передплата Українською | In English

№5, березень 2008

Вони нас не бачать. А ми їх не знаємоВони нас не бачать. А ми їх не знаємо

Поділитися:

Чи знаєте ви, що в Україні понад 60 тисяч осіб інвалідів зору (точна цифра невідома навіть Товариству сліпих), із них близько 25 тисяч –
це люди, що цілком втратили зір. Окрім
труднощів у реалізації людських прав, вони фактично позбавлені й можливості реалізувати громадянські права, наприклад, без сторонньої допомоги взяти участь у виборах. Відтак 60 тисяч громадян не живуть повноцінним політичним життям. Як розв’язати проблеми сліпих? Про це розмова нашого кореспондента з представниками Українського товариства сліпих (УТОС) і народним депутатом України Валерієм СУШКЕВИЧЕМ. У поданих нижче текстах пропущені всі запитання, які ставилися респондентам. Жанри монологу, свідчення та звинувачення дуже подібні.

Американці допомогли, митниця заблокувала

Юрій ВИШНЯКОВ,
директор Центральної спеціалізованої бібліотеки для сліпих імені Миколи Островського


Література для сліпих фактично не видається. Бо якщо за рік виходить 5–6 книг шрифтом Брайля та 150–180 у вигляді аудіозаписів, то це не видавничі обсяги. Це нічого. Звісно, в бібліотеці є комп’ютер, оснащений брайлівським монітором, що дає змогу прочитати будь-який електронний текст за допомогою рельєфно-точкового шрифту; завдяки підтримці благодійної організації зі США є програмне забезпечення з передачі тексту так званим синтетичним голосом (це дороге обладнання, один лише комплект для озвучення коштує 1200 доларів). Але знову ж таки проблема: немає синтезатора, що задовільно розпізнавав би українські тексти. Росіяни такий створили. Ми ним і користуємося. Але, мабуть, нікому піклуватися про те, щоб сліпі люди чули українську мову. Відтак і бібліотека не дуже велика. На початок минулого року було 206 одиниць зберігання. Чому я кажу «одиниць зберігання», а не «найменувань»? Бо формат видань рельєфно-крапковим друком значно відрізняється від звичайного плоско-друкованого письма. Так, двотомна «Война и мир» шрифтом Брайля передається в 36 товстезних томах. Ще п’ять років тому в нас було 10–12 тисяч назв брайлівських видань. Такі книги дуже швидко зношуються. Відновити їх просто неможливо. До того ж в Україні не виробляють і спеціального паперу для брайлівських видань. Про друк на пластикових аркушах можна лише мріяти.

Фактично наша бібліотека єдина, що досі ефективно працює. Решта або закрилися, або ледь животіють. Звісно, теперішні обсяги роботи з читачами не можна порівняти з тими, що були за радянських часів. Тоді працювала система доставки брайлівських й аудіокниг до помешкань читачів. Нові книги привозили, прочитані забирали. Бібліотека мала автомобіль. За його допомогою ми обслуговували всю Київську область. Десять років тому автомобіль зламався й у нас відібрали кошти, що раніше виділяли на його утримання.

А нині я воюю з митницею. Нам надали з Росії як підтримку аудіокниги. Митниця заблокувала їхнє проходження, бо за якимись там інструкціями аудіокниги – це комерційний товар, а не засоби реабілітації.

***

«Ты – никто»
Історія від Юрія ВИШНЯКОВА

Кілька років тому в мене ввірвався терпець і я подався на прийом до народного депутата, збираючись розповісти про жалюгідне становище, в яке потрапила бібліотека. Заходжу в кабінет: привітався (імені цього політика я ліпше не називатиму), представився. Несподівано чую: «Кто ты такой?». Я знову називаю ім’я та посаду. «Нет, ты не понял: кто ты такой?». Я називаю себе втретє. «Нет, ты меня не понял. Я тебя спросил: кто ты такой? А ты, вижу, не понимаешь: ты – никто. А «никто» не может обращаться к народному депутату». Я розвернувся й пішов. Після цього вже не звертався до державних структур по підтримку.

***

Сліпі підтримують зрячих

Олександр ОСАДЧИЙ,
заступник голови Українського товариства сліпих, директор навчально-виробничого підприємства № 3 УТОСу

У Києві чотири первинні організації товариства. Їхні управлінські структури складаються лише з голови та секретаря. Працівники отримують мінімальну заробітну плату – 500 гривень. Щиро кажучи, ці люди виживають тільки за рахунок «гуманітарки», десь щось випросять, щось собі трохи залишать.

На підприємствах товариства нині працюють 7 тисяч осіб. Для порівняння: на аналогічних підприємствах у Білорусі також працюють 7 тисяч осіб. Але ж Україна в п’ять разів більша. Із цих 7 тисяч близько тисячі – надомні працівники, які іноді лише вважаються такими, що працюють, й отримують 50–200 гривень заробітної плати.

Щодо підтримки підприємств. Значна частина коштів іде не сліпим, а зрячим працівникам, без яких підприємства не можуть обійтися. Різниця між платнею зрячого та незрячого працівника дуже велика. Бо зряча людина нині не піде на роботу, якщо їй платитимуть менш як 2000 гривень. Відтак система підтримки підприємств дуже неефективна. Але виходу з цієї ситуації сліпі знайти не можуть, бо залежать від керівництва підприємств. Сліпий не може грюкнути дверима, залишити одну роботу й знайти собі другу або поскаржитися куди слід. Сліпі, наче кріпаки, не спроможні відірватися від підприємств. Не можуть виявити й громадської активності. Вони фізично нездатні влаштувати найзвичайнісінький пікет уже тому, що мають страх перед натовпом.

***

Де гроші інвалідів? Знає пан Скібінський

Сергій ВАСІН,
директор навчально-інформаційного комп’ютерного центру УТОСу, кандидат економічних наук


Українське товариство сліпих створене в тридцятих роках. Тоді ж таки виникли підприємства товариства, а в середині минулого століття й соціальна інфраструктура, що утримувалася на кошти, одержані від господарської діяльності. З настанням економічної кризи держава поступово почала брати на себе фінансування соціально-реабілітаційних установ товариства. Щороку держбюджетом передбачаються видатки на підтримку громадських організацій. Саме з цих коштів отримує підтримку й УТОС. Причому переважна більшість коштів витрачається товариством на утримання тієї самої соціальної інфраструктури. Державних соціально-реабілітаційних закладів немає, а в бібліотеках – відділів з обслуговування незрячих читачів. Тому весь обсяг цих проблем лягає на товариство. На перший погляд, воно отримує від держави багато грошей. У 2007 році, приміром, – 15 мільйонів гривень. Також 3 мільйони було виділено на закупівлю засобів реабілітації. Разом із тим певні кошти із загального Фонду захисту інвалідів при Міністерстві праці та соціальної політики отримують підприємства товариства. Однак, на мою думку, розподіл коштів із цього фонду, який очолює пан Скібінський, не завжди виправданий. Попри все, окрім фінансування потреб незрячих через УТОС, жодних інших шляхів фінансування немає.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

$30 000 за голосування: чи допоможе детектор брехні розібратися зі «слугами народу» Сьогодні, 23 жовтня

Нардеп не задекларував будинок на Трухановому острові — Bihus.info Сьогодні, 23 жовтня

"Від заяви Зеленського залежить все": Тейлор засвідчив у справі імпічменту Трампу Сьогодні, 23 жовтня

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня