передплата Українською | In English

№5, березень 2008

СТАНІСЛАВ АРЖЕВІТІН: «Київські пагорби не заважають мені бачити колочавські вершини»СТАНІСЛАВ АРЖЕВІТІН: «Київські пагорби не заважають мені бачити колочавські вершини»

Поділитися:

 

Станіслав Аржевітін – народний депутат України п’ятого та шостого скликань. Перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності.

Народився Станіслав Михайлович 14 червня 1961 року в сім’ї педагогів, мешканців села Колочава Міжгірського району. У Колочаві пройшло дитинство Станіслава. Після закінчення в 1982 році факультету «Фінанси і кредит» Київського інституту народного господарства (нині Національний економічний університет) служив у повітрянодесантних військах. Після звільнення в запас працював у системі Будбанку СРСР. Із 1991 по 2005 рік очолював правління акціонерного банку «Ажіо». Кандидат економічних наук, заслужений економіст України. Відзначений орденами «За заслуги» ІІІ й ІІ ступенів, грамотами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та Національного банку. Упродовж десяти років – голова ради Асоціації українських банків. Минулого року Станіслава Аржевітіна прийнято до Національної спілки письменників України та обрано головою ради Товариства закарпатців у Києві.

Полковник запасу Збройних Сил України. Секретар Ради Українського козацтва при Президентові України, радник Президента України. У 2005–2006 роках був заступником міністра МНС України.

Захоплення – історія та козацтво. У його особистому щоденнику вже зафіксовано 487 здоланих життєвих вершин із наміченої тисячі. Знакові серед них: видати десять книг про Колочаву і створити в селі десять музеїв.

Дружина – економіст за фахом. У сім’ї три сини. Павло та Дмитро – студенти, Ярослав – другокласник.

Незнищенний дух свободи

Його рідне село Колочава угніздилося в долонях Карпатських гір неподалік унікальної пам’ятки природи – озера Синевир. В Європі Колочава стала відома на початку тридцятих років минулого століття ще й завдяки повісті чеського письменника Івана Ольбрахта «Микола Шугай, розбійник», що вийшла у світ 1933 року. За її мотивами чеські кінематографісти 1947 року зняли однойменний фільм. Кінострічка, подарована ними свого часу радянським чиновникам від кінематографії, жодного разу не була в прокаті, оскільки фільм не був озвучений українською мовою. Минулого року до 70-річчя фільму це зроблено стараннями Станіслава Аржевітіна. А в розвиток теми він написав власний сценарій і зняв аматорський кінофільм «Стежками опришків, або Повернення Миколи Шугая». На переконання автора, то на тлі долі Миколи Сюгая проглядають усі вади попередніх влад.

...Колочава – батьківщина й останній притулок одного з останніх опришків Карпат Миколи Сюгая, що був убитий у серпні 1921 року й похований на сільському кладовищі. Це певним чином спонукало відомого в Україні фінансиста й банкіра підняти хоча б один пласт історії Колочави і зібрати матеріал для невеликого нарису про історію села та його волелюбних людей.

– Літопис Колочави історики ведуть із 1463 року, – розповідає Станіслав Михайлович. – Але є незаперечні свідчення того, що люди мешкали там уже і за часів Київської Русі, і за часів дакського періоду, і навіть ще до нашої ери. Про це свідчать колочавські знахідки – нуклеус, лощило та інші, що зберігаються у фондах обласного краєзнавчого музею. Мені ж спало на думку дослідити ще «старішу» Колочаву. Адже на території села знайдено предмети побуту, що датуються двадцятим століттям до нашої ери. Тоді й виник задум написати невеликий нарис про непросту історію села та його волелюбних людей. Під час роботи над архівними документами вдалося з’ясувати, що багато колочавців, ймовірно, є й нащадками козаків. Принаймні це засвідчують десятки прізвищ моїх односельців. Загальновідомо, що чимало козаків поселялося в наших краях після того, як Катерина ІІ знищила Запорозьку Січ. А прихисток серед гір від переслідувань визискувачів за різних часів знаходило багато волелюбних людей. З часом козаків почали змінювати опришки. До слова, на території сучасної Румунії, до якої після Другої світової війни відійшло тринадцять українських населених пунктів, покоїться прах гетьмана Івана Мазепи. Ці дослідження стали дуже захопливими. Кількість зібраних архівних документів невпинно зростала. Серед них траплялися й унікальні, яких упродовж останніх трьох століть не торкалася людська рука. І якби не щаслива випадковість, вони могли безслідно зникнути. Систематизуючи зібраний матеріал, переконався, що його вистачить на десяток томів, і кожен із них може стати неповторною сторінкою історії. Тому й вирішив започаткувати цикл книг «Історія одного села. Колочава», до якого маю намір написати десять книг. Торік вийшов друком перший том із цього циклу – «Шугаї». На основі архівних документів – протоколів чеської жандармерії, рідкісних фотографій, оповідей старожилів та легенд про колочавця Миколу Сюгая, котрий увійшов у народний епос як останній опришок Карпат. У книзі документально відображено історію села в період між Першою та Другою світовими війнами. А те, що під час презентації книги їй високу оцінку дали академіки Петро Тронько та Василь Німчук, ще раз переконало: роботу треба продовжувати. Тепер у видавництві знаходиться черговий том – «Колочава. Релігія». Завершую роботу над наступною книгою циклу – «Колочава. Школа». Загалом маю намір написати десять книжок.

Слід додати, що на Закарпатті з нетерпінням чекають презентації першої книги із серії національно-визвольних змагань «Карпатська Україна».

Серед заповітних вершин Станіслава Аржевітіна й відкриття на території Колочави десяти музеїв. Донедавна тут функціонував лише один – Івана Ольбрахта. Станіслав Аржевітін – відомий меценат, член правління Фонду відродження пам’яток України. А в рідній Колочаві пам’ятка дерев’яної храмової архітектури сімнадцятого століття – церква Святого Духу та її унікальний іконостас піддалися було руйнуванню. Станіслав Аржевітін у депутатському зверненні до Міністерства культури порушив проблему збереження дерев’яних церков не лише Закарпаття, а й усієї України. Як припинити руйнування святинь, виписали й у відповідному законі, одним з авторів якого є Станіслав Аржевітін.

Свого роду музейним комплексом у Колочаві вже став навчальний заклад під назвою «Стара школа», у якому здобував освіту Аржевітін із своїми однолітками і де упродовж тридцяти літ вели маленьких верховинців у світ знань батьки Станіслава. Тато, колишній фронтовик, Михайло Іванович був учителем фізкультури, мама Любов Дмитрівна – учителькою початкових класів. У травні в Колочаві проводитимуть футбольні змагання на приз Михайла Аржевітіна. Не забуває Станіслав Михайлович і колишніх колег батька й матері. Тим, хто потребує, допомагає у придбанні санаторних путівок. У старій школі збережено геть усе: парти з чорнильницями-«невиливайками», піонерську кімнату з усіма її атрибутами – горном, барабаном, прапором піонерської дружини, портретами колишніх «вождів». А минулого літа в Колочаві з’явилася єдина в Карпатах «Школа вівчаря» (на знімку ліворуч). У рамках українсько-чеського фестивалю «Колочавське відлуння в Тереблянській долині» відкрито музей «Чеська школа».

На околиці Колочави облаштовують п’ятий за ліком музей просто неба «Старе село». Сюди вже перенесено кілька старих верховинських садиб із предметами хатнього вжитку. В день відкриття скансену тут розпочато зйомки фільму, створеного на підставі архівних документів СБУ, «Колочавські повстанці» (кадр з фільму на знімку вгорі) – про групу Штаєра, яка в одностроях Повстанської армії в 1949–1957 роках воювала з військами МГБ. Сценаристом і режисером фільму є Станіслав Аржевітін. Собі він відвів роль тодішнього керівника крайового проводу ОУН Дмитра Бандусяка. Вже нинішнього року до Дня незалежності України «Старе село» постане в усьому музейному комплексі: із млином, старовинною церквою та церковною школою, кузнею, єврейською корчмою, амфітеатром тощо.

Черговий задум – відтворення вузькоколійної залізниці, адже цьогоріч минає сто років відтоді, як на Закарпатті з’явився перший паротяг. Прикрасить гірське село ще одна родзинка – своєрідний центр побутових послуг із лазнею й сауною, фотоательє, перукарнею, двокімнатним готелем, обладнаним Інтернетом і супутниковим телебаченням. Усе це підпорядковане головній меті – зробити гірське село привабливим для туристів. Що значною мірою зніме багато соціальних проблем гірської глибинки, насамперед хронічне безробіття. Доброю підмогою стане й сільська газета «Нова Колочава», перший номер якої вийшов 2 лютого цього року.

Вносить Станіслав Аржевітін свою частку і в благоустрій села – прокладання газогону, освітлення вулиць Колочави. А першим меценатським кроком стало прокладання асфальтівки замість вкрай розбитого путівця до останнього й вічного притулку людини – цвинтаря. А те, що гірське село стало одним із перших на Закарпатті, де з’явилися комп’ютери, вже не кожен колочавець і пам’ятає.

– Свого часу історія розпорядилася так, що сусіди чи й навіть близькі родичі не зі своєї волі змушені були зі зброєю в руках воювати один проти одного, – розмірковує Станіслав Аржевітін. – Одні з них були насильно мобілізовані на фронт тодішньою угорською владою, другі стали воїнами національних визвольних змагань, треті – добровольцями Червоної Армії. Уже вісім років під час травневих свят мені вдається збирати їх за спільним побратаним столом. Спочатку ці бесіди розпочиналися взаємними звинуваченнями. Та зрештою всі зійшлися на думці, що й справді настав час примирення. Своєрідним поштовхом до цього стало і впорядкування могил на місцях поховання не лише полеглих на фронтах солдатів угорської й радянської армій, а й чеських жандармів та службовців, румунів, словаків. Наведено лад і на єврейському кладовищі. Й справді, перед Вічністю ми всі рівні...

«Моє коріння – козацького роду»

Щирим захопленням Станіслава Аржевітіна є українське козацтво. Звідки це? «Напевно, звідти, – пояснює народний депутат, – що мого пращура – запорозького козака – після зруйнування Січі царицею Катериною ІІ було виселено аж за Уральські гори. Тож коріння моє – козацького роду. Тому призначення мене Президентом України на посади секретаря Козацької ради й радника Президента України з козацьких питань не були випадковими».

Що ж до українського козацтва, то його найперша роль, на думку Аржевітіна, не чіпляння пишних еполет на однострої і всіляких орденів-медалей на груди, а збереження надбань культурної й звитяжної спадщини, турбота про моральний, духовний, фізичний, патріотичний стан молоді, допомога в охороні громадського порядку, консолідація суспільства. Про це, до речі, йтиметься на Великій козацькій раді,  що планується на середину березня в Києві, за участі Гетьмана України – Президента Віктора Ющенка. Козаки обговорюватимуть проект закону України «Про українське козацтво».

У рідному селі Аржевітіна створено козацький курінь, у сусідньому селі Голятині – осередок юних козачат. Їхня роль у зближенні різних регіонів України – неоціненна. Зокрема, минулого літа дитячий табір відпочинку на околиці Колочави, що облаштований частково власним коштом народного депутата і частково коштами фонду доброчинного товариства «Приятелі дітей» на території навчально-практичної бази біологічного факультету Ужгородського національного університету, приймав на літній відпочинок 80 дітей – сиріт із Сходу, Центру й Півдня України. Участь у реконструкції табору відпочинку Станіслав Аржевітін брав разом із своїми старшими синами Павлом та Дмитром. Дитяча дипломатія – то велика рушійна сила у зближенні регіонів. До слова, тут проходили реабілітацію й діти, що постраждали під час торішньої техногенної катастрофи поблизу села Ожидова Львівської області. Відпочивали в таборі й обдаровані закарпатські діти. У перспективі сюди приїздитимуть і діти української діаспори в Румунії.

– Потужним імпульсом національного відродження має стати вшанування пам’яті карпатських січовиків, котрі загинули у боротьбі з угорськими окупантами на Красному Полі поблизу Хуста, – ділиться планами Станіслав Михайлович. – Підготовку до сімдесятої річниці трагедії на Красному Полі, яку називають закарпатськими Крутами, ми вже розпочали. Своєрідною репетицією відзначення цієї дати стала імпровізація фрагмента засідання Сойму Карпатської України за участі членів Товариства закарпатців у Києві наприкінці минулого року 22 грудня. На засіданні ради товариства прийнято програму його діяльності: це, зокрема, підготовка до святкування 70-річчя Карпатської України, проведення «круглого столу» «Київ–Ужгород» із метою розв’язання актуальних проблем Закарпаття в центральних органах держави, і насамперед виконання протипаводкових програм, а також створення медичної, юридичної, історичної, туристично-рекреаційної привабливості краю.

Тоді ж, 22 грудня, проголошено маніфест-меморіал, а також прийнято звернення до всіх закарпатців-киян про створення всенародного фонду на вшанування пам’яті героїв Карпатської України. Проект указу Президента України про відзначення 70-ї річниці Карпатської України направлено й керівництву області.

З вівчарями – на полонині

На горищі будинку Станіслава Аржевітіна облаштовано приміщення із символічною назвою «Колочава». Тут збираються однодумці, друзі, тут добре працюється Станіславові Михайловичу, коли випадають депутатські канікули. Він їх проводить не на екзотичних островах, а в рідному селі або архівних установах. Так, започатковуючи проект «Школа вівчаря», він провів відпустку з чабанами на полонині. Доглядав отару, доїв овечок, виготовляв бринзу й вурду. Минулого літа свою майстерність у приготуванні «карпатської віагри», а саме так називають овечу бринзу, демонстрував на традиційному святі проводів вівчарів на полонини й особисто частував нею гостей свята.

Цього року народний депутат започатковує відзначення дня села. Головна ідея цього театралізованого дійства – ушанування всіх тих відомих історичних постатей, котрі залишили знакові сторінки в історії Колочави за останні триста років. Стосовно майбутнього села, то Станіслав Аржевітін не лише переконаний, що Колочава таки стане перлиною сільського туризму на Закарпатті, а й невтомно докладає до цього снаги й знань, вкладає власні кошти. Має надійну підмогу в цих прагненнях і своїх синів, і колишніх однокласників, і небайдужої закарпатської інтелігенції. Й більше всерйоз, аніж жартома, каже: київські пагорби не заважають мені бачити колочавські вершини.

 

Автори: Іван ДОНЕЦЬ, Михайло ДЕЛЕГАН (фото)

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

$30 000 за голосування: чи допоможе детектор брехні розібратися зі «слугами народу» Сьогодні, 23 жовтня

Нардеп не задекларував будинок на Трухановому острові — Bihus.info Сьогодні, 23 жовтня

"Від заяви Зеленського залежить все": Тейлор засвідчив у справі імпічменту Трампу Сьогодні, 23 жовтня

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня