передплата Українською | In English

№3, лютий 2008

Вплив диспропорції військових витрат членів НАТО на майбутнє альянсу

Поділитися:

Поняття «військово-економічне співробітництво» в теорії військово-економічної стратегії особливо поширилося у зв’язку з розвитком стратегічних відносин усередині Північноатлантичного альянсу після прийняття до його складу нових членів. Нині військово-економічне співробітництво між країнами набуває різних форм і здійснюється різноманітними способами.

На форми й способи міждержавного військово-економічного співробітництва значною мірою впливають:

1) періоди співробітництва (мирний і воєнний час);

2) економічні, військово-економічні, військові й політичні можливості держав;

3) геополітичне й географічне розташування країн [5].

Тому військово-економічне міждержавне співробітництво успішніше розвивається, коли налагоджено політичне, економічне і військове співробітництво. За таких умов згадані напрями міждержавного співробітництва посилюють один одного, а комплекс взаємопов’язаних заходів підвищує загалом ефективність міждержавного співробітництва. Історичний досвід свідчить, що міждержавне військово-економічне співробітництво успішно розвивається, коли для цього, крім наведених можливостей і гостроти потреби в їх використанні, є добре підготовлене військово-політичне коаліційне підґрунтя. Його формування значною мірою залежить від міжнародного становища тієї чи іншої держави або коаліції держав, необхідної дипломатичної підготовки, стану традиційних та наявних економічних, політичних і військових відносин [2].

Держави НАТО вже давно мають досвід у спільному розв’язанні згаданих проблем. Особливо щодо розробок, виробництва та модернізації авіаційної, ракетної й бронетанкової техніки, військово-морських суден. Проте на початку 1990-х років після закінчення «холодної війни» саме під час такого співробітництва й почав виникати свого роду розрив у технологічному потенціалі між США та їхніми західноєвропейськими союзниками, котрі отримали відповідні вигоди від «мирного дивіденду» як можливість скорочення витрат на оборону на 25% у реальному обрахунку [4]. Згідно зі статистичними даними, військові витрати європейських країн скоротилися, порівняно з 1992 роком, на 22%, і вже в 1999-му США витратили на оборону 283 млрд. дол., а країни Європи – лише 174 [3].

Тому саме розбіжності та диспропорція у фінансуванні НАТО стали ще одним важливим напрямом його реформування наприкінці 1990-х років. Роль каталізатора в цьому процесі відіграв конфлікт у Косово, адже більшою мірою саме косовський досвід організації висвітлив існування серед її членів свого роду «постачальників безпеки» та її «користувачів». «Постачальники безпеки» – ними є Сполучені Штати, Велика Британія й Франція – витрачають на оборону набагато більше за два відсотки валового внутрішнього продукту, вони здатні до ефективної проекції сили й мають великі зовнішні військово-політичні зобов’язання. «Користувачі безпеки» (за винятком Туреччини й Греції) витрачають на оборону менш як два відсотки ВВП і не здатні до ефективних дій за межами національної території. Німеччина – особливий випадок. З одного боку, ідеологія НАТО, згідно з якою оборона Німеччини має забезпечуватися не її власними силами, а силами Альянсу, суперечить «постачанню» безпеки з боку Німеччини. З другого – НАТО зацікавлена у сплаті цією країною більшої частки спільної оборони [2].

Ініціатива оборонних можливостей (ІОМ), ініційована на Вашингтонському саміті НАТО (квітень, 1999 рік), передбачала перетворення «користувачів безпеки» на її «постачальників» [2]. Очікувалася значна військова перебудова, збільшення оборонних витрат і рівномірніший їх розподіл між союзниками. Крім того, було вирішено, що ці кошти мають бути спрямовані на вдосконалення військово-технічної бази країн– членів НАТО, щоб уникнути надалі ще більшого технологічного розриву і підвищити здатність Північноатлантичного союзу до ефективних дій в майбутньому з урахуванням усього курсу завдань НАТО в умовах безпеки того часу та в недалекому майбутньому. Головним пріоритетом стало підвищення оперативної сумісності сил союзників по НАТО. Як заявив генеральний секретар НАТО на той час лорд Робертсон: «Ініціатива оборонних можливостей спрямована не тільки на збереження оперативної сумісності сил та засобів усіх союзників по НАТО, а й на вдосконалення та оновлення їхнього потенціалу для протистояння новим викликам у галузі безпеки» [4]. Згідно з ІОМ передбачалося створення можливостей для відбиття Північноатлантичним союзом викликів безпеки в ХХІ сторіччі за рахунок підвищення військового потенціалу в п’яти пріоритетних галузях: розгортання та мобільність, підтримка і тилове забезпечення, ефективність у бою, виживання сил та засобів, а також управління й контроль над операційними системами. За задумом керівництва НАТО, яке враховувало загострення конфліктів на території Європи та загрозу розповсюдження зброї масового знищення у світі, під час виконання цієї програми організація мала стати готовою до розгортання своїх сил за межами територій країн Північноатлантичного альянсу, тобто з регіонального союзу перетворитися на глобальний, з органу «колективної оборони» – на орган «колективної безпеки» [4].

Звісно, водночас із переосмисленням потреб Альянсу мало відбутися й певне реформування у військових бюджетах країн організації. Але, незважаючи на встановлені стратегічні завдання, розрив у фінансуванні військових потреб між Європою та США збільшувався і в 2000 році став уже досить яскраво вираженим, адже виник певний дефіцит бюджету Альянсу. Виступаючи в лютому 2000 року на конференції з політики безпеки в Мюнхені, міністр оборони США Вільям Коен заявив: «Ми просто не можемо продовжувати миритися зі становищем, коли один член НАТО проводить фактично дві третини всіх повітряних операцій вогневої підтримки та половину всіх бойових вильотів авіації; коли тільки жменька країн має високоточні боєприпаси, котрі можуть бути використані за будь-яких погодних умов; і коли деякі військові льотчики були вимушені в бойових умовах використовувати відкриті канали зв’язку, коли перебували у ворожому оточенні» [1, с. 19]. І справді, хоч за останні декілька років чисельність особового складу військових сил європейських країн перевищила чисельність американських майже на 1 млн. осіб, проте розрив у витратах ВПК збільшився зі 130 до 160 млрд. дол. [6]. Згідно зі статистичними даними, до 2007 року США планували довести військові витрати до майже 450 млрд. дол. щорічно, а витрати на науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи – до 58 млрд. дол. [6] (що вони й здійснили нині). У більшості європейських країн відповідного зростання військових витрат не очікувалося: навпаки, їхнє відставання у витратах на ВПК збільшилося у 10 разів. На 1999 рік США витрачали на закупівлю озброєнь 47 млрд. дол. щорічно, а європейські партнери – 28 млрд. Їхні витрати на військові дослідження та розвиток становили одну чверть рівня США [3].

За статистичними показниками, країни–члени НАТО європейського регіону не надто прагнули витрачатися на військові потреби. Змінити їхнє ставлення до цього питання змусили лише події 11 вересня 2001 року в США, після яких країни–члени НАТО були вимушені переглянути свій курс та цілеспрямованіше підходити до зміцнення військового потенціалу Альянсу. У зв’язку з цим на черговому саміті НАТО в Празі в листопаді 2002 року було прийнято нову ініціативу з розвитку та вдосконалення військового потенціалу НАТО – так зване Празьке зобов’язання з потенціалу (ПРЗП), що визнавалося необхідним для ведення сучасних воєнних дій за обставин існування великої загрози з боку міжнародного тероризму [4].

Основну увагу в новій ініціативі було приділено невеликій кількості сил та засобів, що мають найважливіше значення для виконання усіх завдань Північноатлантичного альянсу, а також підвищення потенціалу для боротьби проти тероризму. Першочерговим завданням стала розробка засобів, що можуть збільшити можливості Альянсу в таких сферах діяльності:

1) засоби мобільності та швидкого виконання – для швидкого перекидання сил та їх розгортання у віддалених кризових районах за межами зони відповідальності блоку;

2) засоби технічного та тилового забезпечення – для утримання й забезпечення військ на великій відстані від місць їх постійної дислокації та забезпечення їх ротації і свіжого поповнення під час проведення довгострокових операцій;

3) ефективні засоби для завдання поразки противникові;

4) засоби захисту та витривалості військ, можливість удосконалення систем розвідки та спостереження, ППО, а також систем протидії загрозі, що надходить від зброї масового знищення;

5) спільні засоби зв’язку в об’єднаних системах командування, управління та інформації, що забезпечують ефективний зв’язок у всіх ланках військових формувань різних країн, які взаємодіють;

6) засоби захисту від хімічної, радіологічної, біологічної та ядерної зброї [4].

Звичайно, ПРЗП дало певний поштовх до реформування військових бюджетів країн–членів НАТО, але не такою мірою, як хотілося б США. Непридатність та застарілість їхнього військового устаткування виявилася вже під час ведення бойових дій в Афганістані (наприклад, під час перекидання спецпідрозділів до Афганістану, німці, застрягши в Туреччині, були змушені орендувати літаки в України) [1, с. 19]. Крім того, після початку війни в Іраку, диспропорція у військових витратах країн– членів Альянсу виявилась очевидною: більшість країн навіть не побажали втручатися в проведення цієї операції. Тому в червні 2003 року європейським країнам було представлено доповідь Хав’єра Солани «Безпечна Європа у світі, що покращується», де, окрім зазначення особливої ролі трансатлантичного партнерства, було наголошено на необхідності збільшення ресурсів, які виділяють європейські країни на військові потреби. За словами Солани, це дало б змогу наблизити позиції європейських країн із питань безпеки до американських [6].

Проте з новою силою ця проблема постала після чергового розширення Альянсу в 2004 році. Його нові держави-члени виявилися просто неготовими до подібних витрат, через що докори з боку США почастішали й тиск дедалі посилювався, викликаючи тим самим певні суперечності всередині самого блоку. Але, розглядаючи цей аспект, слід брати до уваги, по-перше, інші проблеми, які стоять перед цими країнами (упорядкування економічної, соціальної, правової сфер та ін.), і, по-друге, – те, що Сполучені Штати нарощували свій військовий потенціал протягом десятиліть, а нові члени Альянсу, звісно, не досягнуть таких результатів миттєво, на це потрібен час. Однак через наявні суперечності аналітики виокремлюють три сценарії подальшого розвитку НАТО:

1) посилення впливу США в світі і на європейському континенті як єдиної країни, здатної проводити військові акції у різних регіонах земної кулі;

2) подальше посилення диспропорції між США та іншими членами блоку, що призведе до його остаточного краху;

3) збільшення оборонного бюджету країн Альянсу, порівняно зі США, його подальше реформування та поліпшення умов співпраці країн-членів, що сприятиме ліквідації відставання та диспропорції у сфері ВПК і встановленню рівноваги у відносинах між ними.

Теоретично можливим є розвиток та здійснення усіх трьох сценаріїв. І хоча ліквідація відставання це лише 10–15 майбутніх років, нині між США та країнами Європи є налагоджена мережа економічних зв’язків, єдина система базових соціальних цінностей і, можливо, певною мірою й часткова, взаємозалежність у сфері безпеки. Тому скорочення розриву у військових витратах між членами НАТО і США не лише можливе в перспективі, а й конче необхідне, адже всі наявні нині загрози й суперечності в світі Альянс спроможний усунути лише разом, спільними зусиллями США та європейських країн [6].

----------------------------------------------
Джерела:

1. Иванов П. Л. Трансформация НАТО: век нынешний и век минувший. – Мировая экономика и международные отношения. – 2003. – № 1.

2. http://www.db.niss.gov.ua/ docs/polmil/168.htm

3. http://www.imperativ.net/ imp2/7.html

4. http://www.nasledie.ru/oboz/ 12_03/12_05.HTM

5. http://www.niurr.gov.ua/ukr/ publishing/panorama%203~4_99/ 13.htm

6. http://www.psifoundation.ru/ projects/forecast/russia2004/ch2/ind2.htm#22

Автор: Юлія Цирфа

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Нардеп не задекларував будинок на Трухановому острові — Bihus.info Сьогодні, 23 жовтня

"Від заяви Зеленського залежить все": Тейлор засвідчив у справі імпічменту Трампу Сьогодні, 23 жовтня

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня

Новини 21 жовтня: IPO Укрпошти, арешт рахунків "Укргазвидобування", місія МВФ Вчора, 22 жовтня