, загалом було вузькостановим органом державного управління, а не повноцінним інститутом народовладдя  чи широкої участі демократичних верств населення у політичному житті. Керівна роль і переважне право представництва у ньому належали феодальним верхам суспільства. Очевидно, що у Київській Русі в Х—ХІІІ століттях віче як орган феодальної демократії і князівська влада в особі великого князя та його аристократичного оточення взаємодоповнювали один одного, нерідко вступаючи в суперництво між собою.

Однією з провідних суспільно-політичних структур Київської Русі, яка виконувала також окремі державні функції, була Руська православна церква. Вона неабияк впливала на всі сфери державного життя й фактично була частиною самої держави. Церква сприяла встановленню на Русі нового способу виробництва, виробленню норм феодального права. Згідно з «Уставом» князя Володимира Святославича їй належала десята частина надходжень «во всей земле Русской». З часом це юридичне право на десятину ще більше розширилося. Слід зазначити, що Руська православна церква надала значну допомогу князівській владі в об’єднанні східнослов’янських земель в одній державі, стала ефективним і впливовим об’єднувальним чинником між різними давньоруськими землями, відіграла значну роль у їхній боротьбі за національну незалежність країни. Роль Руської православної церкви у політичній системі держави значною мірою визначалась особливостями її організаційної структури та міцною морально-правовою базою. На чолі Руської православної церкви з кінця Х століття стояв «Митрополит Київський і всія Русі», який мав візантійське походження. За підрахунками дослідників, із кінця Х століття до
40-х років ХІІІ на Русі конфесійну та суспільно-політичну діяльність здійснювали 22 митрополити [9, с. 294]. Їхню верховну владу над усіма єпархіями Русі визнавали беззастережно єпископи та удільні князі. Переважна більшість київських митрополитів були високоосвіченими людьми свого часу, визначними богословами й полемістами, авторами церковно-правових творів.

Авторитет і влада київських митрополитів визначались їхніми повноваженнями. Митрополити разом із князями забезпечували висунення кандидатур єпископів, засновували єпископські кафедри, судили єпископів, які порушували богословські канони, здійснювали миротворчу діяльність. Окрім митрополитів, активну участь у державному житті руських князівств  брали єпископи, ігумени великих монастирів, священики. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали як посередники й посли. Роль єпископів у суспільно-політичному житті Київської Русі не обмежувалася посольськими обов’язками або участю у князівських з’їздах і радах. Інколи за відсутності у місті князя його функції виконував єпископ. Потрібно зазначити тісне переплетення інтересів держави і церкви у Київській Русі та зближення компетенцій державної й церковної юрисдикції. Значна роль, яку відігравала церква у політичній системі феодальної держави, була зумовлена її великим впливом на формування суспільної свідомості, послідовною позицією в обстоюванні державної єдності Русі, особливо в умовах політичної нестабільності і постійної міжкнязівської ворожнечі. У своєму виступі на Всеукраїнському форумі інтелігенції у Києві 28 березня 2008 року Президент Віктор Ющенко звернув увагу на необхідність подолання розколу в українському православ’ї як гострої суспільно-політичної проблеми сьогодення. «Духовна єдність української нації, — наголосив він, — неможлива без гармонізації державно-церковних і міжцерковних відносин».

Отже, однією з провідних тенденцій політичного розвитку Давньоруської держави, становлення та еволюції її політичної системи, було те, що конфігурація влади у Київській Русі поєднувала в собі монархічну, аристократичну, демократичну й теократичну моделі управління, які водночас конкурували між собою. Саме баланс різних напрямів та гілок політичної влади забезпечував єдність і цілісність цієї держави, її внутрішню стабільність на довготривалому відрізку історичного часу існування Київської Русі. На наш погляд, об’єктивне всебічне вивчення історичного досвіду Київської держави має і науково-пізнавальний сенс, і практичне значення для подолання розбалансованості та деструктивних тенденцій у діяльності суб’єктів новітньої політичної системи України.


Джерела:

1. Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. — К., 2005, — С. 160.

2. Греков Б. Д. Киевская Русь. — М., 1953. — С. 309.

3. Любецький з’їзд князів 1097 року в історичній долі Київської Русі: Матеріали міжнар. наук. конф., присвяченої 900-літтю з’їзду князів Київської Русі у Любечі. — Чернігів, 1997.

4. Пашуто В. Т. Черты политического строя Древней Руси // Древнерусское государство и его международное значение. — М., 1965. — С. 54.

5. Рыбаков Б. Рождение Руси. — М., 2004. — С. 268.

6. Толочко А. П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К., 1992. — С. 78—79.

7. Толочко О. Київська Русь. — К., 1996. — С. 209.

8. Толочко П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории. — К., 1987. — С. 225.

9. Толочко П. Київська Русь. — К., 1996.

10. Толочко О., Толочко П. Київська Русь. — К., 1998. — Т.4. — С. 5.

11. Шип Н. А. Дискусія про термін «Русь»// Укр. істор. журн. — 2002. — № 6.— С. 102.

12. Федака С. Д. Політична історія України—Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття). — Ужгород, 2000.

Автор: Анатолій Павко

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Уряд Британії вдруге винесе на голосування в парламент нову угоду про Brexit Сьогодні, 21 жовтня

Лондон: Британія вийде з ЄС 31 жовтня попри прохання про відстрочку Вчора, 20 жовтня

Парламент Британії проголосував за поправку про відтермінування Brexit 19 жовтня

Парламент Британії відклав голосування за угоду про Brexit до наступного тижня 19 жовтня

Італійський лоукостер може почати польоти в Запоріжжя і Маріуполь 19 жовтня

Міністр енергетики США відмовився надавати документи про свою роль в Україні 19 жовтня

Новини 18 жовтня: держбюджет-2020, ринок землі, позовні вимоги "Нафтогазу" 18 жовтня

Ринок землі: Аграрний комітет вивчить можливість повторного розгляду законопроектів 18 жовтня

Лагард призначили президентом Європейського центрального банку 18 жовтня

Голова АМКУ: Про розділення "ДТЕК Західенерго" говорити зарано 18 жовтня