передплата Українською | In English

№1, січень 2008

Порівняльний аналіз основних форм політичної участі громадян країн Західної Європи

Поділитися:

Поняття «політична участь» характеризує індивідуальну практичну дію громадянина в політичній сфері та є ключовим компонентом механізмів функціонування демократичної системи. Політичній участі властивий свідомий характер. Вона спрямована на досягнення певної мети або отримання певних результатів. Їй також притаманна повторюваність у часі. Тобто нею не можуть вважатися одноразові дії. До основних форм політичної участі належать: участь у виборах до представницьких органів різного рівня, референдумах і народних ініціативах, участь у діяльності політичних партій та участь у конвенційних (наперед погоджених. – А. Р.) і неконвенційних політичних акціях. У статті ми зосередимо увагу на участі громадян у виборах і референдумах.

Нині для більшості громадян європейських країн голосування є головною формою участі в політичному житті власної країни. Вважається, що показник кількості людей, які взяли участь у виборах, може бути індикатором участі громадян цієї країни в політичному процесі [7, с. 80]. У більшості європейських країн голосування є обов'язковим для громадян. У Конституції Греції пунктом 5 статті 51 передбачено: «Здійснення виборчих прав є обов'язковою справою. Винятки та карні санкції в кожному випадку визначаються законом». Обов'язковий характер голосування передбачений і в конституціях Бельгії, Італії та Люксембургу. В Австрії та Нідерландах до 1970 року громадяни, які ігнорували вибори, мали платити штраф. Як наслідок – відвідування/участь у виборах у європейських країнах у середньому становить 74% (див. табл. 1). Виняток становить лише Швейцарія, де постійно фіксується найнижчий серед держав Західної Європи показник відвідування виборчих дільниць громадянами – 43,3 % (1999), але це пояснюється активним використанням практики проведення референдумів на загальнонаціональному та на кантональному й місцевому рівнях, що зумовлює, на думку багатьох дослідників, утомленість виборців від процедури голосувань.

Результати порівняння участі виборців у виборах до національних парламентів у період з 1960 до 2007 року свідчать про загальну тенденцію її зменшення. Різниця між показниками участі в голосуванні протягом 1960-х років і в першому десятиріччі ХХІ сторіччя становить майже 10% (9,9). Простежується певна динаміка зростання кількості громадян, які не беруть участі у виборах.

Позиція громадян, які беруть у них участь, визначається їхніми особистісними вподобаннями й політичною належністю/ідентифікацією. Уподобання залежать від освіти виборців, можливостей доступу до різноманітних джерел інформації та інших чинників. Політична приналежність, на думку А. Антошевського та Р. Хербута, зумовлює існування двох типів електорату: структурованого та неструктурованого. Структурований електорат характеризується тим, що його виборча позиція є результатом тривалої ідентифікації з конкретною партією або виборчим блоком. Така позиція виборців значною мірою пов'язана з соціополітичними поділами. Неструктурований електорат голосує залежно від конкретної політичної ситуації, його зв'язок із певним політичним напрямом має тимчасовий характер [1, с. 249]. Поведінка виборців може характеризуватися стабільністю, коли вони належать до певних суспільних груп і протягом тривалого часу підтримують ту саму політичну партію. У цьому випадку йдеться про структурований електорат.

Поведінка виборців має інший характер, коли значна їх частина під час чергових виборів змінює свій вибір, віддаючи голоси іншій політичній партії або виборчому блоку (це відповідає неструктурованому електорату). С. Роккан та С. Ліпсет дійшли висновку, що впродовж 1960-70-х років для країн Західної Європи було притаманне явище «замороження партійної системи», тобто традиційні суспільні групи стабільно виявляли переважаючий зв'язок із політичними партіями певного ідеологічного спрямування, голосуючи за їхніх представників. У основі стабільної виборчої поведінки є ідентифікація з конкретною суспільною групою та лояльність щодо певної політичної партії. З 1980-х років такий зв'язок почав втрачатися й на порядок денний вийшла змінна виборча поведінка: частина виборців перестала голосувати за представників політичних партій, з якими раніше себе ідентифікувала, й почала підтримувати представників інших політичних партій. Згідно з даними П. Хогвуд та Ж. Робертса, якщо у 1980 році в Західній Німеччині частка виборців, які не мали сталої ідентифікації з певною партією, становила 13,3%, то у 1987-му вона збільшилася до 25,2% [2, с. 52]. Ці автори змінну поведінку виборців пов'язують із приходом у політичне життя нового покоління громадян європейських країн.

Традиційно в західній політичній науці зміну виборчої підтримки політичних партій обчислюють із допомогою індексу Педерсена (Pedersen), який показує, наскільки змінився рівень цієї підтримки під час чергових парламентських виборів. Як свідчить табл. 2, найпомітніші зміни припадають на 1990-ті роки. Найпомітніші міжпартійні переходи виборців у 1990-ті роки для Нідерландів, Італії, Ірландії, Франції, Португалії, Норвегії та Швеції, де національні показники вищі від середньоєвропейських. Саме на цей період припадають якісні зміни в партійних системах європейських країн. Вони пов'язані з появою «нових» лівих і дещо пізніше – й «нових» правих партій; занепадом або відчутною трансформацією багатьох комуністичних партій; певною втратою голосів традиційними партіями.

Е. Переа на підставі дослідження індивідуальних характеристик та інституційних стимулів щодо абсентеїзму в 15 європейських країнах дійшла висновку, що індивідуальні характеристики виборців відіграють важливу роль у політичному виборі громадян [6, с. 665–666]. Простежується така тенденція: виборці беруть участь у виборах і підтримують певну політичну силу не на підставі дії чинника власної належності до певної соціальної групи, а внаслідок певних особистісних характеристик. К. Лорд, досліджуючи чинники, які зумовлювали участь громадян Євросоюзу у виборах до Європарламенту в 1999 році, виявив певні залежності. Він наголосив, що загалом участь у виборах активніше беруть чоловіки. Також позитивний вплив має ступінь освіченості та доходів [4, с. 68].

Референдум прийнято вважати головним елементом безпосередньої демократії, одним із інструментів законодавчого процесу. Оскільки рішення під час референдуму приймає весь народ, то він є виявом народного суверенітету. Йому притаманні такі головні характеристики: безпосередня участь громадян у презентації власної позиції; право лише на один голос кожного виборця та визнання волі більшості за основу процесу прийняття правових актів [5, с. 110–111].

Загальні вимоги щодо проведення референдумів: чітка фіксація їхньої проблематики; винесення на референдум істотних питань. Питання мають формулюватися так, щоб на них можна було дати чітку й однозначну відповідь: «так» або «ні». Іноді громадянам пропонують вибрати з декількох альтернативних варіантів відповідей. Проте можуть існувати й інші варіанти запитань. Право участі в референдумах на загальнонаціональному рівні мають громадяни країни, які можуть брати участь у парламентських виборах. Правила проведення референдумів аналогічні правилам парламентських виборів, а за умови двопалатних парламентів – правилам виборів до нижньої палати.

Референдуми можуть мати обов'язковий і консультативний характер. У першому випадку отримане під час референдуму рішення є остаточним. Консультативний референдум означає, що за його допомогою з'ясовують позицію громадян. Рішення з питань, винесених на референдум, остаточно на ньому не приймають, бо це належить до компетенції іншого інституту (переважно парламенту), але його проведення – необхідна умова прийняття рішення.

У Швейцарії, приміром, факультативні референдуми повинні відбуватися на вимогу 50 тисяч громадян і громадянок або восьми кантонів у разі прийняття: федеральних законів; федеральних законів, проголошених терміновими та дія яких перевищує один рік; федеральних постанов, у яких відповідно до Конституції передбачено таке голосування; міжнародних угод.

Конституції Фінляндії та Швеції наголошують на консультативному характері всіх референдумів, які проводяться в цих країнах.

Конституція Австрії передбачає проведення референдумів з питань принципового або загальноавстрійського значення, які належать до регулювання федеральним законодавством. Референдуми треба проводити за ініціативи парламенту на вимогу депутатів або федерального уряду. На законодавчому рівні визначено, що на них не можна виносити питання, рішення з яких приймає суд або адміністративний орган, а також питання про вибори.

У Греції президент має право декретом оголосити проведення референдуму з важливих національних питань відповідно до рішення абсолютної більшості депутатів за пропозицією уряду, а також стосовно законопроектів, які регламентують важливі суспільні питання, за винятком фінансових.

У Конституції Данії передбачено проведення референдуму щодо законопроектів на вимогу однієї третини депутатів за рішенням прем'єр-міністра (парламентське вето меншості). На референдум не можна виносити питання про: фінанси, додаткові асигнування, тимчасові асигнування, державну службу, заробітну платню та пенсії, натуралізацію, експропріацію, оподаткування, а також законопроекти, які мають на меті відмінити діючі міжнародно-правові зобов'язання.

В Ірландії проведення референдуму проголошує президент. До питань, які мають виноситися на референдум, належать пропозиції щодо змін до Конституції, для прийняття яких потрібна підтримка більшості. З інших питань рішення вважатиметься неприйнятим, якщо проти проголосують 33,3% виборців.

В Іспанії найважливіші політичні рішення можуть виносити на референдум, який призначає король за пропозицією голови уряду. Ці рішення попередньо має схвалити Конгрес депутатів. Конституція також передбачає право народної законодавчої ініціативи в чітко регламентованій сфері, окрім питань оподаткування, міжнародних відносин і помилування. Не можуть ухвалюватися й статути автономій, а також визначатися засади виборчої системи. Для проголошення народної законодавчої ініціативи треба зібрати не менш як 500 тисяч засвідчених підписів.

В Італії проведення референдуму не допускається щодо законів про податки та бюджет, щодо амністії і помилування, схвалення міжнародних угод. Головні питання, з приводу яких можна проводити референдум, – це скасування (повне або часткове) закону чи акта, який має силу закону, а також голосування з питань конституційних поправок. Народна ініціатива щодо проведення референдуму потребує підтримки 500 тисяч виборців або представницьких органів п'яти областей.

 У Франції президент на пропозицію уряду під час сесії парламенту чи на підставі спільної пропозиції обох його палат може винести на референдум будь-який законопроект щодо організації державної влади, реформ, економічної та соціальної політики або міжнародний договір. Стаття 11 Конституції може вилучити парламент із законодавчого процесу, хоча для відповідного рішення президента потрібні попередні пропозиції уряду або двох палат. У таких ситуаціях справа залежатиме від співвідношення політичних сил у конструкції президент – парламент. Президент Шарль де Голль активно використовував таке право, нехтуючи багатьма формальними приписами. Конституція також фіксує норму про проведення референдуму для затвердження змін до Основного Закону, попередньо ухвалених обома палатами парламенту.

Найбільший досвід у використанні інституту референдуму нагромадила Швейцарська Конфедерація. У Конституції проведення референдумів уперше було передбачено 1848 року. За період 1848 – 1996 років у Швейцарії провели 431 референдум [3, с. 138], а з 1997 до жовтня 2007 року – 26 загальнонаціональних референдумів. Тобто в середньому щорік відбувалося майже три референдуми. У новій Конституції Швейцарії, яку прийняв народ і кантони 18 квітня 1999 року, другий розділ присвячений проблемам референдумів і народним ініціативам. Окрім загальнонаціонального, референдуми відбуваються й на рівні кантонів, міст. Згідно з обчисленнями Марії Марчевської-Ритко, щороку громадяни Швейцарії беруть участь у вирішенні шляхом референдумів на державному та регіональному рівнях 20–30 питань [5, с. 176]. У цій країні інститут референдуму та народної ініціативи відіграє винятково важливу роль під час прийняття політико-правових рішень, але цілковито не заміняє законодавчої ролі парламенту.

У всіх європейських державах референдуми використовують як спосіб прийняття рішень. Виняток становить Німеччина, де протягом післявоєнного часу не відбулося жодного загальнонаціонального референдуму, бо цього не передбачає Конституція. Відмова від їх проведення пояснюється тим, що за часів А. Гітлера у Третьому рейху активно використовували практику інституту референдуму. Згідно зі ст. 29 Основного Закону ФРН референдуми можуть відбуватися лише в межах окремих земель із чітко визначених питань.

Зрештою можемо виділити три групи країн. До першої належать ті, де застосування національних референдумів є винятком (протягом 1946–2007 років їх відбулося щонайбільше три). У Бельгії, Нідерландах, Сполученому Королівстві та Фінляндії у період після Другої світової війни тільки одного разу використовували інститут референдуму. В Австрії та Норвегії відбулося лише по два референдуми. Другу групу становлять країни, в яких референдуми (загальна кількість – менш як 10) використовують для прийняття окремих рішень: Португалія – 3, Греція – 4, Іспанія – 4 та Швеція – 5. Третя група – це країни, де широко використовують інститут референдуму під час прийняття важливих рішень або з контраверсійних питань (понад 10 референдумів): Данія – 12, Франція – 12, Італія – 18 та Ірландія – 20.

Політичні результати референдуму залежать від того, хто був його ініціатором. Якщо це правляча партія, коаліція або президент, то позитивний результат референдуму сприяє посиленню їхніх позицій. Успіх на референдумі опозиційних політичних сил, якщо вони були його ініціаторами, призводить до послаблення владних і, відповідно, посилення опозиційних. Політичний досвід проведення референдумів у країнах Європи свідчить: якщо влада програла референдум, то вона може піти у відставку, що й відбулося 1957 року у Швеції, коли уряд програв референдум стосовно пенсійної реформи. 1972 року пішов у відставку також уряд Норвегії, коли громадяни не підтримали його пропозиції щодо входження країни до Спільного ринку. Один із найвідоміших прикладів – відставка президента Франції Шарля де Голля у 1969 році після програшу референдуму щодо реформи Сенату, який він ініціював. Таке положення не є обов'язковою нормою. Про це свідчить референдум у Швеції у вересні 2003 року стосовно запровадження в країні спільної європейської грошової одиниці – євро. Уряд виступив його ініціатором та активно підтримував ідею переходу на євро. Проте більшість громадян проголосували проти. Подібна ситуація була 2005 року у Франції, коли французи не підтримали загальноєвропейської Конституції. Президент Жак Ширак, який активно закликав співгромадян її підтримати, заявив, що програш не накладає на нього жодних моральних зобов'язань відповідальності.

Отже, головною формою політичної участі є участь у виборах. Порівняно з 1960-ми роками простежується тенденція до зменшення частки громадян країн Західної Європи, які беруть участь у виборах. Вона з різною інтенсивністю властива всім європейським країнам, за винятком Греції. Інститут референдуму став традиційною формою прийняття рішень у багатьох із них, окрім ФРН.

 

Джерела

1. Demokracje Zachodnioeuropejskie. Analiza porownawcza/ Pod redakcja A. Antoszewskiego i R. Herbuta. – Wroclaw: Wydawnictwo Uniwersytetu Wroclawskiego, 1997. – 348 s.

2. Hogwood P. & Roberts G. K. European Politics Today. Second ed. – Manchester and New York: Manchester University Press, 2003. – 283 p.

3. Linder W. Swiss Demokracy: Possible Solutions to Conflikt in Multicultural Societies. Second ed. – London: MACMILLAN, 1998. – 210 p.

4. Lord C. A Democratic Audit of the European Union. – PALGRAVE MACMILLAN, 2004. – 256 p.

5. Marczewska-Rytko M. Demokracja bezposrednia w teorii i praktyce politycznej. – Lublin: Wydawnictwo Universytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 2001. – 234 s.

6. Perea E. A. Individual characteristics, institutional incentives and electoral abstention in Western Europe// European Journal of political Research. – Vol. 41, # 5. (August 2002). – P. 643–673.

7. Political Systems of the World / Derbyshire J. D., Derbyshire I. – New York: St. Martin's Press, 1996. – 334 p.

Автор: Анатолій РОМАНЮК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад