передплата Українською | In English

№2, січень 2008

Розум і влада. Патріархальні риси політичної свідомості

Поділитися:

Психоаналітики розрізняють материнську та батьківську владу. Материнська влада ірраціональна, батьківська – раціональна. Матір любить просто так. Любити – її обов’язок і потреба. Батько, якщо й любить, то за щось. Утім, він може й обійтись без цього втомливого почуття. Без нього навіть комфортніше. Без нього його влада чистіша, гостра, мов сталеве лезо бритви.

Про талан Жана-Поля Сартра

Жан-Поль Сартр написав був у оповіданні «Слова» чудовий рядок: мій батько помер, коли я був іще немовлям, і цим зробив мені велику послугу. У чому полягала ця велика послуга, Сартр не знав. І знати не міг, батька ж бо ніколи не бачив. Його міркування суто дедуктивне. Цілком випливає із фройдистської теорії. Згідно з нею батько – це синів конкурент. Користуючись тим, що він великий і дужий, цей чолов’яга втішається увагою синової матері. За це його інакше, як падлом, назвати важко. За це його варто лише ненавидіти, ненавидіти лютою, чорною ненавистю, ненавидіти так, щоб увесь світ здригався, надривалося щось усередині, там, у районі діафрагми, де живе спраглість помсти. Це – велике, майже святе почуття.

Батько не лише конкурент, а й гнобитель. Він пригнічує й синову, й материну свободу. Принаймні так здається малолітньому спостерігачеві. Відтак його боротьба з батьком праведна. Він бореться як за власні, так і за материні інтереси. Й у його ставленні до ворога немає нічого егоїстичного. Ненависть до гнобителя постає першим об’єктивним почуттям. Бо випливає не лише із самосвідомості, а й осягнення об’єктивних відносин, що існують між матір’ю – цим люблячим створінням, та батьком, роль якого незрозуміла, становище підозріле, а поведінка обурлива.

Так само, як конкурент, сином сприймається не лише батько, а й будь-який інший чоловік. У вже згаданих Сартрових «Словах» є цікавий епізод: він, малим хлоп’ям, разом із матір’ю відвідує книжкову крамницю. Незнайомий чоловік удається до безневинного флірту з молодою жінкою. Увага цього чоловіка викликає справжнісінький жах у хлопчака та його матері. Вони перелякано вискакують із крамниці. А потім, пройшовши кілька кварталів, перезираються й починають сміятися. Хоч, звісно, нічого смішного не було. Небезпека минула, й сміх став своєрідною емоційною розрядкою. Справді, життя молодої жінки та її сина сповнені суцільних небезпек.

Цей епізод указує на те, що не тільки син ставиться до матері як до жінки, котра є його беззастережною власністю, а й сама матір сприймає сина аналогічно, він – її мужчина. У Сартрових текстах усі чоловіки – інфантильні особини, що за документами значаться як представники сильної статі. Є й жінки, що цінують їхню здитинілість.

Послуга, яку виявив, померши, Сартрів батько, полягала в тім, що він позбавив сина конкуренції. Жану-Полю не потрібно було боротися за материну увагу. Він неподільно користувався її увагою. Йому не було кого ненавидіти. Не треба було виношувати плани помсти, мріяти про якийсь дивний, трагічний і щасливий збіг обставин, унаслідок яких неприємний чолов’яга зник би назавжди. Фортуна зробила цю брудну та світлу справу за нього. Фортуна створила для нього соціальний інкубатор. Позбавила боротьби за владу.

Некороновані монархи

Наслідки? Наслідки дуже дивні. Той, хто має владу від народження, має її як дар. Ніколи не боровся за неї, а лише нею користувався, сприймає її як даність, як щось саме собою зрозуміле. Той ставиться до влади так, як мав би до неї ставитися монарх від народження, Божий помазаник чи навіть месія. Бути володарем для нього нормально. Так само природно, як дихати. Володарювання – його єство. Йому не потрібно доводити право на владу. Для нього це право безсумнівне. Він не боротиметься за владу. Бо будь-які посягання на його природжене право – це курйоз, непорозуміння, щось на кшталт анекдоту. Той, хто посягає, – це завжди самозванець й узурпатор, вартий передусім зневаги. Володар від народження не вміє боротися за владу, відстоювати її всіма законними й не дуже засобами. Боротьба за щось завше має сумнівний відтінок. Боротьба принизлива. Є в ній якийсь плебейський душок, якась низькопробність. Боротьба компрометує. Вона чимось схожа на крадійство. Це різновид кримінального злочину. Справжня влада завше вірогідна. Справжній володар безумовний. Коли він являється, всі розуміють: він саме той, правдивий володар. Коритися йому природно. Ті, хто не розуміють цього, – сліпаки. Це нещасні люди. Їх і карати шкода. Бо їхня темність і є покаранням.

Зрозуміло, що таке достоту неуважне сприйняття влади не сприяє серйозності ставлення до її здобуття. Зневага до боротьби зумовлює уникання штовханини, що завжди відбувається біля підніжжя владного олімпу. Такі люди не вміють компрометувати опонентів. Бити по головах тих, хто переслідує, й стягувати за ноги тих, що опинилися горі. Вони не вміють активно працювати ліктями, відтираючи всіляких нахаб, котрі не мають жодного стосунку до світлого звання володарів. Як наслідок стерна владних інститутів завжди опиняються в руках тих самих нахаб, котрих зневажають й ігнорують природжені володарі. Ті ж, кому влада мала б належати за природним правом, задовольняються лише стороннім спостеріганням. Їхній шлях рідко коли веде на капітолій.

Як і влада монарха, влада цих осіб передусім моральна. Вони володарі дум. Вони контролюють не кроки, а мотиви. Не вчинки, а заміри. Не карають за переступи, а спонукають до каяття. Не вміючи захопити інституційну владу, опановують владу над поглядами. Царина, що цілком залишається під їхнім впливом, – це громадська думка. Вони стають пророками. Покликаними викривати зло й поширювати праведність. У цій сфері вони не мають конкурентів. Пророцтво передбачає несумнівність оцінювання та беззастережність поглядів. Богонатхненність. Це ті риси, що притаманні їм якнайбільше. Так особи, які вважають себе покликаними володарювати, опиняються на узбіччі владних процесів. Вони слушно можуть повторити відомі слова: ми з тобою чужі на цьому святі життя. Життя йде обабіч. Життя минає. Спливає. Збігає між пальцями, що не здатні стулитись у загребущі пригорщі та рішучі кулаки. Як і їхні стосунки з матір’ю, що завше були платонічними, платонічні й взаємини з владою. Ох уже мені ця платонічна любов! Той, хто не пережив її, не знає, яку невимовну втіху вона несе. Не знає й страждання, про яке ліпше мовчати. Для платонічно закоханих у владу вона ніколи не є зверхньою. Для них влада ніколи не є безперечною. Вони не мають страху перед владою. Вони не тріпочуть перед постатями володарів. Ті для них кумедні, а їхні вчинки потворні. Інституційна влада викликає лише огиду. Влада для них завше поряд. У полі зору. Влада – це річ, яка належить їм за правом. Вони рівні з владою. Навіть вищі. І тому здатні критично ставитися до неї. Поготів критично ставитися до тих, хто вихопив владу з попелища й назвав своєю власністю. Таке безпосереднє відсторонення од влади й водночас усвідомлення її приналежності собі зумовлює проникливе, я навіть сказав би, любовне її сприйняття. І стаючи в пророчу позу, ці люди, вдаючись до брутальної лайки, патетики, заклинань, раціональних міркувань й усіх інших трюків, що допомагають впливати на свідомість, освідчуються в любові до влади.

Таке воно, сирітське ставлення до влади. Ставлення, що постає з дитинства, в якому не було батька.

Про те, як не поталанило Герману Гессе

Приклад геть іншого ставлення до влади можна знайти в тексті Германа Гессе «Будинок з гербом». Перед широкими сходами на другий поверх стоїть хлоп’я. Там, горі, батьків кабінет. Його півморок пахне сиґарами. Цей запах викликає в хлоп’яти почуття винуватості. Переборюючи страх, хлоп’я крок за кроком долає дубові сходини й прочиняє двері: темно та страшно. Однак він підходить до шафи, розкриває шкатулку й виймає кілька пфенігів. Затиснувши їх у спітнілій долоні, стрімголов збігає між лакованими перилами, намагаючись не відчувати сиґарного запаху, що важким сірим канатом сотається йому вслід.

Гессе пише, що великий батьків кабінет на другому поверсі однозначно асоціюється в його малого персонажа з владою. Я, одначе, сумніваюсь, що дитина здатна на такі абстрактні умовисновки, може ототожнити конкретний кабінет і його власника з образом влади взагалі. Це міркування – спроба автора власними словами, притаманними письменнику термінами передати світовідчуття персонажа. Це такі собі відсебеньки, своєрідний голос за кадром, що розкриває настроєвість ситуації, проте не є автентичним самовираженням героя. Теорія прокралася в безпосередню дійсність, і її учасники не підозрюють, що стали частковими втіленнями абстрактних понять.

Фройд-чарівник

Герман Гессе, як і Жан-Поль Сартр, перебував під впливом фройдизму. Мало який автор ХХ століття не піддався магії Фройдового вчення. Чари фройдизму достоту демонічні. Сила його в ірраціональній пристрасності, шалові, тваринній силі, що отримує стримане, логічне, науково послідовне виправдання. Усі найпідліші, найхтивіші, найбрудніші гадки, що ковзають розбурханою свідомістю, Фройд виставляє напоказ і називає клінічними проявами, котрі, одначе, мають не випадковий, а загальний характер. Усе, проти чого боролася етика з моменту свого винайдення, все, проти чого боровся будь-який соціальний звичай із моменту його усталення, Фройд обертає на відсторонений, морально стерильний факт. Звісно, він не стверджує, що затавровані мораллю пристрасті – безневинні штучки, котрі треба не приборкувати, а всіляко плекати. Навпаки, в книзі «Я та Воно» він цілком на боці Над-Я, виспівує справжню осанну волі, що реалізує соціальну слухняність. Однак реверанс у бік моральності нікого не ошукав. Публіка вдячно сприйняла марудні, стилістично недолугі розважання про визначальність сексуальності в особистому та соціальному житті. Читачів приворожувало не вчення про сублімацію, а міркування про те, що її спричиняє. На авансцену вийшло не Я, а Воно. Справжнім апофеозом вульгарного прочитання фройдизму стала теза Жана Бодріяра: Фройд не вивільнює сексуальність, а, навпаки, пригнічує. Ця ідіотська теза цілком випливає з фройдизму, проте йде не в напрямкові його системного розгортання, а до спрощення, зведення вчення до примітивних психофізіологічних порухів.

У чому таємниця магічності фройдизму? У чому його демонізм? Чого це вчення так приворожує адептів? Я зазначав у попередньому абзаці, що в цій теорії людським пристрастям дається наукове пояснення. А все пояснене є майже виправданим. Принаймні багатьом так здається. Фройд пише: людина – істота сексуальна. Спершу – сексуальність, потім – етика. Етика трансформує сексуальність, але не може її знищити. Та пролазить у всі можливі шпарини, іноді підкорює саму мораль. І те, що, на перший погляд, виступає як проявлення моральності, розуму та духовності, за найближчого розгляду виявляється масками сексуальності. А звідси мораль (її соромився Фройд, однак нею пишався Бодріяр): не приборкуйте, а полюбіть власну сексуальність! Блискуча логіка. Утім чи оригінальна?

Згадаймо мак’явеллізм. Людина – істота політична. Це твердження належить Арістотелю. Одначе які висновки з нього робить Мак’явеллі? Геть усе, що приборкує проявлення політичного єства, – завада. Усі ті пристрасті, що вирують довкола політичної влади, всі ті найпростіші засоби, котрі підказуються жаданням влади, під пером флорентійця стають не ганебними нахилами, а, навпаки, могутніми рушіями. І їх не варто віддавати на поталу моралі та релігії, їх треба плекати, треба роз’ятрювати, мов рани, що приносять біль, а тому й роблять людину злішою. Це та логіка, котра присутня й у фройдизмі.

Згадаймо й іншу велику теорію: марксизм. Людина – істота економічна. Спершу – хліб, потім – етика. Хто думає інакше, той філістер, жирний бюргер, ненависник роду людського й прогресу. Себто аморальний виродок. Економічні пристрасті варто не приборкувати, не згладжувати засобами моралі та релігії, а, навпаки, виставити на п’єдестал, обернути на кумира, збагнути як істинний прояв самого життя. Економічні пристрасті не марнотні прагнення, а рушії поступу. Їх треба осягнути, збагнути їхні прояви засобами статистики та соціології, себто науковими методами, розкрити їхні закони й керуватися ними. Маркс був водночас і Фройдом, і Бодріяром. Він виявив підводну течію суспільного процесу, дав її науковий опис, фактично зробив ту справу, котру у психології виконав Фройд; і він-таки виснував із власних наукових спостережень апологетику економізму, те саме, що Бодріяр зробив у царині психології. Він підніс економізм й обернув його на максиму. Надав йому самодостатності й тим самим звів до примітивного пошанування шлунка. Матір Карла Маркса казала знайомим: мій син – невдаха: замість того, щоб накопичити капітал він написав про нього книгу. Вона мала рацію, дуже простими словами висловивши точне спостереження. Із погляду неофройдизму, марксистське вчення є нічим іншим, як сублімацією анального комплексу.

Жадоба влади, котру вихваляв Мак’явеллі; прагнення сексуальних утіх, про які відверто сказав Фройд; схильність до збагачення, названа Марксом єдиною потребою, завше в усі віки засуджувалися. Усі видатні моралісти називали ці пристрасті низькими та суєтними. Мак’явеллі, Фройд і Маркс стали адвокатами регресу. Потураючи людським вадам, вони зажили вдячної слави. Люди не люблять зануд, котрі закликають до стриманості та розсудливості. Їм набагато приємніші ті, хто заохочують до моральної розперезаності. У цьому й магія згаданих учень. У цьому їхній демонізм.

Прозріння Авраама, Якова та Гессе
(якщо я вже про нього згадав)

Та повернімося до Гессе. Белетристично він висловив основне уявлення фройдизму про роль батька в житті дитини. Батько – це влада. Вона може мати щось спільне з любов’ю. Однак цей зв’язок не є необхідним. Батьківська влада об’єктивна. Її неможливо спокусити чи підкупити. Можна лише здобути її повагу. Як? Чітким виконанням її вимог. А також вчинками, котрі, з погляду влади, варті поваги. Батько, на відміну від матері, любить лише того сина, котрий вартий цього. Лише того, котрий запраг любові й отримав її, спершу здобувши повагу. Спершу – покора та гідні поваги вчинки, а потім – любов. І справа не в тім, що батько – безсердечна істота. Справа в особливій якості серця тієї істоти, яка стала батьком. Для неї син – це не її безумовна частина, кровинка, чи як там кажуть. Син – це партнер. Друг. Опора та спадкоємець. Відтак юнак, котрому не до снаги виступити в цій ролі, – випадковий антропологічний матеріал. Такий само легковажний, як і його матуся, нікчемний слабак.

Стефан Мозес звернув увагу на важливу річ: у Ветхому Завіті згадується про те, що батько передає спадок не конче старшому синові, а синові гідному, котрий, однак, може й не бути первородним. Показовий приклад: Авраам відправляє з дому старшого сина Ізмаїла, залишаючи спадок молодшому Ісааку. А Яків, відчуваючи наближення смерті, передає святенництво Левію, третьому синові од Лії, царську ж владу – Юді, четвертому синові. Промовиста історія й про викуповування Яковом права первородства в брата Ісава. Первородство – обов’язок, а не право. І бере його на себе той, хто відчуває покликання та наснагу [1, с. 24].

Згадаймо також історію про готовність Авраама принести в жертву Богові свого «улюбленого» сина Ісаака. Сучасних людей ця історія шокує. Так, панове, забуваємо, забуваємо суворі звичаї старовини. А історія ця повчальна. Вона по-справжньому архетипна: для чоловіка служіння справі, у даному разі служіння Богові, важливіше, вище за всі особисті прихильності, навіть якщо суб’єкт, до котрого є якісь сентименти (так уже склалося), – це власний син: спершу – діло, а потім – любов. Бо життя одне. І жити потрібно для справи. Усе інше додасться. А навіть якщо й не додасться (прикро, звісно, але всяке трапляється), то це дрібниці, необов’язковий життєвий декор. І можна не сумніватися, якби янгол явився не Аврааму, а його дружині Сарі й мовив: візьми свого єдинородного сина Ісаака й принеси його в жертву Богові, то вона не поквапилася б. Удала б глуху чи сліпу. Повелася б, мов причинна, що не здатна зрозуміти, про якого Ісаака мовиться. А якщо знадобилося б, то й справді з’їхала б із глузду. Треба було б, померла. Але ножа над сином не здійняла б. Такі вже вони, Сари. Зовсім не схожі на Авраамів. Над материнською любов’ю не владен янголів голос. Батькова ж любов беззастережно тане у звуках янголових слів.

Про безвідповідальну любов і любовну відповідальність

Матір та батько виховують два окремі типи ставлення до влади. Вони, безперечно, мають особистісний характер. Утім, не тільки особистісний. Це два типи суспільної влади. В основі одного – любов, в основі другого – відповідальність. І йдеться, звісно, не лише про пресловуті матріархат і патріархат. Бо ці два типи володарювання стосувалися передусім релігійно-світоглядних умовностей. Матріархат – це не влада жінки як такої. Це культура, стрижень якої – культ Великої Матері. З лона її виходить усе суще. Туди ж, хоч як це парадоксально, все й повертається. Це культ народження, смерті та знову народження. Це культура симетрії та циклічності, послідовності на незмінності. Культ тілесної безпосередності, чуттєвості, горизонтальності, нерозривності з природою. Це ті речі, які так подобаються сучасним культурним реформаторам і їхнім сліпуватим послідовникам.

Геть інший характер має патріархальна культура. Її суть – культ Отця-Вседержителя. Материнські культурні атрибути змінюються батьківськими. Еріх Фромм запитує: в чому посутня відмінність чоловіка од жінки? Це здатність до народжування. Це центральна відмінність, котру не спростовують жодні інші відмінності. Жінка здатна народжувати так само, як лан народжує злаки, ліс – дичину, море – рибу, небо – птиць. Жінка народжує так само, як природа народжує засоби до життя. Чоловікові це не до снаги. І ніщо не зарадить цій «біді». Це дуже просте спостереження дало підстави Карен Горнай висунути теорію, що особливості чоловічої психіки визначаються комплексом кастрації. Передумовою, звісно, послужила теза Фройда, що чоловіків переслідує страх кастрації. Однак під пером Горнай ця прихована фобія стала загальною особистісною та соціокультурною рисою. Утім, залишу цю брутальну нісенітницю на совісті американського психоаналітика. Проте Фромм, зрадивши чоловічу солідарність, значною мірою поділяв цей погляд. Однак суть в іншому. Відірвані од світу репродуктивного відтворення, чоловіки зосередилися на речах, котрі не залежать від особливостей будови статевих органів, – інтелектуальній творчості. І думка стала для чоловіка тим самим, чим є для жінки її дитина, – всім. Думання стало основним способом буття, істина – вірогідним результатом, втілення істини – шляхом діяльності, продуктивна творчість – виправданням життя. На думку Еріха Фромма, перехід од матріархальної культури до патріархальної промовисто ілюструє еллінський міф про народження Афіни. Його головний сенс – виправдання мислення. Піднесення мислення до ступеня безпосереднього фізичного народжування. Нагадаю його зміст. У Зевса болить голова. Він кличе Гефеста й просить, щоб той ударив його довбнею по голові. Гефест сумлінно задовольнив прохання. Від його удару Зевсова голова розкололася, й із неї вистрибнула Афіна, в шоломі, зі списом і щитом. Як потім латали Зевсову голову, міф нічого не каже. Бо суть в іншому: мудрість, покровителькою якої була Афіна, з’являється в світ не з лона, а з голови. Міф проводить чітку паралель між фізичним народженням і думанням. Здатність до народжування, таємнича, дивна та незрозуміла, яка робила жінку істотою загадковою, справжньою чарівницею, підносила її в людській свідомості. Жінка була уособленням всієї могутньої природи, котра щедро дарує людям свої плоди, беручи їх, невідомо звідки. Думка теж являється, невідомо звідки. І плоди її цінні не меш, аніж дарунки природи. Думка – це ремесла й усі винаходи, якими користується людина. Думка – це звичаї, суспільні норми, закони, зрештою. Думка – це держава, котра є проявом абсолютно умовних цінностей. Думка – це уявлення про Бога. Культ Великої Матері покликав поклоніння природі та магії як способу певних послідовних дій, що мали б умилостивити природу. Патріархальний культ відмовляється від магії. Бо жодні маніпуляції з предметами не можуть вплинути на думку. Культ Отця веде до постання молитви. Адже думка проявляється через слово. У слові й живе Мислений Отець. Слово – його прояв та шлях до нього.

Тоді як матріархальна культура є культурою природності, патріархат підносить розум. Навіть саму природу патріархальна культура виправдовує, надаючи їй проявів розумності. Виснувати з природи розум неможливо. З розуму ж виснувати природу цілком до снаги. Хоч і необов’язково. Згадаймо принаймні біблійне вчення про створення Богом світу. Нині ми переконані: природа живе за законами розуму. Сумніваюся, що це саме так. Ці поширені міркування мають коренем Арістотелеве вчення про Нус (Розум), що перебуває вище від усіх реалій і навіть богів, вище від самого Зевса. В епоху Ренесансу це уявлення трансформувалось у пантеїзм і спіритуалізм – абсолютно нікчемні вчення. Однак суть в іншому: розум цілком може обійтися без природи. Розум самодостатній. Нині людство, дійшовши до крайньої межі винищення природи, опинилося перед реальною загрозою самознищення. Однак ця ситуація не аргумент на користь пошанування природи. Її не варто розуміти як заклик: нумо, назад у природне лоно! Ця ситуація – докір розумові. Він не сягнув вершини, не створив здобутків, що уможливлювали б цілковите ігнорування природи.

Без назви

Та чи можливо проігнорувати природу? І що означає це ігнорування? Щоб зрозуміти це, потрібно сказати декілька слів про християнство. Христос – явище метафізичне. Неуважному поглядові може здатися, що в явленні Ісуса є щось від повернення матріархальності. Він народжується від жінки, що не знала чоловіка. Тобто народжується самою жіночністю. Він Бог, що народжується, помирає та воскресає. Це ті речі, що поєднують Його образ із материнським культом. Одначе це ті речі, що поєднують його лише з цим природним світом. Проте є й те, що вказує на Його сторонність цьому світові. Христос вічний. Він єдиносущий Богові Отцю. Народжується за посередництва Святого Духу. І Його воскресіння є ще одним явленням світові. Важливою є його місія в світі. Те, що він приніс світові. А приніс він свободу. Свободу від природного диктату. Він звільняє людину від смерті, голоду та хвороб. Звільняє від покори природним законам. І таємницю цього звільнення не приховує: це віра в Господа. Явившись у світі, Він показує шлях із світу – віру. І шлях цей не має нічого спільного з природою, магією та навіть із наукою. Це тільки віра. Що ж є вірою? Мабуть, це усвідомлення та переживання тотожності з Творцем. Усвідомлення та переживання, що уможливлює постання цієї тотожності як факту, як реального стану. Віра – це вільне прийняття Святого Духу. Не достатньо сказати: вірую. Потрібно не з примусу, не задля вигоди, не з обов’язку, а з власної волі, не залежної від самого Бога, цілком вільно прийняти Святий Дух і стати тотожним Богові, стати боголюдиною. І сумно, і боляче, і гірко, і руки опускаються, і голова хилиться, тоскно робиться від розуміння, що цей стан людинобожності не принесе жодних вигод і зручностей. Згадаймо діяння апостолів. Ці люди свідомо втратили цей світ. Ці люди не зажили ні родинного щастя, ні комфорту, ні слави в людських устах. Вони зробили божевільний крок. Адже що є божевілля? Буквально це перебування в Божій волі. А Божа воля й людський розум мають дуже мало спільного. І тому дуже сумнівні протестантські вчення, за якими віра – це шлях до усіляких благ. Повір – і тобі воздасться в бізнесі. Ця віра дуже скидається на спробу продати безнадійні акції.

Тільки християнство дає звільнення од природи. Тільки через віру людська свідомість, і розум як частина її, стає трансцендентною щодо світу. На цьому шляху – звільнення природи від людини, що справді розмножилася й обсіла планету, мов паразит. Людині, в якої є віра, світ не потрібен. Вона звільнить його від своїх потреб. Годі й фантазувати, який би вигляд мав (чи матиме) світ, у якому втілиться християнське вчення. У цьому контексті дуже цікавим є російський космізм. Я не гадатиму з цього приводу. Бо який сенс пророкувати, сидячи в шкаралупі?

Досвід структурування того,
що не структурується

Наразі, після численних відступів, до яких я вдався, варто простежити основні риси сприйняття батьківської влади, що й формує певний тип відношення до влади взагалі.

Передусім це загроза. Як уже зазначалося, дитина відчуває з батькового боку загрозу власному існуванню, існуванню матері та взаєминам із нею. Загроза проявляється як ревність і страх. Ця загроза не може бути подолана. Її неможливо уникнути шляхом, наприклад, втечі. Її годі й усунути, вдавшись до агресії. Такі спроби залишають болісний спомин. Цілком зрозуміло, що в підсумкові постає прихована ненависть. Виразною є фрустрація, що в значно слабших проявах зумовлюється материнською любов’ю.

Істотні зміни в ставленні до батьківської влади настають тоді, коли син починає усвідомлювати соціальну роль глави сім’ї. Роль законодавця й охоронця дотримання норм. Роль захисника та дарувальника благ, згідно із заслугами. Син переймає цю батьківську роль. Усвідомлює себе його партнером і наступником. Стає до певної міри учнем. Так центральною рисою ставлення до батька стає повага та прагнення до наслідування.

Однак жодне учнівство неможливе без заздрощів і бажання перевершити наставника. Так до поваги примішується критичність, котра може перерости в презирство та зневагу. Так постає суперництво. Це конструктивне почуття, без нього неможливий поступ. Якщо, звісно, суперництво не переростає в дарвінівську боротьбу за виживання. Коли ж воно розгортається в соціально прийнятних межах і зрештою син перевершує батька (так чи так, а він має більше шансів на перемогу), чуття конкуренції змінюється пошаною. Коли чоловік відчуває, що син його шанує, йому варто або завести іншого сина, або померти.

Отже, слушно виділити такі основні форми сприйняття батьківської влади: прихована ненависть, повага, суперництво та пошана.

У Фройдовій теорії важливе місце посідає поняття табу. Із ним нерозривно пов’язане поняття сублімації. Прояви останньої можуть бути конструктивні та деструктивні. Конструктивна сублімація проявляється в творчій діяльності, деструктивна – в психопатіях. Що є табу? Це соціальна заборона. Є речі, котрі дуже хочеться робити, а не можна. Суспільство забороняє. Бо, на думку безіменних законодавців, їхнє скоєння призведе до руйнації суспільства. Не кращі перспективи чекають й особу, котра переступає недозволену межу. Одним із табу є інцест. Синові, що так любить матір, дуже хочеться, щоб це почуття перестало бути платонічним, набуло відчутності. Принаймні Фройд пише, що хочеться. Але не можна. Суспільство накладає табу. Синові дуже, дуже хочеться вбити батька. Він-бо вважає, є за що. Ну якщо не вбити, то бодай показати, хто насправді в домі дужчий. Хочеться, а не можна. Табу. Табу є вбивство. Табу – богохульство. Людина – істота розумна. Вона може придумати безліч підстав, силу-силенну аргументів, за якими табу не тільки не гріх порушити, а й, навпаки, гріх не порушити. Що справжній обов’язок людини, безумовне покликання є якраз у тому, щоб порушити вульгарну заборону. Майстром колупання в цій темі був Федір Достоєвський. Родіон Раскольніков доходить висновку, що треба вбити стару лихварку. Бо інакше не бути йому Наполеоном. Раскольніков – освічений юнак, студент. Він мислить логічно, системно та послідовно. Розмисливши, зваживши всі за та проти, бере сокиру й убиває. Потім кається. Однак із епілогу так і незрозуміло, в чому саме. Іван Карамазов не менш переконливий, обґрунтовуючи необхідність убити батька. Однак не наважується. Бракує наполеонівської закваски. Він був слабаком, але красномовним. Смердяков, також син Карамазова старшого, наслухався Іванових проповідей і вчинив, як вважав за слушне. Чого тільки не пригадую в Достоєвського, то це історій про інцест. Щоправда, в романі «Бесы» є глава «У Тихона». У ній розповідається про розтління одинадцятилітньої дівчинки. Чоловік справу зробив, і дівчинка повісилася. Поталанило чолов’язі, замела замість нього сліди. Критики пишуть, що Достоєвський знав, про що писав. Він мав пристрасть поратися на задвірках свідомості. Я цілком переконаний, що видавець дарма відмовився друкувати главу «У Тихона». Вона не лише збочена письменникова фантазія, а й прозріння. Адже точно розкриває душу підпільного чоловіка. Тільки людина, здатна на підлоту в особистому житті, здатна й на підлоту в житті соціальному. Бо будь-яка революція – це щось на кшталт батьковбивства. Революція завжди балансує на межі порушення табу. Не виняток і революція помаранчева. Однак у ній, на щастя, всі заборонені мораллю нахили проявилися лише символічно. Такий перебіг помаранчевої революції визначив позитивні перспективи розвитку її здобутків. Як були реалізовані ці перспективи, – це вже інша тема, що стосується не так теорії, як сатири.

Нині модно казати: в житті треба все спробувати. Ні. Не все. Є речі, які не варто пробувати. Поготів, більшість речей – саме ті, котрі пробувати дуже шкідливо. Бо табу не вікно, не книжкова сторінка, не телевізійний екран, поряд із якими перебувати цікаво й безпечно. Усе, що робить людина, змінює світ і її саму. Будь-який вчинок є самотворенням. Замандрувавши за межу заборони, людина повертається іншою. І, що важливо, повертається гіршою. Почуття любові до матері, яке переростає в кохання, робить чоловіка кволим. Він назавжди так і залишається у вологих пелюшках. Здійнята рука на батька ніколи не звільняє од почуття ненависті. Навіки відгороджує почуття пошани. А в серці оселяється страх. Цьому чоловікові ніколи не збагнути велич і красу сивини та мудрості. Він так і залишиться руйнівником найпримітивнішого штибу. І його переслідуватиме відчуття, що світ існує як загроза.

Розглядаючи становлення уявлень про владу, формування відчуття влади, ставлення до неї, я багато уваги приділив психоаналітичному поглядові. У праці «Психологія мас й аналіз людського Я» Зіґмунд Фройд зазначав: між особистісною психологією та психологією соціальною дуже непримітна межа. Фройд визнавав, що колективній свідомості властиві особливі механізми. Однак вони не спростовують впливу особистісних якостей індивіда. Бо що, зрештою, є ця соціальна психологія? Ставлення людини до батьків, друга, колеги, вчителя – безліч взаємин, корінь яких у психіці людини [2, c. 771]. Так само дивився на проблему й Еріх Фромм. Однак засновник соціального неофройдизму вдався до певного зміщення акцентів. Він значно більше уваги приділяв не людській сексуальності, а саме соціальним умовам, що визначають трансформацію цієї індивідуальної потреби. В «Анатомії людської деструктивності» він показує, що соціальні цінності можуть виступати домінантними мотиваційними чинниками. Умови суспільного буття мають активний характер. Вони не статична ситуація, що утруднює об’єктивний і закономірний процес сексуального розвитку чи сприяє йому. Сам розвиток сексуальності є результатом соціального впливу. І в цьому сенсі значення політики неможливо применшити. Неоціненним здобутком Фромма є теорія, за якою особистісні типи зумовлюють тяжіння до тих чи тих форм політичного співжиття. У праці «Втеча від свободи» автор показав зумовленість постання нацизму специфікою психології, що притаманна представникам так званого середнього класу.


Джерела

1. Мозес С. Ерос і закон / Пер. з фр. – К.: Дух і літера, 2003. – 114 с.

2. Фрейд З. Я и Оно. – М.: Эксмо; Х.: Фолио, 2005. – 861 с.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата