передплата Українською | In English

№1, січень 2008

Нормування праці в структурі механізму грошового забезпечення працівників органів внутрішніх справ: онтолого-правові й аксіологічні аспекти

Поділитися:

Нині в науці до «основних складників» організації заробітної плати відносять тарифну систему, форми й системи зарплати, нормування праці та преміювання [7, с. 173], а деякі автори вважають, що всі зазначені складові «так чи інакше становлять основу організації заробітної плати на підприємстві, в установі, організації» [16, с. 362]. Видається, що поняття «основні складники» організації зарплати не є тотожними поняттю «основа» організації заробітної плати, бо останнє за етимологічною сутністю «тяжіє» до принципів (засад, основ) правових інститутів. Але водночас слід погодитися із провідною роллю в механізмі оплати праці такої «складової», як нормування праці, серед важливих функцій якого «слід окремо виділити те, що воно виступає одним з основних елементів організації заробітної плати, яка ґрунтується, зокрема, на необхідності точного визначення міри праці. Причому, будучи мірою праці, норми праці (перш за все норми витрат робочого часу) одночасно виступають і як міра винагороди за працю» [16, с. 363]. Деякі дослідники навіть стверджують, що наявність тісного зв'язку між нормами праці й оплатою праці означає неможливість характеризувати норми праці як самостійний інститут, відокремлений від галузевого інституту заробітної плати [5, с. 294]. Такий підхід є слушним, адже забезпечити високу ефективність виробництва в умовах ринку неможливо без оптимізації процесу витрачання всіх видів ресурсів, у тому числі живої праці. Згадана оптимізація досягається передусім за допомогою її нормування, яке є основою організації праці на підприємстві, в установі, організації. Суттю нормування праці вважається визначення об'єктивно необхідних витрат робочого часу під час проектування раціональних трудових процесів та встановлення прогресивних, науково обґрунтованих норм праці чи проектування й практичне запровадження комплексу заходів із підвищення загальної результативності праці [6, с. 93]. Обґрунтованим є твердження П. Богині й О. Грішнової: нормування праці – це вид діяльності з управління підприємством, спрямований на встановлення оптимальних співвідношень між витратами та результатами праці, а також між чисельністю працівників різних груп та кількістю одиниць обладнання [3, с. 219]; В. Прокопенко вказує, що нормуванням праці зазвичай називають встановлення норм часу на виконання певних робіт або розмірів виробітку в тоннах, кубометрах, штуках на одиницю часу [14, с. 329]; нормування праці включає в себе визначення необхідних витрат праці (часу) на виконання робіт (виготовлення продукції) і окремими працівниками, і колективами (бригадами), зазначають Г. Чанишева, Н. Болотіна та інші [17, с. 314], а на думку А. Румянцева, нормування – це встановлення нормативних витрат праці у вигляді норм часу на виконання певних операцій (робіт) або у вигляді норм виробітку, що передбачають виготовлення певної кількості виробів за одиницю часу (день, годину) [18, с. 118]. За визначенням С. Новожилова, нормування – один із головних засобів оцінки різноманітних варіантів організації праці та вибору з них найраціональнішого, який дає можливість виконати роботу щонайефективніше [12, с. 181]; із точки зору І. Лясникова, П. Петроченка й Г. Холодної нормування – це встановлення міри витрат праці на виконання певної роботи (операції та її елементів) у щонайраціональніших організаційно-технічних умовах виробництва [18, с. 86], а на думку М. Порубова, нормування – це визначення міри праці, установлення єдиного комплексу показників, які дають цілковите уявлення про кількісну та якісну сторони праці [13, с. 176–177]. Узагальнюючи, зазначимо, що нормування праці – це іманентна складова системи організації оплати праці, воно здійснюється на основі положень централізованого й локального законодавства задля точного визначення міри праці працівника й, відповідно, установлення науково обґрунтованого, оптимального й справедливого (з точки зору не лише правових, а й наявних соціально-економічних чинників [4, с. 222–223]) розміру винагороди за працю.

Слід особливо наголосити на безпосередній залежності нормування праці та якості виконуваної працівниками ОВС роботи. Історико-правовий аналіз проблеми нормування діяльності працівників ОВС показує, що цей процес «характеризувався значною динамікою, яка була обумовлена низкою соціально-політичних та соціально-економічних чинників» [4, с. 223]. Якщо в 20-х роках XX століття в кожного, наприклад, працівника слідчого підрозділу в провадженні перебувало одночасно в середньому 45 справ, що було зумовлено дещо «спрощеним» кримінальним провадженням [9, с. 23], то в 70-х – один слідчий мав уже тільки до 6 кримінальних справ у провадженні, але навантаження на слідчого, на думку фахівців, не мало перевищувати 3 справ середньої важкості щомісяця [13, с. 181–182]. У 1981 році кількість закінчених провадженням одним слідчим досягла вже 39, до того ж навантаження на слідчих міськрайорганів внутрішніх справ становило 51 кримінальну справу на рік [15, с. 84]. Природно, постало питання про необхідність науково обґрунтованого унормування праці слідчих МВС. За Методичними рекомендаціями фахівців Академії внутрішніх справ Росії у 1990 році встановили норму – 38 справ у провадженні слідчого щорічно, або 23 справи, закінчені протягом року. В Україні норми навантаження на слідчих уперше було визначено наказом МВС України № 745 від 25.11.1992 р. «Про невідкладні заходи щодо вдосконалення структури і організації органів попереднього слідства в системі МВС України», у пункті 4 якого передбачалося, що слідчий апарат утримується на підставі науково обґрунтованих норм навантаження (35 справ «у провадженні» на рік) та з урахуванням оперативної обстановки на території обслуговування. Однак згодом у Державній програмі боротьби із злочинністю, затвердженій Постановою Верховної Ради України № 3325-ХІІ від 25.06.1993 р., навантаження було збільшено вже до 35 «закінчених провадженням» кримінальних справ одним слідчим, тобто без урахування припинених, переданих за підслідністю справ, на виконання слідчих дій за якими витрачалася значна частина часу працівника слідчого підрозділу.

На жаль, наступними роками спостерігалося значне перевищення встановлених норм, а отже, фактичне «нівелювання» значення нормування праці в грошовому забезпеченні працівників ОВС. Так, 1998 року кожний слідчий ОВС у середньому розслідував 56 справ за рік, що в 1,6 разу перевищувало встановлені норми [1, с. 34]. А після змін, внесених до КПК України 12 червня 2002 року, зумовлених прийняттям нового КК України, навантаження на працівників слідчих підрозділів було ще додатково збільшено: віднесли до підслідності слідчих ОВС розслідування аж 170 категорій злочинів та всіх злочинів, скоєних неповнолітніми, зокрема, для слідчих прокуратури – тільки 137, слідчих СБУ – 32, слідчих податкової міліції – 7 та 18 пов'язаних із ними категорій злочинів. Основне навантаження в розслідуванні більшості злочинів, отже, було покладено саме на працівників слідчих підрозділів ОВС [10, с. 6–7]. А. Каткова обґрунтовано застерігає, що в майбутньому навантаження на слідчих підрозділів МВС і далі значно зростатиме, тому що Конституцією України взагалі не передбачено функцію розслідування за органами прокуратури [8, с 18]. Тож, якщо не вжити комплексних заходів щодо науково обґрунтованого реформування системи нормування праці співробітників і слідчих, і інших підрозділів ОВС, то це призведе до значного зниження якості виконання трудових обов'язків, рівня забезпечення прав людини під час досудового слідства, а опосередковано й авторитету держави. О. Гамаль справедливо наголошує: «Наслідки недосконалого нормування слідчої діяльності знаходять свій вияв, перш за все, у недостатній якості розслідування» [4, с. 222].

Надалі необхідно централізовано встановлювати не лише загальні норми праці, а й індивідуальні («персоніфіковані») – у змісті контракту про службу в ОВС, а також віддавати перевагу не так «кількісним» показникам, як «якісним», а саме: вік (сьогодні офіційно визнано наявність райвідділів, де середній вік працівників становить 27 років), стаж роботи особи на займаній посаді (досить часто він не перевищує 1–3 років), фактичне забезпечення такими знаряддями праці, як «потужні» ЕОМ, належне забезпечення працівника на місці виконання його трудової функції канцтоварами, функціонування автоматизованих систем пошуку інформації, доступ до мережі Інтернет чи іншої спеціальної електронної відомчої мережі, наявність безперебійного каналу зв'язку з інформаційними базами даних, територіально віддаленими службами, характер та складність дорученої справи, залучення працівника до виконання інших, не пов'язаних із безпосереднім виконанням роботи за посадою, обов'язків з охорони громадського порядку тощо. Названі та інші чинники мають вагоме значення, бо безпосередньо впливають на показники в роботі. Нехтування останніми, у тому числі під час проведення атестування особового складу, реалізації права працівників ОВС на роботу за сумісництвом та під час суміщення посад, призводить до необґрунтованого зростання рівня експлуатації найманої праці персоналу ОВС, порушення природного права на справедливу винагороду за найману працю [11, с. 13–50; 13], конституційного права працівників на відпочинок та, головне, унеможливлює виконання державою приписів конституційних норм із належного забезпечення безпеки громадян.

За статтею 3 Конституції України права й свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження й забезпечення прав і свобод людини на практиці є важливим завданням держави, зокрема і в царині найманої праці правоохоронців. Удосконалення законодавства про грошове забезпечення працівників ОВС на часі, а його важливою передумовою є реформування нинішньої системи нормування їхньої праці.

 

Джерела

1. Бандурка О. М. Слідчий – моя професія. – X.: Ун-т внутр. справ, 2000. – 276 с.

2. Бесчастний В. М., Лавріненко О. В. Механізм соціального забезпечення працівників органів внутрішніх справ // Віче. – 2007. – № 7–8. – С. 58–61.

3. Богиня Д. П., Грішнова О. А. Основи економіки праці. – К.: Знання-прес, 2000.

4. Гамаль О. В. Особливості нормування діяльності слідчих підрозділів // Трудове право України в контексті європейської інтеграції: Матеріали наук.-практ. конф., Харків, 25–27 травня 2006 р. / За ред. проф. В. С. Венедіктова. – Х.: УАФТП; ХНУВС, 2006. – С. 222– 224.

5. Гусов К. Н., Толкунова В. Н. Трудовое право России. – М.: Юрист, 2000. – 468 с.

6. Зайкин А. Д., Ремизов К. С. Экономико-правовое регулирование труда и заработной платы. – М.: Норма-Инфра, 1999. – 284 с.

7. Калина А. В. Организация и оплата труда в условиях рынка. – К.: МАУП, 1997. – 172 с.

8. Каткова А. Г. Правові та організаційні аспекти управління слідчими підрозділами органів внутрішніх справ України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – X.: НУВС, 2003. – 214 с.

9. Кожевников M. B. Учреждение советской прокуратуры // Ученые записки МГУ. – М., 1969. – Вып. 145 – Кн. 35. – С. 21-27.

10. Коляда П. В. 1 липня – професійне свято слідчих органів внутрішніх справ // Міліція України. – 2002. – № 7. – С. 6 – 8.

11. Лавріненко О. В. Право найманого працівника на справедливу й гідну заробітну плату: сутність, значення та сучасний механізм його реалізації. – Донецьк: Вебер, 2007. – 256 с.

12. Научная организация труда в промышленности / С. С. Новожилов, Л. А. Костин, С. Л. Смирнов и др. / Под ред. С. С. Новожилова. – М.: Экономика, 1986. – 214 с.

13. Порубов Н. И. Научная организация труда следователя. – Минск: Высшая школа, 1970. – 224 с.

14. Прокопенко В. І. Трудове право. – Х.: Консум, 2004. – 342 с.

15. Статкус В. Ф. Становление и развитие следственного аппарата органов внутренних дел. – М.: Академия МВД СССР, 1984. – 148 с.

16. Трудове право України: Академічний курс / А. Ю. Бабаскін, Ю. В. Баранюк, С. В. Дріжчана та ін.; За заг. ред. Н. М. Хуторян. – К.: Вид-во А.С.К., 2004. – 608 с.

17. Трудове право України / За ред. Н. Б. Болотіної, Г. І. Чанишевої. – К.: Знання, 2000. – 362 с.

18. Экономика труда и основы нормирования / Под ред. П. Ф. Петроченко. – М.: Экономика, 1965. – 128 с.

19. Экономическая энциклопедия: Политическая экономия / Гл. ред. А. М. Румянцев. – М.: Советская энциклопедия, 1979. – Т. 3. – 736 с.

 

Автор: Олег ЛАВРІНЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата