передплата Українською | In English

№3, лютий 2008

Ядерні програми Індії та Пакистану: порівняльна характеристика

Поділитися:

Індія та Пакистан здійснили свої ядерні випробування в травні 1998 року, довівши у такий спосіб наявність у них ядерної зброї й рішучість розвивати свої ядерні програми. Військове протистояння Делі й Ісламабада отримало ще одну важливу складову, коли до гонки звичайних озброєнь додалось ядерне протистояння між ними. Ядерний чинник у Південній Азії, отже, став реальністю, й обидві держави враховують наявність ядерної зброї у своєму стратегічному плануванні. Тож Південна Азія стала ще одним центром ядерного протистояння у світі.

За півстоліття і в Індії, і в Пакистані з’явилися впливові сили, зацікавлені в тому, щоб конфлікт не було розв’язано. Сформувалося воєнно-промислове лобі: військові обох країн навчилися використовувати напруженість на кашмірському кордоні. Гонка озброєнь у Південній Азії набула жахливих масштабів: Індія та Пакистан створили ядерну зброю і виробляють власні ракети, закуповують найсучаснішу зброю. Індійські витрати на оборону є найбільшими в Південній Азії та серед найвагоміших в Азії загалом. І це тоді, коли в цій країні, за даними міжнародних гуманітарних організацій, сотні людей щодня помирають від голоду й хвороб. Схожа ситуація і в Пакистані, де, за інформацією незалежних джерел, на військові потреби витрачається до 70% бюджету [11].

Делі продовжує нарощувати і вдосконалювати військовий потенціал країни, особливо через загострення відносин із Пакистаном через кашмірську проблему. Нині за чисельністю індійська армія посідає третє місце у світі, маючи один із найпотужніших арсеналів.

 

Майже щорічно в Південній Азії спостерігаються прояви конфліктних відносин між Індією та Пакистаном, витоки яких сягають ще часів розпаду Британської колоніальної імперії та здобуття цими країнами незалежності. Як відомо, 1947 року Індійський домініон було розділено на дві незалежні держави – Індію й Пакистан. Поділ, звісно, відбувався без жодного врахування інтересів місцевого населення, його культурної та релігійної приналежності, що відразу перетворило низку територій колишнього домініону на спірні для нових держав.

Дані, наведені в західних військових оглядах, свідчать про багатократну перевагу Індії за такими показниками, як військові витрати та витрати на імпорт звичайної зброї. Так, якщо в 1994 році індійські витрати на оборону були більші за пакистанські удвічі, то імпорт військової техніки протягом 1988–1992 років переважав пакистанський показник у 3,5 разу. За відносними показниками (зважаючи на кількість населення й розміри ВВП кожної з країн) випереджає Пакистан. Якщо військові витрати на душу населення дорівнювали 25 доларам порівняно з 7,6 долара в Індії, їхня частка у ВВП становила відповідно 5,5 і 2,4 відсотка [7].

Бюджет Індії на 1998–1999 фінансовий рік приймали після проведення ядерних випробувань, і він передбачав зростання військових витрат порівняно з попереднім роком на 14%. З урахуванням коштів, що були виділені за додатковим бюджетом, фінансування ВМС збільшилося на 25%. Велика програма модернізації індійського флоту оцінюється приблизно в 3,1 млрд. дол. протягом наступного десятиліття.

Бюджет Пакистану, нової ядерної держави, на 1998–1999 роки передбачав зростання військових витрат на 6%. Це означає збільшення частки військових витрат у державному бюджеті, що був скорочений у зв’язку із санкціями, накладеними після проведення ядерного випробування [6].

Слабкість пакистанської економіки, зокрема й політичні пертурбації, роблять країну вразливою для санкцій. Оскільки більш як половина загального урядового бюджету та дві третини поточних урядових витрат пов’язані із здійсненням військових програм та обслуговуванням державного боргу, країна значною мірою залежить від іноземної військової допомоги.

Варто також зазначити, що в середині 1990-х років Індія лідирувала в списку країн, що розвиваються, за сумами, на які укладали військові контракти. Так, у 1996 році Індія витратила на ці цілі 2,4 мільярда доларів, тоді як Пакистан – 700 мільйонів доларів. І якщо в військово-технічному співробітництві з Ісламабадом на провідних позиціях постійно були Китай і США (незважаючи на тимчасове ембарго Конгресу США у зв’язку з пакистанською ядерною програмою), то у збройних силах Індії домінувала зброя радянського й російського виробництва – за різними оцінками, від 60 до 80 відсотків [5].

У грудні 1994 року було прийнято «Програму військово-технічного співробітництва між Росією та Індією до 2000 року», яка оцінюється у сім-вісім мільярдів доларів і містить поставки обладнання й зброї всіх видів, модернізацію російської техніки, яка перебуває на озброєнні армії, та їх ліцензоване виробництво. Звичайно, тут постає аналогія з військово-технічним співробітництвом між Пакистаном та Китаєм. Так, якщо Індія розглядає питання про придбання в Росії протиракетних установок С-300, а також можливість їх виробництва в Індії за ліцензією, то Пакистан уклав угоду з Китаєм про закупівлю ракетних комплексів М-11, яка вже частково здійснюється [2].

Порівнюючи чисельність збройних сил Пакистану та Індії (відповідно 587 тисяч та 1 млн. 265 тисяч осіб – перевага більш ніж удвічі), слід брати до уваги і такі параметри, як розмір територій (796 тисяч і 3 млн. 287 тисяч квадратних кілометрів – більш ніж учетверо) та протяжність кордонів двох сусідніх держав. Протяжність берегової зони Індії перевищує пакистанську в 10 разів, тоді як індійський ВМФ за чисельністю особового складу, кількістю бойових кораблів перевищує пакистанський не більш ніж у 2,5 разу [9].

Оцінюючи стан звичайного озброєння Пакистану загалом, не можна не відзначити тенденцію нарощування його потенціалу переважно за рахунок усебічної мобілізації внутрішніх ресурсів та закупівель військової техніки й технологій за кордоном (головні постачальники – США, Китай, Франція). Поясненням для міжнародних експертів та обґрунтуванням для пакистанських військових є напруженість у відносинах із сусідньою Індією і, як наслідок, зберігається гонка озброєнь у рамках південноазійського субконтиненту [8].

На відміну від Пакистану, Індія намагається досягти самозабезпечення, розвиваючи виробництво збройної та воєнної техніки. Як і прогнозувалося, до 2007 року 75 відсотків озброєння індійської армії забезпечено власними силами на підприємствах оборонного комплексу, тоді як Пакистан головні напрями своєї військово-стратегічної концепції, як і раніше, пов’язує з розширенням закупівель техніки за кордоном.

Загалом на сучасному етапі Індія значно випереджає Пакистан у галузі розробок нових військових технологій і за кількісним складом та технічним оснащенням збройних сил в абсолютних параметрах. Водночас індійські експерти акцентують особливу увагу на мобілізаційному потенціалі сусіднього Пакистану, визнаючи його перевагу в цьому напрямі. Але такі показники, як протяжність кордонів та кількість умовних противників, для Індії є негативними чинниками.

Особливе місце у військовій політиці посідає ядерна проблема, яка вже вийшла з регіонального на глобальний рівень. Оцінюючи співвідношення ядерного потенціалу двох країн, варто зазначити досягнуту між ними рівновагу, яка зберігається внаслідок переваги Індії за кількістю боєголовок та ракетної техніки за тактичної переваги її сусіда (одностороння спрямованість на Індію, тоді як вона стежить за діями не тільки Пакистану, а й Китаю).

Сили стримування Індії, за багатьма заявами, планується будувати на основі так званої ядерної тріади, тобто прийняти ядерну зброю на озброєння всіх трьох видів збройних сил країни.

Саме по собі створення «стратегічної тріади» досить реальне, щоправда, для цілковитого втілення такої концепції потрібен значний час, до того ж за умови, що кількісні параметри цих сил будуть досить скромні. Авіаційну складову Індія має. Індійські літаки «Міраж-2000», Міг-27 і «Ягуар» можуть слугувати ефективним засобом ядерного нападу, хоча, в принципі, будь-який з бойових літаків індійських ВПС здатний доставити до цілі ядерні боєприпаси невеликої потужності. Так, «Ягуари», яких країна має близько 100 одиниць, до кінця 1990-х років використовували Велика Британія та Франція як носії ядерної зброї, тому Індія зможе застосовувати їх так само. Су-30, що з’явився на озброєнні, значно розширює ці можливості, тим паче, що радіус його дії уможливлює доставку боєприпасів не лише до будь-якого об’єкта на території Пакистану, а й досить далеко за його межі.

Індійська програма розробки балістичних ракет – третього елементу «тріади» – має досить давню історію, вона достатньо розвинута, у зв’язку з чим викликає значне занепокоєння у світі.

З двадцяти «Притхви» ще наприкінці 1995 року був сформований окремий артилерійський полк у Сикандерабаді (штат Андхра Прадеш), а «невказана кількість ракет» базується в районі Джаландхара в Пенджабі як неядерні ракети поля бою. Другий варіант ракети з дальністю 250 км і бойовою частиною в 500–750 кг розробляють для ВПС. Флот, як передбачається, також повинен отримати свою модифікацію «Притхви» із радіусом дії до 350 км. Морський варіант ракети під назвою «Дхануш» було випробувано на дальність 200 км з борту корабля в червні 2000 року. Крім того, не раз повідомлялося про розробку крилатої ракети для озброєння підводних човнів «Сагарика» за істотного сприяння російської сторони [3].

У розвитку індійської ракетної техніки велику роль відігравав імпорт технологій, обладнання та деталей самих ракет. Дуже показово, що з 1970 по 1990 рік з усіх імпортованих Індією технологій на галузь ракетної техніки припало майже 60 відсотків [9].

Вражаючим досягненням Індії у ракетній галузі стало створення спільно з російським КБ крилатої ракети PJ-10 «Брахмос». Протягом 2001–2003 років було проведено п’ять її випробувань. Дальність ракети 280 км, бойова частина – до 300 кг, вона призначена для використання наземними, повітряними і морськими носіями. Завдяки тактико-технічним даним «Брахмос» ВУС Індії отримають значні додаткові ударні можливості, яким поки що, наприклад, Пакистан навряд чи зможе щось протиставити.

Мабуть, найменший прогрес помітно у справі з морською базою як найбільш дорогим і технологічно складним чинником «тріади». Основними в ній мають стати атомні підводні човни з балістичними ядерними ракетами або крилатими ракетами в ядерному оснащенні.

Таких підводних човнів передбачалося побудувати, за твердженнями індійців, до п’яти, хоча щодо цих амбіційних планів дослідники мають серйозні сумніви. Низка заяв індійського керівництва, зроблених у 2001–2003 роках, свідчить про те, що Індія, вочевидь, вирішила надовго відкласти цю програму. Втім, у країні тривають роботи зі створення багатоцільового атомного підводного човна, що, за припущеннями, можливо, стане до ладу в 2009–2010 роках і яким Індія зможе підтвердити «ядерну спроможність».

Аналіз ядерного чинника в Південній Азії ускладнюється значною мірою тим, що в обох державах поки що відсутня чітка доктрина, за якою можна було б упевнено робити висновки про параметри та структури їхніх ядерних сил у майбутньому.

Індійські наміри щодо створення стратегічних ядерних сил загалом ніколи не приховували ні політики, ні військові. Відразу після випробувань у травні 1998 року було проголошено курс на політику «мінімального ядерного стримування», про що зазначалося на найвищому рівні, наприклад, прем’єр-міністром А. Ваджпаї 4 серпня 1998 року [4].

У серпні 1999 року в індійські ЗМІ опублікували проект національної ядерної доктрини, що припускає застосування зброї масового знищення. Індія розгляне можливість застосування ядерної зброї, якщо відбудеться атака на неї ядерною або хімічною чи бактеріологічною зброєю. Згідно з доктриною, рішення про завдання ядерного удару приймає політичний уряд Індії. Ядерне командування складатиметься з політичного комітету на чолі з прем’єром та виконавчого комітету, і воно має реалізувати рішення про завдання ядерного удару. У заяві також підтверджуються зобов’язання Індії щодо незастосування ядерної зброї першою, а також проти країн, які не мають зброї масового знищення [1]. Саме в цьому документі вперше офіційно йдеться про намір створити «ядерну тріаду» на основі мінімального достатнього стримування.

Можлива кількість боєприпасів істотно залежить і від оцінки Індією потенційних загроз своєї безпеки та від визначення найвірогідніших супротивників у можливому конфлікті.

Для стримування Пакистану Індії, як припускають, буде достатньо декількох десятків зарядів. Враховуючи розмір території Індії і можливості до значного розосередження засобів ядерного нападу можна припустити, що удар з боку Пакистану, навіть наймасованіший, не зможе вивести з ладу більшу частину індійських ядерних сил. Відповідний удар із застосуванням хоча б 15–20 ядерних зарядів, без сумніву, призведе до неминучих збитків, аж до цілковитого краху пакистанської економіки.

Якщо говорити про ядерну зброю в Південній Азії як про «стримувальний чинник», то в протистоянні Індії та Пакистану одним із ключових понять стає масштаб збитку, який противник вважав би для себе неприйнятним, тобто таким, що призвів би до припинення функціонування держави як соціально-політичної системи.

Наприкінці 50-х та в 60-ті роки аналітики НАТО намагалися підрахувати критерії неприйнятних збитків для США й СРСР. Так, на думку американців, 300 боєприпасів загальною потужністю близько 600 мегатонн гарантовано вилучили б США з низки діяльних націй на багато років. Для СРСР американцями було розроблено так званий «критерій Макнамари», за яким такі само збитки завдавали б 500 мегатоннами. Слід нагадати, що ці розрахунки здійснювали саме в роки, коли застосування ядерної зброї розглядалося багатьма як достатньо прийнятне в умовах обмеженої війни (в НАТО до 1968 року було ухвалено так звану доктрину масованої відплати, що ґрунтувалася на негайному й масовому застосуванні ЯЗ).

Тепер уявімо, що удар завдано по території будь-якого з південноазійських противників. Середня щільність населення в Індії за його мільярдної кількості в 12 разів більша, ніж в США – 305 осіб на км2, Пакистану – 163 особи на км2, а в Пакистанському Пенджабі – частині країни, де розташовані основні промислові та військові об’єкти, – приблизно дорівнює індійському показникові. Водночас якої-небудь ефективної системи цивільної оборони жодна з держав Південної Азії не має і навряд чи зможе істотно розвинути її найближчими роками.

Уявити наслідки застосування ядерної зброї у Південній Азії, отже, не складно. За надзвичайної щільності й чисельності населення, практично відсутньої системи його захисту від зброї масового ураження, надзвичайно низького середнього освітнього рівня мас і у зв’язку з цим незнання ними елементарних санітарних норм, не кажучи вже про правила протиатомного захисту, в умовах слабкого охоплення країни медичним обслуговуванням, зважаючи й на те, що більшість людей проживає в неміцних будівлях, навіть один ядерний вибух середньої потужності здатний викликати людські втрати, обчислювані сотнями тисяч, якщо не мільйонами. Причому незалежно від того, буде завдано удару по місту, військовому об’єкту чи засобах ядерного нападу.

Якщо враховувати всі вказані чинники, то, мабуть, не буде перебільшенням припустити, що обмін ядерними ударами із застосуванням кожною стороною не 200–300 боєприпасів мегатонного класу, із чого виходили теоретики «холодної війни», а хоча б двох десятків зарядів по 150–200 кілотонн спустошить території з населенням 200– 300 млн. осіб, цілковито зруйнує й без того слаборозвинену комунальну й транспортну інфраструктури, викличе грандіозні епідемії, проблеми з мільйонами біженців та інше.

Тож можливість Індії протидіяти наслідкам ядерних вибухів багатократно – майже в 10–15 разів – нижча, ніж у промислово розвинених країнах. Пакистанський показник приблизно на тому самому рівні, а, можливо, навіть нижчий через менший економічний і демографічний потенціал країни.

Отже, навіть один боєзаряд спричинює гуманітарну катастрофу: економіка, скажімо, Індії навряд чи витримає наслідки вибуху на території країни навіть декількох, не кажучи вже про 30–40, ядерних зарядів. Тоді, справді, Пакистан, маючи ядерну зброю навіть у найменшій кількості, в певному розумінні вирівнює повоєнну різницю у «вазі» з Індією. Але що стосується самого Пакистану, то для нього межа таких збитків буде істотно нижча через, по-перше, значно меншу територію країни, по-друге – набагато менший економічний потенціал.

Проаналізувавши всі дані, можна припустити, що індійські сили мінімального стримування складатимуться з не менш ніж 100 боєприпасів, але їхня кількість найближчими роками, як і у віддаленій перспективі, навряд чи перевищить 200. Напевно, індійський арсенал поступово збільшуватиметься водночас із прийняттям на озброєння таких носіїв, розвитком інфраструктури сил ядерного стримування і подальшого уточнення всіх нюансів ядерної доктрини.

Що стосується Пакистану, то його керівництво збройних сил практично не має ні оформленої ядерної доктрини, ні, очевидно, чіткого єдиного уявлення про необхідні параметри майбутніх сил стримування. Можливо, таке враження складається значною мірою через нестачу інформації, що надається пакистанським військовим відомством. Саме по собі це навряд чи дає привід характеризувати пакистанську ядерну програму як слаборозвинену, однак створює певні проблеми з прогнозуванням.

Як і Індія, Пакистан виявив прихильність до принципу «мінімального ядерного стримування», критерії якого повинні визначатися залежно від відповідних дій Індії. Це було зазначено на найвищому рівні, в тому числі й особисто президентом П. Мушарафом. Збільшення ядерного арсеналу Ісламабада прямо пов’язане з поведінкою Делі і залежить від кроків Індії у цій сфері.

Як уже згадувалося, досягнення Ісламабада в галузі створення балістичних ракет дають підставу говорити про наявність у Пакистану ракетних засобів ядерного нападу.

Звичайно, не можна казати про цілковито самостійну розробку Пакистаном цих ракет. Велику роль у його оснащенні ракетами відіграв Китай. На початку 1990-х Пекін надав Пакистану ракети малої дальності (до 120 км) М-11, що є переробкою радянських ракет типу «Луна». Поставка М-11 викликала занепокоєння Делі, тому що крім ракет Пакистану були надані й технології їхнього виробництва. Допомагала і Північна Корея. У 1990-х роках країна фактично мала РМД «Хатф-1» із дальністю 60–80 км, а за деякими даними – до 150 км.

У квітні 1998 року було оголошено про проведення випробування ракети «Гурі» на дальність 1500 км. А рівно через рік була випробувана ракета «Гурі-2», дальність якої, за твердженням пакистанського керівництва, може бути доведена до 2300 км. Цього достатньо, щоб у радіусі дії опинилася значна, якщо не більша частина території Індії. Її було теж офіційно передано у війська в березні 2003 року [10].

Загалом можна сказати, що Пакистан, хоча й близько підійшов до реалізації більшості своїх планів у ракетній галузі, та поки що не має на озброєнні ракет із дальністю, достатньою для завдання глибокого стратегічного ядерного удару по Індії. Але з огляду на швидкість, з якою розвивається ракетна програма Пакистану, найближчим часом він матиме до 20–30 РСД у ядерному оснащенні.

Пакистанські експерти вважають, що їхній країні необхідно мати близько 60–70 ядерних зарядів, щоб бути здатними до ядерного стримування Індії.

Пакистанське керівництво, на думку Індії, постійно намагається дати зрозуміти, що межа можливого застосування ядерної зброї в Ісламабаді дуже низька. До того ж Ісламабад, здається, має намір використати можливість застосування своєї ядерної зброї першим. Цей принцип поки що ніде не був зафіксований офіційно, але заяви й висловлювання багатьох пакистанських офіційних осіб і військових змушує очікувати розроблення саме такої концепції.

Через достатньо невелику територію країни і менший порівняно з Індією потенціал звичайних озброєнь найсерйознішою проблемою може стати для Ісламабада забезпечення належного ступеня захищеності й живучості своїх ядерних сил у разі першого удару з боку Індії, а також виникнення конфлікту загалом. Створювати, як це планує Делі, «стратегічну тріаду» в її класичному варіанті Пакистан вочевидь не має змоги.

Економічні чинники, що стримують швидку ескалацію ядерних озброєнь Пакистану, для Ісламабада, безперечно, мають ще більше значення, ніж для Делі. Тому, можна припустити, Пакистан, створюючи ядерні сили, обмежиться 60–70 зарядами.

Ситуація в Південній Азії характеризується ще однією безпрецедентною у світовій історії рисою. Ні Індія, ні Пакистан, володіючи ядерною зброєю і, у принципі, ракетними засобами її доставки, не мають поки що розвиненої інфраструктури для її застосування – систем дальнього виявлення, спостереження, наведення ракет за допомогою супутників. Не існує в Південній Азії й систем попередження про ракетно-ядерний напад.

Через відсутність у Індії і Пакистану систем раннього попередження й засобів протиракетної оборони ядерний удар однієї зі сторін може стати цілком несподіваним. Унаслідок цього обидві держави можуть зважитися нарощувати ядерні заряди у своїх арсеналах до рівня, який гарантує збереження відповідного потенціалу за будь-якого, навіть найгіршого, варіанта розвитку конфлікту.

Отже, протягом останніх 50 років Пакистан розглядає Індію як головну загрозу своїй національній безпеці. Все це поглиблюється багатократною перевагою Індії у звичайних озброєннях, економічному потенціалі, людських ресурсах. Зокрема, Пакистан за розмірами території поступається Індії в 7 разів. Крім того, необхідно враховувати і значно сприятливіше ставлення світової спільноти до Делі. Починаючи з 2005 року спостерігається безпрецедентне потепління індо-американських відносин. Як однією з основних підстав на користь «підтягування» Індії до режиму нерозповсюдження ядерної зброї є те, що її територія ніколи не була джерелом витоків ядерних матеріалів. Для Пакистану така аргументація не спрацьовує. Його іміджу у сфері нерозповсюдження зашкодило виявлення так званої «мережі розповсюдження». В 2002–2003 роках з’ясувалося, що протягом багатьох років Пакистан був джерелом великомасштабних контрабандних поставок ядерних товарів і технологій – та ще й не лише подвійного, а й прямого військового призначення.

Утім, мине ще досить багато часу на шляху до повномасштабної співпраці з Індією в ядерній галузі. Ця держава, безумовно, має набагато більше можливостей для створення національних ядерних сил. Ідеться про перевагу не тільки за кількісними показниками ядерних зарядів, засобів доставки, систем управління й зв’язку, а й за їхньою якістю.

За логікою пакистанських експертів у цих умовах для Пакистану чи не єдиною стратегією в протистоянні «ядерній Індії» є ядерне стримування. Але ядерна доктрина Пакистану має істотно відрізнятися від індійської. Однією з небагатьох спільних рис можна вважати те, що ядерні сили Пакистану теж характеризуватимуться як мінімальні засоби стримування. Отже, порівнюючи ядерні і військові потенціали Індії та Пакистану, можна дійти таких висновків:

1) Пакистан істотно поступається Індії за кількістю збройних ядерних матеріалів, і накопичених, і тих, що напрацьовуються;

2) можна вважати майже цілковито доведеним той факт, що ядерна зброя Пакистану створена на основі збройового урану. Тому за тактико-технічними характеристиками вона поступається зброї на основі плутонію-239 (як в Індії);

3) Пакистан поступається Індії і за кількістю, і за якістю засобів доставки, особливо ракетних;

4) Пакистан не може, як Індія, створювати національні ядерні сили на основі “тріади”, передусім з економічних причин;

5) навіть у середньостроковій перспективі Пакистан навряд чи зможе створити ефективну систему моніторингу (особливо космічного), надійну систему попередження про ядерний напад, не кажучи вже про розгортання хоча б елементів ПРО.

Беручи до уваги військовий потенціал обох країн, а також напруженість сучасних індо-пакистанських відносин, необхідна участь світової спільноти у врегулюванні цього конфлікту. Унаслідок появи ядерної зброї у Південній Азії не тільки виникла величезна загроза регіональній безпеці, а й закріпилося намагання неядерних країн усього світу мати ядерну зброю.


Джерела:

1. Индийская ядерная доктрина (проект) // Ядерное распространение. – № 40. – 2000.

2. Индо-пакистанские войны // www.narod.otvaga.ru

3. Индия и Пакистан на грани ядерного конфликта // www.nuclearno.ru

4. Камп К.-Х. Насколько безопасно хранится атомное оружие Пакистана? // Международная политика. – 2004. – № 5. – С. 34.

5. Клюев Б., Шаумян Т. Ядерный джин вырывается на волю. // Азия и Африка сегодня. – 1998. – № 12.– С. 6.

6. Морозов П. Эхо 1947 продолжает звучать и поныне // Азия и Африка сегодня. – № 2. – 2001. – С. 42.

7. Тимербаев Р. М. Режим ядерного нераспространения на современном этапе и его перспективы. – М.: Права человека, 2004. – С. 66.

8. Там же. – С. 75.

9. Clayton P. Bowen and Daniel Wolve/ n Command and control challenges in South Asia. // The Nonproliferation Review. – Spring-Summer, 1999. – Р. 37.

10. Kampani G. Proliferation Unbound: Nuclear Tales from Pakistan. // www.cns.miis.edu

11. Mohan C. R. What If Pakistan Fails? India Isn’t Worried ... Yet. // The Washington Quarterly. – 2004. – Winter. – Р. 117.

Автор: Ольга ШевЧенко

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

$30 000 за голосування: чи допоможе детектор брехні розібратися зі «слугами народу» Сьогодні, 23 жовтня

Нардеп не задекларував будинок на Трухановому острові — Bihus.info Сьогодні, 23 жовтня

"Від заяви Зеленського залежить все": Тейлор засвідчив у справі імпічменту Трампу Сьогодні, 23 жовтня

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня