№10, травень 2005

Чи бачать очі, що купують?

У Конституції України 1996 року – одній з останніх у світі за часом її прийняття – принципи народного суверенітету та виборності органів державної влади закріплено з усією визначеністю: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування" (ч. 2 ст. 5); "Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії" (ст. 69); "Виборцям гарантується вільне волевиявлення" (ч. 2 ст. 71).

"Вільне волевиявлення"
чи політичний "лохотрон"?


Відтоді, як першою у світі Конституцією – Конституцією США, прийнятою 1787 року, було закріплено виборність членів парламенту і президента країни, вибори залишаються найважливішою формою безпосередньої демократії, хоча умови й засоби їх проведення зазнали принципових змін. Вони полягають передусім у появі засобів масової інформації, особливо електронних, котрі повсюдно й дедалі більшою мірою використовуються як засоби політичного маніпулювання з метою оволодіння владою та здійснення її від імені народу.

Ще одна принципова зміна полягає в тому, що задля перемоги на виборах стали використовуватися досягнення багатьох наук – соціології, психології, педагогіки, політології тощо, розробляються витончені технології впливу на свідомість виборця. Користуватися всіма цими послугами фахівців з маніпулювання масовою свідомістю можуть тільки заможні люди, які й перемагають на виборах. У результаті відбувається олігархізація влади, що видається за її демократизацію.

За сучасних умов найширші можливості для маніпулювання виборцями містить мажоритарна виборча система, що передбачає голосування за конкретних кандидатів. За такою системою формують парламенти й обирають президентів у багатьох країнах. Успадкована незалежною Україною від СРСР мажоритарна виборча система не сприяла становленню в країні впливових політичних партій, політичному структуруванню суспільства та парламенту, часто виявлялася нерезультативною: вибори в багатьох виборчих округах проводилися у два тури, нерідко взагалі не відбувалися через низьку явку виборців. Гострою була проблема формування кількісного складу Верховної Ради.

З метою уникнення цих негативних явищ Законом України "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 року замість мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості було введено змішану – мажоритарно-пропорційну.

На парламентських виборах 1998 року за новою системою із включених до виборчого бюлетеня 30 партій і виборчих блоків партій тільки вісім претендентів змогли подолати чотиривідсотковий виборчий бар'єр і отримати представництво у Верховній Раді: Комуністична партія України, Народний Рух України, виборчий блок Соціалістичної партії України і Селянської партії України, Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об'єднання "Громада", Прогресивна соціалістична партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана).

Національні демократи й націонал-радикали, які становили значну частину депутатів Верховної Ради двох попередніх скликань, цього разу виявилися незатребуваними і в одномандатних виборчих округах. Їх витіснили передовсім ті, кого узагальнено називають підприємцями: керівники відкритих і закритих акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, приватних і спільних підприємств, банків, фондів, колективних сільгосппідприємств, агрофірм та ін. За нашими підрахунками, зробленими за "Списком народних депутатів України, обраних 29 березня 1998 року в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі та в одномандатних виборчих округах" ("Голос України", 18.04.98 р.), із 193 народних депутатів, обраних 29 березня 1998 року в одномандатних виборчих округах, підприємцями були 32,6 відсотка депутатів. За чисельністю вони поступалися тільки тим, хто на момент обрання був народним депутатом України попереднього скликання Верховної Ради (39,4 відсотка). У складі обраних в одномандатних виборчих округах народних депутатів відносно високою була частка тих, хто до обрання був керівником у системі органів виконавчої влади або місцевого самоврядування – 15,5 відсотка, і зовсім мало тих, хто працював учителем, викладачем, лікарем, журналістом та ін. – 5,2 відсотка.

Підрахунки за аналогічним списком за результатами парламентських виборів 31 березня 2002 року ("Голос України", 16.04.02 р.), які відбувалися вже відповідно до нового виборчого закону, але за такою само виборчою системою, показали, що частка підприємців, обраних народними депутатами в одномандатних виборчих округах, зросла до 41 відсотка. Народні депутати України попереднього скликання Верховної Ради становили 32,6 відсотка (половина з них на час першого обрання народними депутатами були підприємцями), керівники в системі органів виконавчої влади та місцевого самоврядування – 21,2 відсотка, викладачі, лікарі, журналісти та інші – 5,5 відсотка (12 осіб, 4 з яких були ректорами вищих навчальних закладів, а також народний депутат, котрий на час обрання не працював).

Висока частка підприємців у складі народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах, – свідчення того, що вирішальним чинником перемоги на виборах є вже не особисті якості або якісь заслуги кандидатів, а їхні фінансові можливості. Коли виборче законодавство заборонило робити подарунки виборцям, головний акцент на виборах став робитися на використання виборчих технологій. Заможні кандидати створюють виборчі команди з десятків і сотень осіб, наймають, зокрема й за кордоном, фахівців з формування громадської думки, широко використовують засоби масової інформації, які доводять виборця до "потрібної кондиції".

Поширення компромату на конкурента; наклеп, шантаж, примушування конкурента до зняття своєї кандидатури погрозою розправи з ним і членами його родини; фальсифікація списків виборців і протоколів виборчих комісій; підкуп членів виборчих комісій; вкидання до виборчих скриньок фальшивих бюлетенів; висування в кандидати однофамільця конкурента з метою збити з пантелику виборців і відтягти їхні голоси на "двійника" тощо стали звичними явищами виборчих кампаній. На останніх за часом парламентських виборах набули поширення не відомі раніше виборчі технології.

Виборче і кримінальне законодавство України не встигає реагувати на дедалі нові винаходи політичних технологів. Арсенал засобів масового ошуканства ще далеко не вичерпаний, як невичерпною є сама людська природа. Уже зараз, більш як за півроку до наступних парламентських виборів, в Україні розпочалися масована (через електронні засоби масової інформації) обробка свідомості виборця політичними партіями та їхніми лідерами, блокування партій з метою будь-що проштовхнути своїх лідерів до Верховної Ради, цинічна торгівля фактичних власників політичних партій прохідними місцями у виборчих списках (по суті, торгівля народною довірою), виставляння для публічного огляду "брудної білизни" політичних конкурентів. У боротьбі за владу не гребують уже й святими мощами.

Вибори з тиском на виборця, наголосом на його психологічну обробку з метою позбавити можливості свідомого й раціонального вибору та примусити голосувати за потрібного кандидата (партію, виборчий блок) не є вільним волевиявленням виборців, яке гарантується їм Конституцією України. Вони дедалі більше нагадують те, що в народі називають "лохотрон", – дії вуличних "кидал" з їхніми "лотереями", "лото", наперстками тощо. Тільки "кидають" тут уже не окремого мужика ("лоха") – любителя легкого виграшу, а народ, під виглядом демократії. Політичне маніпулювання, використання у виборчих кампаніях найвитонченіших методів і засобів фактично ошуканства виборців роблять несправедливим докір на їхню адресу у формі відомої приказки: "Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте!", адже свідомого вибору на таких виборах фактично немає.

Кожна з виборчих систем має переваги й недоліки. Без їх теоретичного аналізу, на основі тільки політичного досвіду незалежної України, можна дійти висновку, що пропорційна виборча система, за якої виборці голосують за політичні партії, а не за конкретних кандидатів, містить значно менше можливостей для маніпулювання виборцями, ніж мажоритарна. Так само парламентарна форма державного правління, за якої президент країни обирається не на загальних виборах, а парламентом, дає змогу уникнути рукотворного лиха, що називається президентськими виборами й за згубністю впливу на суспільство багато в чому страшніше від лиха стихійного. Перехід до пропорційної виборчої системи є безперечним здобутком України на шляху до демократії. Рано чи пізно доведеться перейти й до парламентарної форми правління.

Безвідповідальна демократія

Перевагами пропорційної виборчої системи є і те, що вона сприяє становленню в країні впливових політичних партій, структуруванню парламенту на правлячу більшість та опозицію, відповідальності влади перед народом, слугує застереженням від олігархізації влади. Однак виявляються такі переваги лише за певних умов.

У демократичних державах відповідальність влади перед народом реалізується через політичні партії, які виступають основними суб'єктами виборчого процесу й парламентської діяльності. Партії формулюють і пропагують свої передвиборні програми, що містять визначення їхнього бачення цілей суспільного розвитку, напрямів політики держави, шляхів, методів і засобів розв'язання назрілих суспільних проблем, висувають кандидатів у депутати парламенту, підтримують їх на виборах і беруть участь у розподілі парламентських мандатів. У разі отримання за результатами виборів певної кількості парламентських мандатів партія несе відповідальність перед виборцями за виконання передвиборної програми, здійснення проголошеного нею політичного курсу. Якщо, реалізуючи цей курс, вона не домагається успіхів у розвитку країни, не виправдовує сподівань виборців, то не отримує їхньої підтримки на наступних парламентських виборах і таким чином несе перед ними політичну відповідальність.

Відповідальність партії перед виборцями настає лише в разі, якщо вона справляла реальний вплив на політику держави, передусім на прийняття законів і діяльність уряду. Найбільший вплив на державну політику партія справляє тоді, коли має абсолютну більшість парламентських мандатів і формує однопартійний уряд. Так відбувається за парламентарної форми правління і двопартійної системи (наприклад, у Великій Британії) або системи з домінуючою партією (наприклад, у Швеції). За партійної системи поміркованого (три–п'ять партій у парламенті) або поляризованого (більше п'яти партій у парламенті і гостре ідеологічне протистояння між ними) плюралізму жодна з партій зазвичай не має абсолютної більшості парламентських мандатів, уряд формується коаліцією з кількох партій, які несуть солідарну відповідальність за його діяльність, або взагалі на позапартійній основі. Чим більше партій є учасницями урядової коаліції, тим більш розмитою є їхня відповідальність за діяльність уряду й загалом політична відповідальність перед виборцями. Якщо ж представлені в парламенті партії взагалі не впливають на формування та діяльність уряду, політичної відповідальності перед виборцями вони не несуть.

В Україні спершу мажоритарна, а потім змішана виборчі системи призводили до того, що за результатами чергових парламентських виборів до Верховної Ради потрапляли представники від десятків політичних партій і десятки безпартійних кандидатів. Таке представництво в поєднанні з фактично позапарламентським способом формування уряду унеможливлювали утворення у Верховній Раді постійно діючої більшості на партійній основі, формування останньою коаліційного уряду та політичну відповідальність партій більшості за діяльність парламенту й уряду на наступних парламентських виборах. По суті, в Україні утвердилася своєрідна безвідповідальна демократія: органи державної влади (парламент і уряд) формуються демократичним шляхом, однак ніхто відповідальності перед народом за їхню діяльність не несе.

У вересні 2002 року у Верховній Раді вперше за роки незалежності було утворено постійно діючу парламентську більшість, до якої увійшли фракції "Аграрники України", Народно-демократичної партії, Партії промисловців і підприємців України та партії "Трудова Україна", "Регіони України", Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) і депутатські групи "Демократичні ініціативи", "Європейський вибір", "Народний вибір", "Народовладдя" – всього на момент утворення 27 вересня 2002 року 231 народний депутат. Така більшість стала унікальним явищем у світовій політиці, оскільки була утворена на базі шести партій, які сумарно набрали на виборах 18 відсотків голосів виборців.

Із представників більшості сформували коаліційний уряд на чолі з В. Януковичем. В "Угоді про утворення та основні засади діяльності постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді України четвертого скликання" ("Голос України", 10.10.02 р.) було задекларовано її "солідарну відповідальність за реалізацію стратегії політичного, економічного та соціального розвитку України". 7 грудня 2002 року Верховна Рада і Кабінет Міністрів підписали політичну угоду про співпрацю й солідарну відповідальність.

Однак попри всі декларації та угоди реально така більшість із шести політичних партій і 160 народних депутатів-мажоритарників, які взагалі ні перед ким і ні за що не відповідають, політичної відповідальності за діяльність парламенту й уряду перед народом України нести не могла. Коли відповідальних багато, не відповідає ніхто.

"Постійно діюча" більшість під уряд В. Януковича припинила існування під час президентських виборів 2004 року. Натомість після обрання Президентом України В. Ющенка у Верховній Раді склалася вже інша, ситуативна, більшість із понад 370 народних депутатів, яка підтримала уряд Ю.Тимошенко, але є розмитою і не несе відповідальності за його діяльність.

Виходить, на парламентських виборах 2006 року народ України, як і в попередні роки, нікому не зможе ні подякувати за "реалізацію стратегії", ні висловити недовіру. Хоч як прикро це усвідомлювати, але доведеться визнати, що український народ досі був позбавлений можливості політичного вибору: парламентські вибори в Україні давали змогу голосувати за певну партію і конкретного кандидата, однак не містили можливості вибору політичного курсу.

Неможливість політичного вибору як вибору реального політичного курсу є другою причиною, що робить несправедливим застосування стосовно виборців приказки "Бачили очі…".

"Без надії сподіваюсь"

25 березня 2004 року Верховна Рада прийняла новий виборчий закон, яким замість змішаної запровадила суто пропорційну виборчу систему. За такою системою формуються парламенти більшості країн світу, принцип пропорційного представництва закріплено навіть в конституціях деяких держав (Бельгії, Іспанії, Польщі, Швеції та ін.). З'явилася надія на формування політично відповідальної влади. Однак вона може виявитися примарною, оскільки закон містить низку положень, що можуть перекреслити потенційні переваги пропорційного представництва, передусім щодо структурування парламенту й формування уряду на основі постійно діючої парламентської більшості. Це, зокрема, зниження виборчого бар'єра і збереження попереднього статусу виборчих блоків політичних партій.

Виборчий бар'єр – це встановлена законом мінімальна частка голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, яку потрібно набрати політичній партії чи виборчому блоку партій на виборах до парламенту для того, щоб брати участь у розподілі парламентських мандатів. Він встановлюється з метою уникнути представництва в парламенті багатьох дрібних за чисельним складом і впливом партій, яке веде до надмірного роздрібнення партійно-політичного складу парламенту, ускладнює утворення в ньому постійно діючої більшості, формування й діяльність на її основі уряду. В інших країнах величина виборчого бар'єра різна й коливається в межах від одного (Ізраїль) до десяти (Туреччина) і більше відсотків. Найчастіше виборчий бар'єр становить чотири-п'ять відсотків. Є країни, де виборчого бар'єра немає взагалі (у Португалії, наприклад, його встановлення забороняється Конституцією).

У тих країнах, у політичному житті яких домінують кілька великих і впливових партій, величина виборчого бар'єра істотного значення не має, бо саме такі партії отримують за результатами виборів мало не всі парламентські мандати й утворюють правлячу більшість і опозицію. Партії, що отримали по кілька мандатів, більш-менш відчутної ролі в парламенті не відіграють. Однак у країнах, де партійна система тільки формується, різниця у величині виборчого бар'єра лише в один відсоток може істотно вплинути на кількість представлених у парламенті партій, склад уряду, а відтак – і на політику держави загалом. Якби, наприклад, на парламентських виборах 1998 року виборчий бар'єр становив не чотири, а п'ять відсотків, то у Верховній Раді було б на три партії менше, а за бар'єра у три відсотки – на дві партії і один виборчий блок більше.

Приймаючи новий виборчий закон, Верховна Рада зменшила виборчий бар'єр до трьох відсотків. Його збережено й у новій редакції закону від 7 липня 2005 року.

Безпідставними є твердження захисників низького виборчого бар'єра про те, що його підвищення призводить до збільшення кількості позбавлених представництва в парламенті виборців. Парламентаризм грунтується на принципі народного (національного), що закріплений у конституціях майже всіх демократичних держав, а не територіального чи корпоративного представництва. Він означає, що депутат представляє в парламенті весь народ (націю), а не своїх виборців, і повинен обстоювати в ньому загальнонаціональні інтереси.

Видається, що зниження виборчого бар'єра – це істотний недолік нового виборчого закону. Однак значно більшим недоліком є збереження попереднього статусу виборчих блоків політичних партій. Утворення виборчого блоку може бути виправданим тоді, коли об'єднуються дві-три ідеологічно споріднені та впливові партії з метою отримання більшості парламентських мандатів і формування уряду. В інших країнах партії об'єднуються в урядові коаліції зазвичай після виборів уже в самому парламенті. В Україні утворення виборчого блоку з впливовою партією дає змогу потрапити до парламенту й таким партіям та особистостям, які не мають підтримки виборців.

Утворення виборчих блоків позбавляє виборця можливості голосувати за конкретну політичну партію, якщо вона входить до складу блоку, і примушує голосувати також і за інші партії блоку. Це унеможливлює політичний вибір і є ще однією причиною неприйнятності застосування щодо виборця приказки "Бачили очі…".

Утворені з кон'юнктурних міркувань за участю другорядних політичних партій виборчі блоки є нестійкими утвореннями. Сформовані на їх основі парламентські фракції не відзначаються організаційною єдністю.

Очевидно, що утворення виборчих блоків веде до роздрібнення партійного складу Верховної Ради, ускладнює її структурування і функціонування, а головне – унеможливлює політичну відповідальність партій перед виборцями, влади – перед народом. Якщо до Верховної Ради третього скликання пройшли дев'ять партій, тільки дві з яких (Соціалістична і Селянська) виступали у блоці, то до ВР четвертого скликання потрапили вже 22 партії, 19 з яких – через три блоки.

У новому виборчому законі варто було б якщо не відмовитися від виборчих блоків, то принаймні встановити для них вищий, аніж для окремих партій, виборчий бар'єр, як це зроблено в деяких країнах. У Польщі, наприклад, законом про вибори від 28 травня 1993 року виборчий бар'єр для окремих партій встановлено у п'ять, а для виборчих блоків – у вісім відсотків. У Румунії за законом від 17 червня 1992 року відповідні показники становили спершу три і вісім відсотків, а 1999 року виборчий бар'єр для партій було збільшено до п'яти відсотків. У Чехії для окремих партій він становить п'ять, для виборчого блоку із двох партій – сім, трьох партій – дев'ять, чотирьох і більше партій – одинадцять відсотків. У Словаччині, де виборці голосують за окремі партії, у тому числі в складі блоку, виборчий бар'єр становить п'ять відсотків. Якщо партія – учасниця блоку не набирає п'яти відсотків голосів, то інші партії блоку розглядаються як такі, що подали список кандидатів незалежно від неї. На жаль, цей світовий досвід удосконалення пропорційної виборчої системи не було враховано українськими законодавцями.

Відсутність у Верховній Раді постійно діючої більшості зумовлюється й можливістю переходу народних депутатів із однієї парламентської фракції до іншої. Такі переходи набули масового характеру: протягом одного скликання Верховної Ради їх відбувається кілька сотень, що призводить до зникнення одних і виникнення інших фракцій і депутатських груп, унеможливлює фракційну (партійну) дисципліну, без якої парламент не може нормально працювати, робить керівництво фракцій заручниками їх членів, адже останні можуть вільно залишати фракції, ставлячи під загрозу саме їх існування.

Світова практика парламентаризму не знає такої кількості міжфракційних переходів, і за цим показником Україна могла б потрапити до відомої Книги рекордів. У демократичних державах навіть поодинокі переходи розглядаються як надзвичайна подія. У науці конституційного права для позначення виходу парламентарія з однієї фракції і переходу до іншої вживають спеціальний термін – "дефекція", що в перекладі з англійської мови (defection) означає "відступництво". Вже саме використання цього слова свідчить про громадський осуд міжфракційного переходу й слугує моральним застереженням від нього. У багатьох країнах на наступних парламентських виборах жодна з партій не захоче включити такого вихідця до свого виборчого списку, щоб не підривати власний авторитет.

У деяких країнах, окрім моральних, діють досить жорсткі юридичні застереження проти міжфракційних переходів. Вихід із фракції як такий не забороняється, але тягне за собою заборону входження до іншої фракції. Позафракційний парламентарій у такому разі втрачає можливість впливати на прийняття парламентських рішень через фракцію, його власна позиція з того чи того питання нічого не вирішує і нікого не цікавить. Конституції деяких держав (Індії, Португалії, Туреччини) передбачають втрату депутатом мандата, якщо він був обраний до парламенту від однієї партії, а перейшов до іншої (у разі виключення депутата із фракції за порушення партійної дисципліни він мандат не втрачає).

Закон України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року передбачає дострокове припинення повноважень народного депутата в разі "невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України зі складу такої фракції" (п. 6 ч. 2 ст. 81). Ця норма має надзвичайно важливе значення для вдосконалення українського парламентаризму, однак проблематичним є набрання нею чинності, як і законом у цілому.

Утім, у країнах розвиненої демократії діють і неформальні засоби впливу партійного керівництва на парламентаріїв, які не мають публічного характеру. У тій само зразково демократичній Швейцарії, наприклад, практикується написання кандидатом у депутати парламенту для свого партійного керівництва заяви про добровільне складення ним повноважень як парламентарія без зазначення дати, котрій воно може дати хід у разі недотримання парламентарієм вимог партійної дисципліни.

Різні формальні й неформальні засоби партійного впливу на парламентаріїв сприяють зміцненню фракційної дисципліни, структуруванню парламенту та підвищенню ефективності його роботи. Хотілося б сподіватися, що українські політики – і народні депутати, і ті, хто прагне ними стати, – врешті зрозуміють: виборці існують не для того, щоб ними маніпулювати у власних інтересах, а парламент – не для задоволення амбіцій охочих до влади осіб, лобіювання власного бізнесу, уникнення кримінальної відповідальності й навіть не для задоволення уподобань окремих груп виборців, а для представництва інтересів усього народу, ефективного здійснення державної влади, розв'язання загальнодержавних проблем.

Автор: Петро ШЛЯХТУН

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня

Реєстр збитків від агресії РФ визначив дату початку роботи та пріоритетних постраждалих  Вчора, 27 березня

У Польщі заявили, що близькі до угоди з Україною щодо агропродукції Вчора, 27 березня

Глава МЗС Швеції: НАТО має створити більше стратегічних труднощів для Росії Вчора, 27 березня