передплата Українською | In English

№5, березень 2008

«Гендер у політиці: проблемна реальність?»«Гендер у політиці: проблемна реальність?»

Поділитися:

Демократизація й гуманізація суспільства на сучасному етапі розвитку людства передбачає створення рівних можливостей для самореалізації особистості незалежно від її походження, національності, віку та статі. Основи цих принципів закладено 1948 року, після того, як ООН прийняла Загальну декларацію прав людини. Світова спільнота мусила де-юре визнати той факт, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності і правах незалежно від їхньої раси, статі, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, майнового, родового чи будь-якого іншого становища». Підписуючи згаданий документ, держави брали на себе зобов’язання дотримуватися вимог міжнародного співтовариства щодо рівноправності громадян, враховуючи і статеві ознаки. Цим вони визнавали й об’єктивну необхідність у проведенні реформування гендерної політики та запровадженні програм на її підтримку, котрі проголошували б розвиток людства на основі принципів рівності, справедливості й толерантності.

Ліхтенштейн поступився останнім

Перше найзагальніше документарне закріплення зазначених принципів сталося 1967 року – після ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про ліквідацію дискримінації щодо жінок. Після створення 1976-го Жіночого Фонду Розвитку ООН (ЮНІФЕМ) держави активізували законотворчість у даній сфері, підписавши в 1979-му Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок. Ці документи містили й політичні підходи до гендерних аспектів. Зокрема, надання жінкам виборчих прав та можливості брати участь у державному управлінні. На той час такі вимоги означали для декотрих держав необхідність кардинальних змін у всій політичній системі. Хоча країн, що не надто цікавилися питаннями гендеру, залишилося на початку 1990-х років не так уже й багато, проте ООН та її спеціалізованим установам потрібно було докласти значних зусиль, аби добитися в цій ситуації певних зрушень, чому перешкоджала її велика складність і задавненість.

Як свідчать історичні факти, боротьба за визнання виборчих прав жінок точилася з 1788-го, а досягла позитивного результату лише у 1995-му, коли цим питанням почала опікуватись ОБСЄ. Відомо, що першими країнами, де представницям слабкої статі надали виборче право, були Австралія (1893 р.) й Нова Зеландія (1902 р.). Однак згаданий привілей стосувався лише категорії жінок, котрі мали європейське походження. Утім, задовго до цього, 1788 року, Конституція Сполучених Штатів Америки апріорі визнала право жінок на обрання до Конгресу, бо в ній ішлося про можливість «усіх громадян» брати участь у виборах. Однак офіційно американки здобули це право лише 26 серпня 1920-го, коли було підписано закон, що дозволяв жінкам обиратися до Конгресу.

У Канаді, на відміну від її сусіда, виборчі права громадянкам надали значно пізніше – аж у 1917 році. Та й це спочатку стосувалося лише тих із них, котрі перебували на службі в Національних збройних силах і мали відповідний військовий ранг. Лише згодом брати участь у голосуванні змогли всі канадки. А місцеві індіанки дочекалися своєї черги 1950-го, коли вдалося остаточно подолати внутрішньодержавний рух за обмеження їхніх прав. Останньою європейською країною, де жінкам було надано право обиратися й бути обраними до парламенту, став Ліхтенштейн. Цій державі знадобилося понад 80 років, щоб, подолавши культурну й історичну упередженість, 1984 року зрівняти жінок у правах з чоловіками на політичній арені.

Бангладеський прорив

Дещо по-іншому процеси «гендерного реформування» політичних інститутів проходили на азійському й африканському континентах. В Азії виборчі права жінок вперше визнала 1924 року Монголія. Однак, розпочавшись пізніше, ніж у Європі, «гендерні трансформації» в Азії завершилися на 12 років раніше, ніж у Старому Світі. Це сталося 4 листопада 1972-го, коли виборчі права жіноцтву надала Бангладеш. А от африканці надто довго йшли до цілковитого звільнення від кайданів колоніальної залежності, аби в подальшому обмежувати ще й виборчі права жінок. Рух за здобуття рівноправності жителів Чорного континенту розпочався ще під час проведення панафриканських конгресів ХІХ століття. Отож молоді держави, утворені після завершення Другої світової війни, не зволікали з наданням жінкам можливості законотворчості й управління країною. Такі права африканки здобули вже 1945 року в Сенегалі й Того. Відмінною від інших держав Чорного континенту була ситуація в ПАР. У цій країні виборчі права білі жінки отримали ще 21 травня 1930-го, індіанки – 30 березня 1984-го, а от темношкірі жителі (включно з чоловіками) – лише 14 січня 1994-го.

Споглядаючи такі дані, можна зітхнути з полегшенням при думці про проблему вирівнювання представництва у вищих органах влади серед чоловіків і жінок. Але, хоч як це й парадоксально, та на політичній мапі світу все ще залишилися держави, котрі не визнають принципів гендерної рівності в політичній сфері. Так, конституції Кувейту й Об’єднаних Арабських Еміратів проголошують рівність усіх громадян, проте лише чоловікам надають право бути обраними до державних інституцій. Після створення в Бахрейні (грудень 1973 року) законодавчого органу влади, згідно з указом еміра від 26 серпня 1975 року про вибори в країні лише чоловікам надавалося право обирати та бути обраними, попри той факт, що Конституція 1973 року декларувала рівноправність усіх громадян держави. Лише з початком нового тисячоліття ці країни дещо послабили контроль над складом вищих державних інституцій, допустивши до управління жінок. На сьогодні в парламенті Бахрейну мандат має одна жінка, Кувейту – також одна, а от ОАЕ – аж дев’ять.

У принципі, надання виборчих прав жінкам відображає рівень економічного, політичного й соціального розвитку країни. Проте цей факт не завжди підтверджувався через занадто міцні державотворчі традиції чи авторитарно-консервативне управління процесами суспільного розвитку вкорінених еліт. Наприклад, знадобилося аж 486 років для того, щоб до парламенту Швеції, вперше скликаному ще 1435-го, було обрано жінку. Польщі для цього, яка так само має один із найстаріших парламентів на планеті (заснований 1593-го), також знадобилося чимало часу – 326 років. Однак нині практично в кожному зі світових парламентів участь у законотворчості беруть представниці прекрасної половини людства. У Санта-Люсії в результаті торішніх листопадових виборів до парламенту обрали першу в історії країни жінку – Джаннін Рембеллі. (Погодьтеся, досить запізно для країни, котра першою серед держав Карибського басейну, очоливши регіональний рух за права жінок, надала останнім виборче право ще в далекому 1924-му.) 2004 року в Бангладеш кількість місць у парламенті зросла з 300 до 345 за рахунок 45 резервних мандатів для жінок. Додаткові місця було заповнено у вересні-жовтні 2005-го під час проведення національних виборів.

Цілі тисячоліття?

Серед такого величезного позитиву, однак, існує одне «але»: жінки можуть просто не пройти до парламенту за виборчими списками, якщо партія, членами якої вони є, не подолає виборчого бар’єра. Задля уникнення такої ситуації окремі країни пропонують кандидатам у депутати низку квот. Останні слугують запорукою того, що певний відсоток жінок обов’язково займатиме місця в парламенті після кожних наступних виборів. Приміром, в Уганді одне місце в парламенті від кожного з 39 виборчих округів має бути закріплене за жінкою. В Аргентині виборчий закон передбачає тридцятивідсоткову «жіночу» квоту під час виборчих перегонів. 74-а поправка до Конституції Індії обумовлює надання 33% місць в муніципальних органах влади жінкам. Кількісні квоти на парламентські місця закріплено в законодавстві Бангладеш (жінки мають 30 обов’язкових місць із 330), Еритреї (10 – зі 105) й Танзанії (15 – з 255 парламентських місць). До речі, 28 жовтня 2007 року Кристина Фернандез де Кіршнер, перша леді Аргентини, отримавши на президентських виборах 46% голосів, змінила свого чоловіка на посаді глави держави. 2005-го перша в історії жінка-президент з’явилась і на африканському континенті: фінансист Еллен Джонсон-Серліф здобула перемогу на виборах у Ліберії, набравши 60% голосів.

Україна ще не має досвіду обрання жінок на президентський пост, проте можливість «парламентського квотування» в нашій державі вже існує. 2003-го Україна зобов’язалася до 2015 року виконати проголошені Декларацією Тисячоліття ООН «Цілі тисячоліття», 6-й пункт яких присвячений рівності прав жінок і чоловіків. Цей документ, зокрема, передбачає конкретні показники пропорційної участі жінок у роботі виборчих і представницьких органів. Відповідно до нього, 2007 року у Верховній Раді має бути не менш як 13% жінок, у 2011-му – 20%, а в 2015-му – вже 30%. Наразі в українському парламенті VI скликання лише 36 жінок, що становить 8% від загальної кількості депутатів. Утім, ще в складі Верховної Ради V скликання було 39 жінок. Наведені показники – одні з найнижчих серед європейських парламентів. Тому, за висновками експертів, допомогти змінити ситуацію може лише запровадження системи квот, що значно ефективніше, ніж уся сьогоднішня правова база гендерної тематики:

1) Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8 вересня 2005 року;

2) Програма діяльності КМУ «Відкритість. Дієвість. Результативність», затверджена його постановою 15 березня 2003 року № 344 й проголошена Верховною Радою як цілі досягнення гендерної рівності;

3) Концепція Державної програми гендерної рівності в українському суспільстві на 2006–2010 рр., затверджена Кабінетом Міністрів України 5 липня 2006 року;

4) Програма ООН «Гендер і розвиток», що пропонує альтернативний підхід до наявних гендерних проблем (запроваджується з 2000 року).

Для України притаманне, як і для країн Центрально-Східної Європи в цілому, зменшення кількості жінок у парламенті, адже достатній вплив має чинник зникнення регуляторного механізму КПРС у гендерній сфері. На думку деяких посадовців, поліпшити ситуацію можна за допомогою прийняття цілісного Виборчого кодексу. Цей крок може стати своєрідним проривом України в утіленні в життя тих суспільних цінностей, які на Київській сесії ПА ОБСЄ пропагував у стінах українського парламенту Генеральний секретар Ради Європи Террі Девіс: «Рівність чоловіків і жінок – невід’ємна частина прав людини, що є передумовою розвитку демократії й соціальної справедливості».

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня

Новини 21 жовтня: IPO Укрпошти, арешт рахунків "Укргазвидобування", місія МВФ Вчора, 22 жовтня

МЗС Німеччини проти визнання Голодомору геноцидом 21 жовтня

ЄС запустив процес ратифікації угоди про Brexit, стежить за подіями у Лондоні 21 жовтня