Лідерство та керівництво в політичному просторі України

У найширшому сенсі поняття «лідерство», як один із елементів системи суспільних відносин, належить до політичної та соціокультурної сфер. В Україні у ХХ сторіччі політичні та суспільні  відносини не раз зазнавали докорінних змін. Відповідно змінювалися й суспільні пріоритети, ідеали та образи їх носіїв у масовій свідомості громадян. Слід відзначити, що політичний світ характеризується тим, що в ньому «відкриття днів майбутніх не можуть здійснитися сьогодні, оскільки саме майбутнє слід створити. Майбутнє не задається теперішнім, навіть якщо воно визначається минулим» (Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология ХХI века / Пер. с англ. под ред. В. Л. Иноземцева. – М: Логос, 2003. – С.116–117).

Похваляння радянського лідера Микити Хрущова на початку 1960-х років у найближчому майбутньому «закопати капіталізм» не здавались утопією навіть політичним лідерам західного світу. Відтоді до повної капітуляції радянської системи в змаганні з капіталізмом минуло лише близько 30 років. Цей період радянської епохи для українського суспільства став вирішальним. Криза політичної системи, що проявилася наприкінці існування СРСР, призвела до розпаду держави тоталітарного зразка й принесла Україні незалежність.

Пошук внутрішньої логіки змін, які відбуваються в суспільно-політичному розвитку нашої держави, актуалізує проблеми, пов’язані з політичним лідерством і керівництвом. Їх розгляд, як способу існування та функціонування політичної влади та форми політичного управління, привертає дослідницьку увагу до «правлячого класу» (тобто до тих, хто управляє, і тих, хто змушений віддавати відповідні повноваження та важелі в представницьких органах влади задля досягнення певних економічних та ін. благ). Саме в цій площині відбувається розгортання процесів інституційних змін політичного простору, передусім пов’язаних із процесами формування інституту політичного лідерства.

Утвердження лідерства відбулося лише на відносно пізній фазі розвитку західної цивілізації – в епоху так званого модерну. Розвиток демократії як сукупності представницьких органів влади, вільних виборів, ідейно-політичного плюралізму передбачає й політичне лідерство. Політичне лідерство є стадіальним і в тому сенсі, що набуває відповідних конкретних форм у різних фазах розвитку.

У політичному лідерстві/керівництві розрізняють індивідуальне лідерство (лідер і його послідовники) та колективне лідерство (правляча меншість і маси). Існують принципово важливі відмінності між складниками прояву політичного лідерства та політичного керівництва в умовах стабільності й нестабільності тієї чи іншої політичної системи. Сама ідея політичного лідерства не є лінійною екстраполяцією тенденцій політичного розвитку. Поготів ця ідея не є механістичним відображенням соціальних, політичних, економічних, культурних, технічних та інших умов, що змінюються якісно. Як і будь-яка цілісна система, політичне лідерство/керівництво не зводиться до суми властивостей її елементів (бо вони набувають нової якості).

У політичній теорії політичне лідерство розглядається насамперед як спосіб організації політичної влади. Водночас наукова традиція розгляду проблеми переважно пов’язується з особистістю. Разом з тим дії того чи іншого актора (індивідуального і/або групового) важко уявити поза межами їхнього прояву в системі інститутів з одночасною дією в напрямі перетворення останніх.

Уявлення про політичне лідерство було б неправильно пов’язувати виключно з відносинами особистості й групи. Відносини особистості й групи є важливим складником політичних процесів. Але вони цілковито не вичерпують всієї складності суспільних стосунків. Особистість лідера слід співвідносити не лише з групою, а й із поколінням, субкультурою, суспільно-політичними інститутами та суспільством загалом (умовами, в яких здійснюється політична діяльність). Також необхідним є включення поведінки й свідомості (та дії) лідера/керівника у групову картину суспільства та світу.

Лідерство в політиці асоціюють із ціннісними уявленнями (наприклад, домінуючих соціальних груп конкретного суспільства). На мою думку, політичне лідерство є явищем суспільно-політичної дійсності, яке насамперед пов’язане з відношеннями політичної і державної влади. Такі відношення являють собою політико-практичну конфігурацію, зміст якої переважно визначається існуючими політико-культурними (соціально-історичними) умовами, і мають свій вираз у політичному режимі.

Зміст політичного лідерства передусім визначається тими функціями, які воно виконує. У свою чергу, вони зумовлюються конкретними особливостями тієї чи іншої країни, протистоянням чи згодою провідних політичних сил навколо цих та інших питань.

Рівновага політичної системи пов’язується з еволюційними змінами в політичному середовищі. Насамперед зі способом проведення реформ. Інституційна (політико-культурна) система в таких умовах характеризується відносною постійністю своєї структури. Цьому сприяє дія наявної сукупності складних пристосувальних механізмів, у яких політичному лідерству належить важлива (якщо не вирішальна) роль. Його призначенням є нівелювання або істотне обмеження різних негативних впливів на всю політичну систему.

Існує дві основні можливості: або лідерство в політиці слід розуміти як необхідну ознаку керівництва, або треба розрізняти ці поняття. У дихотомії політичного лідерства-керівництва переважає політичне керівництво. Лідерство існує у вигляді потенційної умови або збігається з політичним керівництвом.

Таке спрямування наукового пошуку передбачає відмову від розгляду цього явища у статиці. На перший план висувається динаміка політичних процесів і політичного розвитку, що потребує аналізу відповідних змін в інституційному середовищі. У свою чергу, такий підхід передбачає врахування різних складників досліджуваного явища як: 1) суспільно-політичного процесу; 2) необхідної умови розвитку; 3) засобу (способу організації влади); 4) політичної діяльності суб’єкта політики; 5) політичного інституту.

Автор вважає, що в процесі суспільно-політичного розвитку політичне лідерство та політичне керівництво здійснює істотний вплив на особливості перебігу політичних процесів і зумовлює функціонування й трансформації (зміни існуючих, появу нових тощо) політичних інституцій у соціумі. Причиною є те, що взаємозв’язок між політичною системою суспільства та його політичними й соціальними інститутами опосередкований дією політичних лідерів/керівників.

Залежно від певних умов (політичний режим, динаміка політичних процесів тощо) політичне лідерство та політичне керівництво набувають різних проявів. При цьому наявність політичного лідерства у вигляді суспільно-політичного інституту є необхідною умовою та чинником, що супроводжує демократичні форми організації влади.

Політичне лідерство можна визначити як здібність діяти. Інша річ, що для успішного розвитку тієї чи іншої спільноти людей ця здібність має бути підкріплена певною системою соціальних і політичних інститутів. В одній із передостанніх  робіт, звертаючись до роздумів про політичний досвід ХХ сторіччя, В. Ділігенський зауважує: в довгостроковому плані західні країни продемонстрували перевагу демократичної моделі в організації дії соціально-політичних інститутів, взаємин управлінців і їхніх підлеглих.

Учений звертає увагу на те, що створення налагодженої та диференційованої системи демократичних представницьких інститутів відбулося внаслідок постійної оптимізації управління та взаємодії політичних і соціальних суб’єктів. Їхня перевага, зокрема, виявилася насамперед у реалізації можливостей суспільної консолідації, гнучкості й еластичності, яка забезпечується за рахунок ефективного зворотного зв’язку.

Політична реформа в СРСР кінця 80-х – початку 90-х років ХХ сторіччя засвідчила нездатність тієї системи до еволюційних рухів у напрямі кардинального реформування на кшталт західних демократичних зразків. Поки що пробуксовує й український варіант модернізаційних перетворень.

Сучасний етап українського політичного розвитку визначають як перехідний. Розпад колишньої колективної ідентичності та створення нової універсальної картини світу – такими є ознаки, що в ньому виявляються. Ще однією, й чи не найголовнішою, є активізація проявів дії особистості маргінального типу. Усе це актуалізує звернення до проблеми виникнення передумов становлення в Україні відкритого громадянського суспільства, характерною ознакою якого є наявність сталого інституту політичного лідерства.

Автор: Олег ТРАВЕРСЕ