Спалювати нафту й газ – все одно, що палити асигнації, або Що ж таки робити з вугільною промисловістю?

Із таким запитанням ми звернулися до Героя України, патріарха вугільної справи, доктора технічних наук, професора, академіка Академії інженерних наук України та Міжнародної академії безпеки життєдіяльності, директора державного підприємства «Державний науково-дослідний інститут, проектно-конструкторський і проектний вугільної промисловості «УкрНДІпроект» Миколи Сафоновича СУРГАЯ.

– Усе, що треба робити з вугільною промисловістю в Україні, сказано ще в минулому й уже в нинішньому сторіччях, – заявив авторитетний учений.

Програма розвитку вугільної промисловості та соціальної сфери в шахтарських регіонах на період до 2005 року.

Програма «Вугілля», 1994 рік.

Програма реформування й фінансового оздоровлення підприємств вугільної промисловості на 2000 рік, 1999 рік.

Програма «Україна -2010», 1999 рік.

Програма «Українське вугілля», 2001 рік.

Концепція розвитку вугільної промисловості.

Стратегія розвитку паливно-енергетичного комплексу до 2030 року.

Міністр вугільної промисловості України 1985-87 років, голова Комітету вугільної промисловості України в 1990 році, народний депутат України Верховної Ради другого скликання від Торезького виборчого округу, член парламентського Комітету (тоді Комісії) з питань паливно-енергетичного комплексу, транспорту і зв'язку М. Сургай продемонстрував цілу низку державних програм, де все передбачено, розписано й доведено. Під документами стоять підписи міністрів і прем'єрів.

Якби ми бодай із ККД паротяга виконали передбачене цими документами, то не знали б, куди подіти українське вугілля, – таку характеристику дає вугільній перспективі Микола Сургай.

Ось його аргументи.

Україна має розвіданих запасів вугілля (що залягає на глибині щонайбільше 1500 м) в обсягах 117 мільярдів тонн. Цього, за підрахунками вчених, має вистачити на… 520(!) років.

Вугілля становить 97,6% усіх природних енергетичних ресурсів нашої держави.

Для забезпечення енергетичної безпеки вона має видобувати 135–140 мільйонів тонн чорного золота щорік. Тож треба будувати шахти, модернізувати наявні, створювати безпечні умови праці, гідно оплачувати титанічну роботу гірників. На жаль, усього цього держава не робить.

 Нині в Україні видають на-гора чи не вдвічі менше вугілля, ніж, наприклад, у рік здобуття незалежності. Тоді ще було видобуто 135,6 мільйона тонн, у 1992-му – 132 мільйони, у 1993-му – 115,7 мільйона.

Після Великої Вітчизняної війни, коли країна спрямувала максимальні ресурси на відбудову народногосподарського комплексу й вугільної промисловості зокрема, вже в період так званого другого народження Донбасу протягом 12 років поспіль видобували по 200 мільйонів тонн чорного золота, згодом – по 195 мільйонів щороку. Тільки в Україні ще в хрущовські часи будували по 30–35 шахт щорік. А одну з мікрошахт спорудили за 56 днів. Тоді в Україні 75 відсотків видобутого вугілля використовували на виробництво електроенергії, продавали 20 мільйонів тонн на рік і 30 мільярдів кіловат-годин електроенергії, виробленої виключно з допомогою українського вугілля.

Що відтоді змінилося? На це запитання Микола Сургай з гіркотою відповідає:

«Головна зміна полягає в антидержавній політиці стосовно вугілля й вугільної галузі загалом». Цей свій жорсткий вердикт він підтверджує переконливими фактами.

За роки незалежності в Україні не збудовано жодної шахти. Нововолинську десяту, на якій побувала наша фотокореспондент Світлана Горобець, зводять уже 20-й рік поспіль! Мали нарешті завершити 2007-го. Однак недофінансування в розмірі 100 мільйонів гривень відкинуло ще принаймні на рік відкриття цієї будови незалежної України. Держава оперує мільярдами, а на будівництво шахти не може знайти 100 мільйонів. Шахтобудівники з Луганщини, котрі працюють на зведенні Нововолинської десятої, змушені в передноворічні дні пакувати валізи й полишати будову: немає коштів, начальник будівництва Віктор Петрович Дук оббиває пороги владних кабінетів у Києві, щоб усе ж таки фінансування не заморозили. Ця драма, здається, не має краю…

– Після розпаду СРСР у власності України залишилося потужностей з видобутку 200 мільйонів тонн вугілля на рік, – каже Микола Сургай. – Нехай нині нашій країні не треба стільки вугілля, вчені підрахували, що оптимальні обсяги – 135–140 мільйонів тонн. Та без спорудження нових шахт не обійтися. Тож п'ять років тому на одному з велелюдних галузевих заходів у присутності Прем'єр-міністра було домовлено вносити пропозиції стосовно будівництва нових шахт. Адже нині є 67 розвіданих ділянок, де можна й треба їх будувати. Такого багатства, як в Україні (у Донецькій, Дніпропетровській, Кіровоградській, Харківській, Львівській і Волинській областях), нема ніде у світі. Тоді домовилися: не ставитимемо рекорди, а зведемо в кожному вугільному регіоні по одній-дві нові шахти – усього сім. І назвемо їх будовами енергетичної незалежності України.

Усі – за. Бурхливі оплески. Прем'єр-міністр підтримав. Минуло 5 років – гробова тиша!

2006 року, щоправда, міністр сказав: мовляв, сім не потягнемо й п'ять не піде, давайте три. Минув рік відтоді, як було ухвалено рішення будувати три нові шахти. Ми подаємо документи, а вони то візуються, то не візуються. Навіть до проектних робіт ще справа не дійшла. А на це також потрібен час, принаймні рік. Та ще – п'ять, якщо ударно будувати. Однак Україна навіть і з місця не зрушила.

 Микола Сургай цитує Дмитра Менделєєва: спалювати нафту й газ – те саме, що палити асигнації. Навіщо Україна палить асигнації?

Котел життя

Так Микола Сафонович Сургай називає застосовувану навіть у роки війни й уже в повоєнний час технологію циркулюючого киплячого шару (ЦКШ), завдяки якій спалюванням низькосортного вугілля забезпечується його максимально можлива енерговіддача. Колись в Україні працювало таких 100 котлів. Хоча й малопотужні, вони тоді були вкрай ефективні. Не залишилося жодного. Нині у світі за технологією ЦКШ працює 770 потужних котлів. В Україні – жодного!.. Та ще в 1998 році Микола Сургай як народний депутат України довів у Верховній Раді доцільність побудови такого котла, що працював би на шихті Старобешівської ТЕС. Тоді парламент ратифікував відповідну угоду, за якою Німеччина фінансово допомагала Україні спорудити такий важливий об'єкт. Його будували вісім років і завершили в 2005-му. Увімкнули й... спалили. Ремонтують досі. Так революції в енергозабезпеченні України не сталося. І це при тому, що, як кажуть на всіх рівнях, не вистачає вугілля.

Не затребуваний також власниками й орендарями шахт розроблений, спроектований, запатентований і запущений у виробництво комбайн для механізації видобутку найвисокоякіснішого вугілля в шахтах пласта крутого падіння.

Є гроші носити труни?

Так каже Микола Сургай про ситуацію з безпеки праці в шахтах. І демонструє винаходи вчених очолюваного ним інституту, а також запатентовані й виготовлені на основі цих винаходів пристрої.

– Я запитую: чому на шахтах нема необхідного протипожежного захисту? Мовчать. Не хочуть казати правду,– каже Микола Сафонович.

А вона така. Наш інститут винайшов і запатентував інгібіторний порошок. Організовано і його виробництво. Він має застосовуватися під час ведення вибухових робіт за яких, як свідчить аналіз найбільших аварій, і виникають пожежі. Саме завдяки застосуванню цього порошку замість традиційно глини забезпечується повна локалізація вибуху, унеможливлюється виникнення полум'я. А вступаючи в реакцію після вибуху, порошок так очищає повітря, що через 30 хвилин уже можна безпечно дихати.

На основі цього інгібіторного порошку створили автоматичну систему локалізації вибухів. Спеціальні датчики встановлюються в забої. Вони дуже чутливі. Спрацьовують за долю секунди й подають сигнал на спеціальну мортиру, яка містить 30 кілограмів інгібіторного порошку. Найменша небезпека – й миттю спрацьовує детонатор, інгібіторний порошок вилітає з мортири й гасить полум'я. Пожежа локалізується, не встигнувши початися.

То що ще мають сказати вчені? Так, може бути вибух на шахті. Але, будьте добрі, беріть захисний засіб, застосовуйте. Організовано виготовлення порошку в розрахунково необхідних обсягах. Однак придбали його вдесятеро менше. Більшість керівників шахт вирішили заощадити на безпеці. Кажуть, дорого. А труни носити дешево?

 Отже, що робити з вугільною галуззю, давно відомо. Слід лише позбутися антидержавної політики стосовно неї. Як? Саме це редакція «Віча» планує обговорити з відомими фахівцями гірничої справи в наступних випусках.

Якщо зважити, що шахта №10 даватиме мільйон тонн вугілля на рік, тобто більше, ніж усі разом узяті шахти «Волиньвугілля», створить півтори тисячі робочих місць і водночас вартість вугілля такого класу становитиме (за сьогоднішніми підрахунками) 300 гривень за тонну, то це незначні капіталовкладення, що окупляться за п'ять років! А шахта працюватиме щонайменше 40!

Розмову вела Світлана Писаренко.
Фото Світлани ГОРОБЕЦЬ.