Хроніка GUANTANAMO

Від ізоляції противника до ізоляції США?

«Я ніколи не забуду про рану, завдану нашій країні. Я не покладаючи рук боротимуся за свободу та безпеку народу Сполучених Штатів», — пролунало на початку промови президента США Джорджа Буша перед обома палатами американського Конгресу 20 вересня 2001 року. Виступ він присвятив загальнонаціональній трагедії, що сталася 11 вересня. Цей момент був вирішальним у формуванні якісно нової зовнішньополітичної стратегії США, котра об’єднала жагою досягнення спільної мети і республіканців, і демократів, і президента. Її основою стала боротьба зі світовим тероризмом. Попри аморфність і невизначеність сили такого ворога Сполучені Штати поставили за мету боротьбу з ним. А Джордж Буш одразу ж оголосив парламентаріям та американському народові ім’я його основного осередку — радикалістської організації «Аль-Каїда», яка, поширивши свій вплив у більш як 60 країнах світу, продовжувала сповідувати ідеологію фундаменталістського екстремізму й була безпосереднім організатором нападу на Пентагон і Міжнародний торговельний центр у Нью-Йорку. Саме вона вважалася винною в організації вибухів на території американських посольств у Кенії й Танзанії та підриві американського есмінця «Коул» на рейді Адена. Ще одним сильним супротивником було визнано афганський екстремістський рух «Талібан», котрий, на думку владних кіл США, підтримував і нині продовжує лояльно ставитися до терористів та задовольняти їхні вимоги.

Військова база ВМС США ще з 1898 року існувала на території напівколоніальної Куби, а з 1903-го Сполучені Штати орендують її в кубинського уряду на безстроковий термін за умови щорічних виплат у розмірі 4085 доларів (до речі, Фідель Кастро принципово не приймає від американського уряду цю плату, а в 1964 році взагалі наказав надалі припинити всі поставки води на базу). З початку 1990-х років на території бази утримували ВІЛ-інфікованих біженців із Гаїті, а в січні 2002-го туди доставили перших полонених членів «незаконних військових формувань» з Афганістану та інших ісламських країн. Для них на базі, що розташована на території площею 45 кв. миль, збудовано тюремний комплекс із двох таборів — Дельта та Рентген на площі 120 кв. кілометрів. 2006 року цей комплекс доповнено ще однією двоповерховою спорудою «підвищеного комфорту», де передбачено кондиціювання повітря, є медпункт, зона відпочинку та стрілки, що вказують напрям на Мекку, повернувшись у бік якої мусульмани моляться. У новій будівлі, названій «Шостим табором», між іншим, є й центр психологічної реабілітації. Табір у Гуантанамо, яким керує бригадний генерал Джей Худ, у віданні котрого — військовий персонал в’язниці й понад 500 затриманих представників 30 національностей із 42 країн, входить до сфери оперативної відповідальності Південного командування Збройних сил США (САУТКОМ). Більшість в’язнів перебувають на території тюрми ще з часу її відкриття.

Спираючись на ці факти, у грудні 2001 року уряд Сполучених Штатів розпочав воєнну операцію в Афганістані. Основною метою цієї кампанії залишаються боротьба з тероризмом та цілковите його знищення, для чого ведеться активна розвідувальна робота, здійснюються операції із захоплення терористів, учасників руху «Талібан», а також осіб, котрих підозрюють у безпосередньому зв’язку з «Аль-Каїдою». Стратегічним завданням таких операцій американський уряд вважає отримання від полонених необхідної інформації та виявлення можливих спільників. Але саме тоді США постали перед проблемою розміщення та утримання захоплених осіб, кількість яких збільшувалася з кожним днем перебування військових контингентів в Афганістані. Для цього можна було використати лише спеціально обладнаний та укріплений табір, розташування й устаткування якого дало б військовим змогу «працювати» з в’язнями та добувати потрібну інформацію. Тому для розміщення такого об’єкта досить вдало обрали базу американських військово-морських сил у затоці Гуантанамо.

Без суду й слідства

За даними ЗМІ, починаючи з 2002 року на території бази перебувало від 450 до 750 осіб, котрі підозрювалися в терористичній діяльності й були захоплені під час спецоперацій США в Іраку та Афганістані. Нині тут утримують 132 ув’язнених із Саудівської Аравії, 125 — із Афганістану й 107 — із Ємену. Але після терактів 11 вересня 2001 року Сполучені Штати застосовують раніше небачену тактику, не вважаючи осіб, підозрюваних у тероризмі, кримінальними злочинцями та військовополоненими. Фактично підозрювані в тероризмі набули дещо нового статусу, котрий не згадується в міжнародних конвенціях. Однією з причин цього є безпрецедентний статус війни з терором, котру ведуть США. Традиційно вважається, що війна починається після деяких формальних дій, виникає з певних причин і має конкретну мету, шанси на успіх тощо. Саме в цьому разі набирають чинності міжнародні конвенції, котрі захищають права полонених і цивільного населення. Проте стосовно терористів цей принцип не діє: навіть декларації лідерів терористичних структур не можна розцінювати як формальне оголошення війни, адже невідомо, наскільки реальною є влада цих осіб. Окрім того, для визначення офіційного статусу полоненого необхідно визначити суть збройного конфлікту (тобто він має міжнародний чи внутрішній характер?) Хоча Афганістан і приєднався до ІІІ Женевської конвенції, котра регулює поводження з військовополоненими та мирними жителями під час воєнного конфлікту, а сам конфлікт, зі вступом до нього США, набув статусу міжнародного, члени руху «Талібан» та «Аль-Каїди» все-таки не можуть вважатися військовополоненими. Адже, по-перше, уряд «Талібану» не був офіційно визнаний міжнародною спільнотою за легітимну владу в країні; по-друге, «Аль-Каїда», як структура, створена Усамою бен Ладеном, не є державою, хоча конфлікт між нею та США й має міжнародний характер.

У лютому 2002 року Джордж Буш видав меморандум, у якому декларувалося, що бойовики «Аль-Каїди» не потрапляють під захист Женевської конвенції, бо не підпадають під визначення «законний комбатант» (регулярний член однієї з армій воюючих сторін), яке вона пропонує. Трохи пізніше він дещо змінив акценти, визнавши, що бійці «Талібану» є військовополоненими. А для найменування членів «Аль-Каїди» запровадили новий термін: «незаконні (чи ворожі) комбатанти», «терористи», або ж «особи, що воювали на боці супротивника», на яких не поширюються міжнародні конвенції. Деякі представники адміністрації США навіть вказують, що Женевська конвенція застаріла, адже не містить правил, котрі стосуються боротьби з терористами. За висловом колишнього міністра оборони Дональда Рамсфелда, «незаконні комбатанти» не мають права на гуманне поводження й зустрічі з родиною чи представниками міжнародних гуманітарних організацій, можуть утримуватися без висунення обвинувачень не в більш-менш комфортабельних приміщеннях, а в одиночних камерах, їхні ж справи можуть розглядатися не цивільними судами, а військовими трибуналами тощо.

Хоча на відміну від екс-керівника військового відомства президент США й вимагав лояльного поводження з арештованими (чи полоненими), з самого початку дії США жорстко критикувала світова громадськість. Однією з перших її вимог було оголошення поіменного списку в’язнів Гуантанамо. Відмову американський уряд обґрунтував так: інформація про терористичні структури дістається вкрай важко, спецслужби не мають права її оприлюднювати, бо ризикують провалити своїх агентів; відкриття імен захоплених осіб призведе до загострення стосунків із мусульманським світом, чого найменше прагнуть Сполучені Штати задля успішного завершення операції. Однак 2 серпня 2002 року суддя Гледіс Кесслер дійшла висновку, що Міністерство юстиції США не змогло надати переконливі аргументи на захист нерозголошення імен терористів «Аль-Каїди» й талібів, захоплених під час воєнної операції в Афганістані, й тому має оприлюднити їхні імена протягом 15 днів. Помічник міністра юстиції США з питань прав людини Роберт МакКаллум заявив, що рішення судді «перешкоджає одному з найважливіших за всю історію розслідувань, шкодить нашим зусиллям у притягненні до відповідальності тих, хто є винуватцями терактів 11 вересня, і підвищує ризик терористичних нападів на наш народ у майбутньому». Але ця відмова не спинила представників міжнародних правозахисних організацій, котрі заговорили про порушення прав людини на території бази, антигуманне поводження з полоненими та застосування тортур під час допитів.

16 методів тортур

Дональд Рамсфелд ще 2002 року особисто схвалив 16 методів тортур, які могли б застосовуватися на території Гуантанамо. А після опублікування американським тижневиком «Time» скандального звіту про допити Мухаммеда аль-Кахтані, котрого США вважають одним із членів групи, що здійснила теракти 11 вересня, світові стало відомо про деякі з «нетрадиційних методик дізнання», що їх використовують військові на території табору, наприклад: роздягання полонених догола; утримання під краплями води, котрі падають на тім’я протягом досить тривалого часу; змушування гавкати та скавучати, слухати голосну музику; позбавлення можливості молитви та сну.

Цей список був би неповний без згадування про сексуальні знущання над затриманими та факти глузування над Священною книгою мусульман — Кораном із метою психологічного тиску на в’язнів. Із появою такої інформації в пресі почали лунати заклики закрити в’язницю в Гуантанамо. Та вони повністю втратили сенс після інтерв’ю телеканалу «FoxNews» віце-президента США Річарда Чейні, котрий заявив, що США «не мають жодних планів щодо закриття в’язниці в Гуантанамо», де утримуються «погані люди», більшість з яких — просто «затяті злочинці». Чейні також підтвердив слова Джорджа Буша про те, що його адміністрація «на постійній основі» розглядає всі альтернативи утримання підозрюваних у тероризмі. Свій погляд виклав і Дональд Рамсфелд. Його слова про постійний пошук шляхів покращення чинних у в’язниці процедур прозвучали аж занадто саркастично, особливо коли він висловив готовність вислухати «будь-які свіжі пропозиції щодо поводження із затриманими, які являють собою смертельну загрозу цивілізованому світові».

І тільки в червні 2004 року Верховний суд США прийняв сприятливе для полонених рішення: суди на території Сполучених Штатів дістали право розглядати їхні звернення. У 2005 році Конгрес ухвалив закон «Про поводження із затриманими», котрий установив правила утримання та ведення допитів цих людей (вони дістали право звертатися з петиціями та протестами), однак остаточне рішення стосовно їхнього статусу та долі все-таки прийматиме Вашингтонський апеляційний суд, а підсудність полонених визначатиметься лише в спеціально створених військових трибуналах за участю 12 присяжних засідателів. На основі цього закону суд розглянув декілька десятків звернень, і 12 січня 2005 року США передали чотирьох ув’язнених Великій Британії та одного — Австралії й оголосили про передачу в майбутньому ще деяких в’язнів іншим державам. Але Пентагон заявив, що Сполучені Штати не збираються відпускати на волю близько 200 в’язнів, бо вважають їх небезпечними міжнародними злочинцями.

Цього разу Організація Об’єднаних Націй визнала за потрібне втрутитись. 4 лютого 2005 року шість її експертів з прав людини виступили зі спільною заявою, в якій висловили занепокоєння з приводу статусу затриманих на американській військовій базі Гуантанамо. Вони зажадали проведення об’єктивного розслідування повідомлень про тортури й інші випадки нелюдського поводження із затриманими, що принижує гідність останніх. Фахівці в галузі прав людини нагадали владі США, що згідно з ІІІ Женевською конвенцією військовополонених має бути “негайно звільнено після завершення воєнних дій». А більшість затриманих було заарештовано ще в Афганістані. До того ж деяких полонених захопили в країнах, котрі не були стороною у воєнному конфлікті зі США, а їхня точна кількість досі невідома.

Незабаром з листом протесту виступили понад 250 експертів із різних країн, котрі вимагали від військових медиків Гуантанамо дотримувати право полонених на відмову від їжі й не використовувати методи примусового годування в разі оголошення в’язнями голодовки. Слід зазначити, що вперше голодовку 100 із 600 ув’язнених оголосили ще в лютому 2002 року. За словами колишніх в’язнів Гуантанамо, адміністрація тюрми регулярно застосовувала примусове годування полонених, прив’язуючи їх до стільців і годуючи через зонд, введений до носової порожнини. На думку деяких правозахисників, ця болісна процедура має бути прирівняна до катування. Щодо причин відмови затриманих від їжі, то в інтерв’ю Бі-бі-сі Мунда Хабіб, колишній в’язень Гуантанамо, заявив, що робив це через побоювання, що в їжі містяться психотропні речовини. «Приймаючи їжу, я відчував, що стаю іншою людиною», — сказав він.

«Американський ГУТАБ»

У доповіді 25 травня 2005 року правозахисна організація «Міжнародна амністія» назвала базу «американським ГУТАБом», вимагаючи юридичного захисту для військовополонених. Її генеральний секретар — юрист із Бангладеш Айрін Хан знову закликала закрити тюремний центр, «цю ганьбу Америки», а його полонених звільнити чи судити за законами США в цивільних судах, а не в спецтрибуналах. Президент Буш назвав «абсурдним порівняння Гуантанамо з радянським ГУТАБом», а голова американського відділення «Міжнародної амністії» Вільям Шульц обережно визнав, що між ГУТАБом та Гуантанамо «є певна схожість», хоча «нема повної аналогії»: «Там людей не морять голодом та не примушують працювати».  

На додаток до цього 3 червня 2005 року Пентагон офіційно визнав п’ять епізодів глузування над Кораном із метою психологічного тиску на в’язнів-мусульман. У їхній присутності Священну книгу штурхали ногами, обливали сечею й водою. Американський журнал «Newsweek» перший повідомив про святотатство тюремників, але бурхлива реакція ісламського світу та тиск адміністрації США змусили редакцію відкликати матеріал. Після заворушень у багатьох мусульманських країнах колишній президент США Джиммі Картер закликав Джорджа Буша закрити в’язницю в Гуантанамо. Його підтримав впливовий сенатор-демократ, член комісії у закордонних справах Конгресу США Джо Байден. На думку політика, скандально відома в’язниця дедалі більше стає «відмінним пропагандистським інструментом для набору нових терористів» і джерелом антиамериканських настроїв у всьому світі. До нього приєднався й республіканець Мел Мартінес, котрий назвав в’язницю «джерелом дурних чуток», через що настав час задуматися, «більше користі чи шкоди отримають Сполучені Штати від Гуантанамо». Такий активний виступ різних політичних діячів змусив світову громадськість ще пильніше придивитися до ситуації на базі Гуантанамо й знову звернутись до американського уряду із закликами закрити в’язницю й судити в’язнів відповідно до цивільного законодавства.

Європа проти «таємних в’язниць» ЦРУ

7 січня 2006 року Федеральний канцлер ФРН Ангела Меркель виступила проти існування в’язниці в Гуантанамо. «Установ такого типу, як Гуантанамо, не повинно бути в майбутньому. Потрібно знайти інші засоби поводження з ув’язненими», — заявила вона в інтерв’ю німецькому журналу «Шпігель». Думку канцлера підтримали і проурядові, і опозиційні кола німецького парламенту. Політики закликали США закрити в’язницю, адже «її система була й лишається неправильною, вона суперечила й суперечить недвозначним міжнародно-правовим угодам і нормам».

Наслідувати приклад Меркель «Міжнародна амністія» закликала й ЄС. Її голова Дік Остін заявив, що правозахисникам відомо про психологічні катування в’язнів Гуантанамо. 11 січня 2006 року організація опублікувала відкритого листа, в якому звернулася до Євросоюзу з проханням переконати уряд Сполучених Штатів закрити табір для підозрюваних у тероризмі, й повідомила про наявність нових доказів знущань над ними.

16 лютого 2006 року спеціальна комісія ООН оприлюднила доповідь щодо ситуації на базі Гуантанамо, у якій зазначила відсутність юридичних підстав для утримання в’язнів на території табору та вимагала їхнього звільнення, висунення обвинувачень і передачі урядам їхніх держав чи «компетентному міжнародному суду». Експерти ООН з прав людини наголошували, що деякі з методів допитів та утримання в’язнів «можна порівняти з тортурами». Тому Верховний комісар ООН з прав людини Луїза Арбур закликала владу США засудити осіб, незалежно від їхнього статусу та рангу, котрі могли мати бодай найменший стосунок до катувань полонених Гуантанамо. Арбур також піддала критиці держави, котрі, за даними організації, підтримують Сполучені Штати в незаконній діяльності й допомагають переправляти затриманих на базу, надаючи свою територію під так звані таємні в’язниці ЦРУ. У свою чергу, Європарламент ухвалив резолюцію, в якій ішлося, що всі дії стосовно затриманих повинні ґрунтуватися на міжнародному гуманітарному законодавстві, а останні мають право на чесний, неупереджений і відкритий для широкого загалу суд. У відповідь на закиди міжнародних організацій Вашингтон відмовився закрити центр утримання полонених і відкинув звинувачення у застосуванні тортур. Речник Білого дому Скотт Мак-Клеллан узагалі назвав доповідь ООН такою, що дискредитує цю установу, бо «група, завданням якої є підготовка доповіді, не вивчає те, що відбувається насправді, а спирається лише на чутки й наклеп». Американська позиція стосовно табору не змінилася, — додав він. — Люди, які там утримуються і про яких ми говоримо, — це просто небезпечні терористи».

Але деякі зрушення в позиції уряду США стосовно Гуантанамо все-таки відбулися. Першим позитивним кроком стало оприлюднення в березні 2006 року імен та громадянства 300 полонених. Небажання зробити це раніше американська влада мотивувала виключно потребою гарантування їхньої особистої безпеки та безпеки їхніх сімей. Проте перший офіційний реєстр полонених було видано лише 19 квітня 2006 року. Список із 558 імен передали американському інформаційному агентству Associated Press, бо саме воно звернулося до суду Нью-Йорка з позовом проти американського військового відомства, вимагаючи на підставі закону «Про свободу інформації» розголошення цих даних. Наприкінці січня федеральний окружний суд Манхеттена в Нью-Йорку зобов’язав Пентагон оприлюднити імена в’язнів Гуантанамо, й 3 березня Associated Press отримало 2733 сторінки документів, що містили розшифровки слухань та допитів полонених, більшість із яких заявляли про свою невинність. У травні 2006 року агентство повідомило світові новий список ув’язнених із 759 осіб, в якому зазначалися їхні імена, вік та громадянство.

Разом із журналістами та правозахисниками нагадували про себе й самі полонені Гуантанамо, котрі продовжували оголошувати безстрокові голодовки, а невдовзі після оприлюднення Associated Press поіменного списку в’язнів підняли бунт, який охоронцям бази вдалося придушити тільки через три години. Тим часом адміністрація Джорджа Буша отримала резолюцію, яку ухвалив Комітет ООН із боротьби з катуванням. Від влади США вимагали закрити базу Гуантанамо, а також припинити допити, прирівняні до тортур, і поліпшити умови утримання в’язнів. Комітет вимагав закриття не лише Гуантанамо, а й усіх закордонних баз Сполучених Штатів, де утримують підозрюваних у тероризмі (наприклад, «Абу-Грейб» в Іраку чи в’язниці в афганському місті Баграм).  

«Украй небезпечні»

У відповідь на ці вимоги Джордж Буш у червні 2006 року після повернення з Багдада заявив, що закрив би в’язницю в Гуантанамо, але не може, бо там утримуються люди, які «вкрай небезпечні», і тому їх просто не можна звільняти. «У кінцевому підсумку вони постануть перед судом і отримають адвокатську допомогу», — пообіцяв президент, додавши, що його адміністрацію піддають критиці як за утримання полонених у Гуантанамо, так і за те, що їх видають рідним країнам, ураховуючи характер цих країн. А така ситуація створює замкнуте коло.

Надто пасивна реакція американського лідера не залишила байдужими навіть кубинців, які ще 2003 року офіційно зреклися Гуантанамо, назвавши його концентраційним табором. Парламент Куби назвав існування Гуантанамо «приниженням людської гідності в атмосфері істерії та страху», а в червні 2006 року заявив, що США мають негайно закрити цю в’язницю й передати Кубі територію військово-морської бази, яка є частиною її національної території й була узурпована Сполученими Штатами протягом більш ніж століття.

Сполучені Штати знову ніяк не відреагували на критику світової громадськості. Тому почали, за словами сенатора-республіканця Чака Хейгела, «в усьому світі програвати війну за свій імідж». Аби бодай трохи стабілізувати ситуацію, 17 жовтня 2006 року Джордж Буш підписав закон «Про військові комісії», суть якого вже 19 жовтня пояснив журналістам юридичний радник держсекретаря США Кондолізи Райс Джон Беллінгер. Навіщо ж така терміновість? Чи не боялися Сполучені Штати зазнати фіаско в боротьбі за свій імідж, бо після запровадження 2005 року військових комісій вони постійно отримували на свою адресу докори різних зарубіжних аудиторій? Мабуть, у цій тезі таки є частка правди, адже в Іноземному прес-центрі у Вашингтоні Беллінгер доводив представникам ЗМІ, що військові комісії «забезпечать повний та справедливий судовий розгляд, багато в чому аналогічний захисту, котрий передбачено і під час проведення наших федеральних кримінальних процесів, і під час роботи наших військових трибуналів». Проте, за його словами, США «не надто вже постаралися», обговорюючи свою політику стосовно затриманих та судову процедуру щодо неамериканців. «Як результат виникло багато неточностей у сприйнятті певних нюансів нашої політики», — поскаржився він. Радник держсекретаря спробував роз’яснити деякі суперечливі положення закону. Але його пояснення були такі нечіткі й туманні, що світова громадськість не надто радісно сприйняла новий закон. Замість очікуваної «відлиги» уряд Сполучених Штатів продовжував залишатися під тиском громадської думки. За таких обставин наприкінці 2006 року з бази в Гуантанамо було звільнено 46 в’язнів.

«Ганьба Америки»

3 січня 2007 року на вимогу Американського союзу цивільних свобод ФБР оприлюднило дані про більш ніж 20 випадків жорстокого поводження з полоненими на базі Гуантанамо. Доповідь ґрунтується на свідченнях майже 500 співробітників бюро, котрі стали очевидцями катувань. За їхніми словами, в’язнів сковували, примушували сидіти в незручних позах, позбавляли їжі. Однак прес-секретар Пентагона замість того, щоб прокоментувати доповідь, сказав лишень, що це факти не нові, а вже давно загальновідомі.

Такий перебіг подій знову-таки не залишив байдужою світову громадськість. 10 січня 2007 року Генеральний секретар Ради Європи Террі Девіс закликав Сполучені Штати негайно закрити в’язницю в Гуантанамо, назвавши її «ганьбою Америки». 11 січня російський президент Володимир Путін назвав створення такого закладу сумною ситуацією, яка в Росії ніколи не має повторитися. А уповноважений з прав людини в РФ Володимир Лукін погодився з позицією міжнародних правозахисних організацій, котрі засуджують існування табору в Гуантанамо, та наголосив, що його наявність суперечить американській Конституції. Того ж дня Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун закликав Буша закрити базу в Гуантанамо й нагадав, що влада США й сама раніше заявляла про намір це зробити.

А Сполучені Штати лише розпочали довгоочікувані судові розгляди, висунувши відповідно до закону «Про військові комісії» обвинувачення трьом в’язням Гуантанамо: австралійцю Девіду Хіксу, громадянину Ємена Саліму Хамдану й канадцю Омару Кадру. У зв’язку з цим 14 лютого 2007 року Джордж Буш підписав указ «Про створення військових комісій для суду над в’язнями табору Гуантанамо (Куба)». Перші засідання цих спеціалізованих органів юстиції планували провести влітку 2007 року. Указ передбачив можливість використання співробітниками спецслужб жорстоких методів дізнання на території бази без застосування санкцій до останніх та надання їм гарантій непритягнення до відповідальності. Білий дім розглядає цей документ як «ключовий інструмент» спецслужб США у глобальній боротьбі з екстремізмом. Військові комісії не ідентичні військовим трибуналам, котрі існують у системі американських збройних сил. На відміну від попередніх військових спецкомісій, котрі розглядали справи утримуваних у таборі Гуантанамо, до складу нових органів правосуддя входитимуть п’ятеро, а не троє осіб. У разі, коли обвинувачення вимагатиме для в’язнів смертної кари, кількість членів комісії збільшиться до 12. Головуватиме на процесах військовий суддя, який не матиме права голосу. Указ також передбачає надання утримуваним права на адвокатську допомогу з боку цивільної особи, якщо вони того забажають. Зарезервовано за полоненими й право оскарження вироку військової комісії в апеляційному суді Вашингтона. Адвокати в’язнів Гуантанамо вже намагаються оскаржити в суді конституційність цього указу. У письмовому зверненні, надісланому до Федерального апеляційного суду столичного округу Колумбія, вони оскаржили право владних кіл заарештовувати за кордоном і тримати протягом невизначеного часу в тюрмах осіб, підозрюваних у тероризмі, до того ж без висунення їм обвинувачень. Вони просили визнати за їхніми клієнтами право на захист в американських судах. Проте представник Ради національної безпеки США Гордон Джондро заявив журналістам, що згідно з президентським указом суди нарешті зможуть розпочати роботу саме у військових комісіях.

Через кілька днів після підписання указу, який нібито спрямований на покращення ситуації на базі Гуантанамо й полегшення судочинства над полоненими, США відмовилися допустити на базу доповідача Парламентської асамблеї Ради Європи Діка Марті, котрий розслідував таємне утримання під вартою та незаконне переміщення ув’язнених. Швейцарський парламентарій Дік Марті, якого призначив для доповіді з цієї теми Генсек Ради Європи Террі Девіс, 2006 року представив документ про те, що Сполучені Штати використовували низку країн як перевалочні табори для переправлення в’язнів на Гуантанамо. Доповідь спричинила ефект бомби, бо навіть президент Буш визнав: деяких затриманих справді утримували в «таємних в’язницях» на території Європи. За результатами нової доповіді Парламентська асамблея ухвалила резолюцію, в якій звинуватила американську сторону в тому, що «старанністю, з якою уряд США намагається вести війну з терором, він звів нанівець проголошені ним самим високі принципи. Ці помилки, можливо, найяскравіше проявляються стосовно Гуантанамо». Асамблея звернула увагу Сполучених Штатів, що «до всіх затриманих у Гуантанамо будь-коли може бути застосовано всі міжнародні норми захисту прав людини в повному обсязі».

Іще в жовтні 20006 року сам Дік Марті звернувся до американської влади з проханням про відвідання Гуантанамо у супроводі спеціального доповідача ООН щодо випадків застосування тортур Манфреда Новака. Доповідач ПАРЄ прагнув уточнити в полонених, чи утримували їх раніше в «таємних в’язницях» у Європі. Але після відмови Сполучених Штатів надати йому таку можливість повідомив, що його візит втрачає сенс, він прагне продовжити розслідування, проте дуже «розчарований відмовою США — держави, котра має в Раді Європи статус спостерігача».

 За цієї ситуації проурядові кола Сполучених Штатів подумують про закриття в’язниці. Перший таку думку висловив міністр оборони США Роберт Гейтс, який одразу після вступу на посаду в березні 2007 року запропонував закрити в’язницю в Гуантанамо, бо вона себе дискредитувала, проте осіб, котрі зізнались у терористичній діяльності, не звільняти, а засуджувати на території США. Ініціативу міністра підтримала держсекретар Кондоліза Райс. Але Джордж Буш відкинув цю пропозицію після консультації з генеральним прокурором США Альбертом Гонсалесом. За розпорядженням президента експерти Пентагона та Держдепартаменту мають лише підготувати доповідь стосовно можливостей змінити умови утримання підозрюваних у тероризмі.

Водночас напруженість зростає: в’язнів, котрі повертаються на батьківщину, там визнають невинними; ті, яких судять у військових трибуналах, подають апеляції до Верховного суду США; деякі, не витримавши суворого режиму і знущань військовиків, голодують або вчиняють самогубство. Останній випадок суїциду в Гуантанамо — смерть в’язня, якого 30 травня 2007 року було знайдено мертвим у своїй камері. І хоча Сполучені Штати й називають самогубства «гарними піар-акціями» полонених, наприкінці червня минулого року пролунали перші заяви американської адміністрації про готовність закрити табір у Гуантанамо й переправити ув’язнених, що там перебувають, в інші військові тюрми. За даними анонімних джерел у Білому домі, частину полонених переведуть до військової в’язниці суворого режиму у Форті Лівенуорт, де вони й постануть перед судом.

Поступово справа щодо сумнозвісного табору в Гуантанамо зрушує з місця. Навіть Джордж Буш схиляється до можливості закриття в’язниці. Є декілька причин цього, а точніше, дві основні — безпека країни та підтримання іміджу США в світі.

Публікацію підготовлено за матеріалами сайтів:

РИА Новости – 20.03.06. – http://full.rian.ru/defense_safety/20060420/46696106.html
Washington ProFile. Независимая информация и аналитика из США –
http://www.washprofile.org/?q=ru/node/4900
Lenta.ru – 03.08.02. – http://www.46info.ru/media/lenta/?id=955
NEWS.FLEXCOM.RU – 13.06.05. – http://news.flexcom.ru/world/2005/06/13/118486/
Страна.Ru – 10.06.05. – http://www.strana.ru/forum/250810/
Медицинский портал. Новости мира медицины – 13.03.06. –
http://www.allclinics.ru/articles/read139.html 
Время новостей – 10.06.05. – http://www.vremya.ru/2005/102/5/127184.html
Amnesty International USA (офіційний сайт) – http://www.amnestyusa.org/document.php?lang=e&id=ENGAMR510932006
Newsru.Com – 17.02.06. – http://www.novopol.ru/print6281.html
Dawn the Internet – 15.06.06. – http://www.dawn.com/2006/06/15/int6.htm
Human Rights Watch (офіційний сайт) – Жовтень, 2006 –
http://hrw.org/russian/backgrounders/2003/usa/law.html
Страна.Ru – 15.02.07. – http://www.strana.ru/stories/02/04/03/2705/305953
http://news.uaclub.net.ua/10_21898.html – 20.02.07.   

Автор: Юлія Цирфа