Культура парламентаризму як фактор прискорення демократичної модернізації

Досвід життя нашої держави в умовах незалежності свідчить про невпинний пошук в Україні інтегративної ідеології, здатної консолідувати суспільство, дати можливість усім її громадянам, незалежно від географії проживання, етнічної приналежності, трактування історичних фактів, гендерних, вікових, майнових характеристик, відчути свою спільну долю і спільну відповідальність за майбутнє. На цьому шляху яскравим спалахом, що ніби висвітив цілу низку актуальних проблем нашого розвитку, став Майдан-2004.

Ці проблеми потребують глибокого теоретичного осмислення і, головне, практичного врахування як владою, так і громадськістю

Чимало цікавих міркувань на цю тему висловлюється, зокрема, в публікаціях на сторінках таких поважних видань, як "День" і "Дзеркало тижня". В. Карасьов, наприклад, веде мову про те, що після Майдану не Захід і не Схід, а демократично універсальні орієнтації стали для України новим національним і постнаціональним сенсом, вводить поняття демократичного патріотизму, демократичної української ідентичності¹. Щоправда, йому заперечує Ю. Кочубей, який вважає, що Майдан раз і назавжди підтвердив курс нашої держави на Захід, хоча водночас погоджується з В. Карасьовим у тому, що в Україні, по суті, немає консолідованої політики². В. Кремінь ставить проблему людиноцентризму як практичного і світоглядного орієнтира, що має стати основним виміром державної політики в новітній історії України, підкреслює "інтелектуальну і "душевну" енергію Майдану, тобто духовну енергію народу, а точніше – кожної конкретної людини"³. Перший президент незалежної України Л. Кравчук стверджує, що і стара, і нова влада не витримали іспиту на демократію⁴.

На наш погляд, Майдан наочно довів: 1) справедливість тези "демократія – це постійний діалог влади з громадянами"; 2) що вести такий діалог легше (і дуже ефектно) під час Майдану, ніж у щоденній копіткій, напруженій роботі органів влади з метою забезпечення ефективного управління в усіх сферах життя. До речі, певні розчарування новою владою пов'язані саме з недостатністю такого діалогу після Майдану, який міг би унеможливити низку помилок, що шкодять і самій владі, і розвитку України загалом.

Як справедливо зазначає В. Горбатенко, "на противагу жорсткому ідеалу, ідеологія модернізації на демократичних засадах включає в себе довіру до самодіяльної творчості громадянського суспільства, котра несе в собі справедливість, суспільний порядок, соціальну стабільність"5. Доречно нагадати: експерти Всесвітньої організації охорони здоров'я вважають, що благополуччя особистості більшою мірою обумовлене самооцінкою і почуттям соціальної приналежності, ніж біологічними функціями організму. Воно пов'язане з реалізацією фізичних, духовних і соціальних потенцій людини. Стає дедалі очевиднішим, що громадськість має бути затребуваною не лише і не стільки у виборчих кампаніях, скільки саме в постійному діалозі з владою на всіх рівнях, у спільному пошуку істини разом із владними структурами, політичними лідерами, бо монополією на істину не володіє ніхто, а шукати її разом, спираючись на досвідчених фахівців, які є в усіх секторах економіки і сферах суспільного життя, надійніше.

Безперечно, цей процес має відбуватися не на аматорських засадах, а на підставі чітко окреслених законами шляхів, механізмів, можливостей. Мабуть, частіше слід згадувати мудрість про те, що незатребуваність руйнує інтелект швидше, ніж виробничі фонди, призводить до зневіри в добро і справедливість, породжує соціальну апатію або агресію, виштовхує за межі рідної країни, скорочує життя.

Загальновідомо, що унікальною інституцією демократизації суспільства, своєрідним інтегратором його очікувань, єдиним органом законодавчої влади виступає Верховна Рада – парламент України, що є ядром парламентаризму.

Великого практичного значення набуває усвідомлення керівними колами, політичними, громадськими діячами, широкою громадськістю, всіма верствами населення, особливо молоддю, глибокого внутрішнього діалектичного взаємозв'язку культури, парламентаризму, творчості, демократії. Показовою є позиція одного з лідерів нової партії "Пора" В. Боровика: "Пора" не буде вічним революціонером, вона буде вічним двигуном як у політичному, так і в економічному розвитку. Ми відчуваємо постійний приплив нових людей із нового середовища, які несуть із собою нові ідеї і нові принципи. Цей могутній ресурс ми спрямовуємо на формування пропозицій. Але не стільки для влади, скільки для суспільства"6. Прекрасне налаштування молодих, але чому "не стільки для влади, скільки для суспільства"? Чи не стоїть за цим відчуття недооцінки владою потенціалу суспільства, тим більше такого значного, як в українському суспільстві?

В Україні гостро відчувається потреба в якісній владі, саме в якісній єдиній владі. Адже поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову – це поділ суто функціональний, професійний. І будь-які дискусії щодо того, яка гілка влади важливіша, є не лише непродуктивні, а й хибні за своєю суттю. Буває й так: поки людина працює в законодавчому органі, то він для неї – найважливіший, а після переходу на роботу в органи виконавчої владі точка зору міняється всупереч навіть Конституції України. Але є очевидним, що внесення на розгляд парламенту неякісного проекту закону ускладнює вихід на якісний кінцевий продукт. Відсутність справжнього контролю з боку парламенту за дотриманням законів органами виконавчої влади ускладнює життя людей, гальмує процеси модернізації.

Із цього кола є простий і водночас нелегкий вихід, але за умови усвідомлення всіма в державі значення самої ідеї розвитку парламентаризму в разі розуміння парламентаризму як співтворчості держави та суспільства, що вимагає морального імперативу. Без невпинної професіоналізації самого парламенту, без налагодження зрозумілих усім у суспільстві механізмів урахування думки громадськості, авторитетних фахівців на всіх стадіях формування правового поля (підготовка законопроектів, вчасна громадська експертиза їх з метою прогнозування можливих наслідків їхньої дії, контроль за додержанням законів владними структурами тощо) це неможливо.

Нам уже доводилося зазначати, що якісним можна назвати законопроект, вивірений не лише в юридичному, а й у психологічному сенсі. В такому разі після прийняття закон буде зрозумілий громадянам, стимулюватиме їхню активність у відповідних сферах життя, а не спричинятиме протидію.

Дії партій, рухів, масових організацій, рішення, що приймаються політичними лідерами, владними структурами, інтерв'ю, які вони щедро роздають ЗМІ, теж дають достатньо матеріалу для соціально-психологічного аналізу. Особливо важливою для психологічного здоров'я нації є позиція та поведінка влади, державних лідерів. Адже не завжди вони сприймають конструктивну критику як своєрідну послугу, а не особисту загрозу, не завжди приймають узгоджені рішення внаслідок потреби в добровільному компромісі, який має бути основою демократичного світогляду, а не під тиском незручних для себе обставин.

Життя доводить, що публічність влади є цінною і повчальною, якщо вона демонструє прозорість владних дій, а не талановите, а точніше – неоцинічне, приховування істини.

Стосунки влади та суспільства сприятимуть демократичній модернізації, будуть справді їх ефективною співтворчістю, тобто парламентаризмом у дії, а не на словах, лише за умови глибокого переконання, що виклики ХХІ століття потребують точних демократичних культурно-ціннісних орієнтацій. Останнім часом так багато говориться про ринкові відносини, що залишається дивуватися: а чому ж економічних злетів на цьому шляху не видно, а от у людські стосунки грошовий підхід втрутився безсоромно, нахабно, активно? Замислімося над застереженням видатного американського кібернетика Норберта Вінера, який писав: "…Новий розвиток техніки несе необмежені можливості для добра і для зла. До цих нових можливостей не можна підходити з точки зору ринку, з точки зору зекономлених грошей… Вихід один – побудувати суспільство, засноване на людських цінностях, що відрізняються від купівлі-продажу"7. Тобто ринок – для економіки, гуманізм – для суспільства.

Метою співтворчості держави та суспільства, інакше кажучи, завданням парламентаризму є: 1) навчитися обирати якісний склад парламенту, тобто людей із відповідними фаховими та моральними якостями; 2) обирати через парламентські рішення такі моделі суспільного розвитку, які консолідували б націю, відповідали її історичним очікуванням, забезпечували зв'язок часів. Загалом слід розглядати розвиток парламентаризму як масштабне інтелектуальне, на тривалу перспективу завдання держави та суспільства. Це зумовлено тим, що: 1) демократичне суспільство – вкрай складна форма організації суспільного життя, але водночас така, що дає змогу кожному індивідууму відчути свою неповторність; 2) демократія – це не політичні гасла, це дії культурних людей. Тому належить розширити погляд на значення культури й культурної політики держави для демократичної трансформації суспільства; 3) політичним партіям для виконання репрезентативної функції у демократичній системі потрібен парламентський простір діяльності; 4) процес становлення професійного парламенту сам є вельми непростий, тривалий у часі, якщо згадати хоча б історію розвитку парламенту Великої Британії. Головне – рухатися у правильному напрямку, тобто, з нашої точки зору, в бік неухильного підвищення культури парламентаризму.

Відомо, що в науці поняття "культура" має широке тлумачення. Вивченню культури приділяють багато уваги, зокрема, українські дослідники. Ще древні розрізняли світ культурний, тобто оброблений, від світу дикого, стихійного, необробленого. Основне питання культури – це співвідношення відтворення і трансформації, оновлення людського буття. Культура потребує певної рівноваги духовних і матеріальних цінностей, спрямованості не на жорсткий, а на демократичний ідеал, яким логічно вважати вміння людей співіснувати, досягати компромісу, домовленостей, консенсусу, миру замість війни. Культура, по суті, – людська форма життя, яка полягає у "відчутті родинного зв'язку між всіма людьми, що перетворює навіть гроші на ліки" (М. Пришвін), яка опосередковує природне існування людини мисленням, почуттями, діяльністю. Саме діяльнісно-творче розуміння культури привертало увагу геніального українського мислителя Г. Сковороди.

У ході історичного розвитку ми бачимо переплетіння традицій, що забезпечують збереження соціальної організації суспільства, та інновацій, які рухають його вперед. Нині взаємодіють різні традиції та різні інновації. Оновлення підходів до розвитку культури у ХХІ сторіччі органічно пов'язане з розвитком концепції оптимальної взаємодії всіх сфер суспільного організму, що відбиває об'єктивний тісний і глибокий взаємозв'язок екологічно-етичних процесів. Моральних лідерів здатна створювати лише справжня культура, яка є, за визначенням Альберта Швейцера, результатом оптимістичного світогляду й етики.

Українська демократична традиція збагачує наше розуміння парламентаризму, допомагає вести пошук шляхів активізації діяльності парламенту в сучасних умовах.

Культура парламентаризму полягає, за нашим визначенням, у постійному відчутті державою та громадянським суспільством одне одного, в усвідомленні партнерами важливості діалогу влади й суспільства, всіх його громадян – чоловіків і жінок, виробленні механізмів такого діалогу, досягненні позитивних результатів співтворчості на базі зазначеного діалогу. Готовність до співробітництва з владою може грунтуватися лише на розумінні й довірі. Основними детермінантами довіри в управлінні, як відомо, є: 1) прозорість, відкритість; 2) зворотний зв'язок; 3) перспективність, довготерміновість відносин; 4) раціональність, доцільність, вигідність відносин; 5) емоційний зв'язок. Держава, в тому числі місцева та регіональна влада, в демократичній системі управління повинні вчитися відігравати роль, що допомагала б людям у придбанні знань, роль радників, регулювати діяльність тактовно, опосередковано без зайвого контролю й регламентації.

Своєрідним рушієм таких стосунків мають бути насамперед політичні партії як через свою діяльність у парламенті, так і загалом в суспільстві. Успіх цієї діяльності пов'язаний із подоланням погляду на партії, як на осередки, що плекають боротьбу, конфронтацію, перемогу над суперником. У сучасних умовах на перше місце висувається завдання виховання членів партії та їх симпатиків у дусі демократії, парламентаризму, виховання молодих лідерів із масштабним баченням проблем сьогодення і в перспективі, відбір і просування талантів у сфері управління. Головне завдання партій – участь у формуванні політичної волі в рамках парламентського поля діяльності. Це зумовлює: 1) потребу в розробці серйозних політичних програм, роботі із суспільством, динамічних взаємозв'язках із населенням; 2) здатність і волю створювати коаліції, йти на компроміси в рамках парламенту, тобто брати на себе відповідальність за стан справ у державі. Перелічені питання визначають суттєві елементи культури парламентаризму. Якщо взяти до уваги, що вже в березні 2006 року вперше лише за пропорційною системою, тобто за списками партій, відбудуться чергові вибори до парламенту, стає очевидною актуальність проблеми організаційного зміцнення партій, подальшого організаційного зміцнення парламенту. Парламент сам є феноменом культури, а механізми його внутрішньої організації свідчать про його організаційну культуру та впливають на механізми взаємодії всіх гілок влади, держави і суспільства, тобто на культуру парламентаризму в цілому, позначаються на ефективності реалізації всіх конституційних парламентських повноважень, здійснення законодавчої, контрольної та установчої функцій.

Серед широкого кола питань, пов'язаних із підвищенням рівня професіоналізму в українському парламенті (про що автору вже доводилося писати), виділяються сьогодні ті, що пов'язані з розширенням контактів із громадськістю, утвердженням ідей парламентаризму в "повсякденних" уявленнях окремих людей, соціальних груп, усього суспільства, тобто в масовій політичній свідомості. Стилем своєї роботи парламент має змогу сприяти прищепленню громадянам відчуття балансу інтересів, навичок взаємодії замість протистоянь, що, власне, і є важливою соціальною функцією культури в сучасних умовах. Останнім часом в українському парламенті помітно зростає увага до пошуку форм роботи з громадськістю. Крім таких утворень, як Громадська рада з питань свободи слова та інформації, Науково-громадська експертна рада при Комітеті Верховної Ради України з питань правової політики, Науково-експертна рада при Комітеті ВР з питань європейської інтеграції, Громадська рада з питань законодавства для місцевого самоврядування та організацій третього сектора, Громадська рада з питань культури і духовності при Комітеті ВР з питань культури і духовності, привертає особливу увагу Громадсько-політична консультативна рада при Голові Верховної Ради України. У складний період політичного життя, під час президентських виборів 2004 року, і члени ради, і Голова парламенту ніби уособлювали продуктивність діалогу влади та громадськості, уміння слухати одне одного, приймати мудрі рішення, від яких загалом залежав мирний вихід із кризової ситуації. Це був справжній сплеск культури парламентаризму.

Подальше закріплення цієї тенденції пов'язане, на наш погляд, зокрема, з активізацією роботи з молоддю. Для активного розвитку системи парламентської демократії молодь повинна розуміти свій парламент і співпрацювати з ним.

Корисним може бути досвід європейських парламентів, де великого значення надають пошуку механізмів співпраці з різними категоріями громадян, а особливо молодих. У когось із них належить пробудити інтерес до політики, а в роботі з іншими – використати і спрямувати той інтерес, що вже сформувався. Парламент може й повинен ставати доступнішим для людей, котрі прагнуть, як зацікавлені спостерігачі й громадяни, до більш активної участі в роботі вищого законодавчого органу й можуть пояснити його діяльність у тих колективах, де вони вчаться та працюють. Наприклад, не випадково однією з головних цілей стратегічного плану комітету Палати громад парламенту Великої Британії є поліпшення знань і розуміння громадськістю роботи цієї палати з одночасним підвищенням її доступності та дотриманням усіх вимог безпеки. Освітній центр, створений у 1980 році обома палатами британського парламенту, активно працює зі школами та вчителями. Роботою центру керує бібліотека Палати громад, 70 відсотків його поточних витрат фінансує Палата громад і 30 відсотків – Палата лордів. Основними функціями центру визначено фінансування відвідувань парламенту учнями шкіл у процесі вивчення цілої низки програм і забезпечення навчальними ресурсами викладачів та учнів. Традиційні парламентські веб-сайти, як свідчать дослідження, є надто сухими й офіційними для молоді, тому доречно створення окремих веб-сайтів для молодих громадян, де у цікавій і доступній формі висвітлювалися б питання, які становлять для них особливий інтерес (наприклад, освіта й професійна підготовка).

Досвід проведення у Верховній Раді України слухань з актуальних проблем як на загальнопарламентському рівні, так і в комітетах переконливо свідчить про зацікавленість громадськості у співпраці з владою, бажання й готовність її поглиблювати, робити результативнішою. Показовим є результат співпраці Інституту законодавства Верховної Ради України та Програми рівних можливостей ПРООН. Йдеться про підготовку та випуск практичного посібника "Впровадження гендерних підходів у роботу комітетів Верховної Ради України". Підготовлені авторами посібника матеріали з питань забезпечення гендерної рівності в актах міжнародного та європейського права, гендерної політики, гендерної експертизи законопроектів, утвердження гендерної (паритетної) демократії в культурі парламентаризму стимулюватимуть подальші творчі розробки актуальних для парламенту проблем, зокрема щодо розширення доступу громадян, жінок і чоловіків, до законотворчого процесу.

Відомий важливий принцип демократичної форми державного управління – відкритість влади, що передбачає: широке ознайомлення суспільства з роботою всіх гілок влади, а найперше парламенту через засоби масової інформації, залучення громадськості до співпраці, зокрема над проектами законодавчих актів; проведення громадської експертизи законопроектів; вивчення громадської думки щодо ефективності чинних законів; поширення парламентської інформації шляхом публікації відповідних документів, збірок документів, електронних видань. Розуміючи (за Альбертом Швейцером) культуру як еволюцію людей до більш високої організації і більш високої моральності, маємо прагнути, щоб майбутній новий (2006 року) склад парламенту був у змозі зробити наступний значний крок уперед у реалізації зазначеного принципу. Завдання підвищення культури парламентаризму й демократичної модернізації щільно пов'язані та довготривалі. А тривалі стосунки зобов'язують партнерів – державу та суспільство, державу і громадян – бути відповідальними одне перед одним, вчитися відповідати за свої вчинки перед законами.

Усі пам'ятають популярне гасло Майдану: "Нас багато, нас не подолати". У контексті викладеного хочеться сказати: "Якщо влада й суспільство будуть на шляху демократичної модернізації разом, українську політичну націю не подолати".


Джерела

1. Карасьов В. 1991/2004: "Дві революції" і проблема української ідентичності//День. – 2005. – №142.

2. Кочубей Ю. На захист "національних міфів"//День. – 2005. – №146.

3. Кремінь В. Філософія людиноцентризму як теоретична складова національної ідеї//Дзеркало тижня. – 2005. – №31 .

4. Кравчук Л. Що заважає Україні стати на демократичний шлях розвитку//День. – 2005. – №101.

5. Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства. – К., 1999. – С.156.

6. Боровик В. "За що боролись?"//День. – 2005. – №144.

7. Винер Н. Кибернетика. – М., 1968. – С.76-77.

Автор: Алла ПОГОРЄЛОВА