передплата Українською | In English

№22, листопад 2007

Суспільно-політичні наслідки перетворень у СРСР (1985–1991 роки)

Поділитися:

Перебудова ввібрала в себе всі теоретичні здобутки політиків і філософів попередніх століть. Проте був упущений момент, який, на наш погляд, мав визначити зміст перебудовного процесу й був першочерговим в історії Росії. Ідеться про силу самодержавства як абсолют права, політики й моралі. Він визначався протягом XV–ХХ століть і був утілений в імперській ідеї, теорії «Москва – Третій Рим», принципах міністра народного просвітництва епохи Миколи I (1825–1855) С. Уварова: «православ'я, самодержавство, народність».

Прямим продовженням попередніх ідей стала тоталітарна система СРСР. Самодержавний режим не припинив існувати, лише змінювалися титули самодержців: цар, імператор, генеральний секретар, президент. По суті, він став характерною рисою російської ментальності й не відійшов у небуття за часів В. Путіна. Відступом був лише шестирічний період перебудови. Хоча М. Горбачов теж робив спроби зміцнити свою владу й стати авторитарним політиком. Авторитаризм – явище, протилежне демократії. Оскільки саме демократизація суспільства була стратегічною лінією перебудовного курсу, то за її умов стала можливою поява опозиції та альтернативи. Тож спроби М. Горбачова виявилися марними, бо не були сприйняті суспільством.

Проголошені принципи гласності, плюралізму, гуманізму формувалися «на ходу» як виклик часу. До того ж їхній зміст у різні періоди трактувався по-різному. Принцип гласності переріс у принцип свободи слова й друку, лібералізація режиму – в демократизацію, «соціалізм із людським обличчям» – у соціал-демократизм, «соціалістичний ринок» у «ринок управління» тощо. Як вдало зазначив англійський дослідник Арчі Браун, «Горбачов вчився з дивовижною швидкістю, а сам процес навчання відігравав винятково важливу роль» [10, с. 130].

Не провина, а біда М. Горбачова в тому, що йому не вдалося створити повноцінний «мозковий трест», знайти адекватну концепцію переходу від тоталітаризму до демократії, пошуки якої, до речі, тривають і сьогодні. Арчі Браун пише: спроби Горбачова знайти відповідь на запитання в Леніна призвели лише до змарнування часу й загальмували процес розриву з комуністичним минулим. Розпад радянської тоталітарної системи прискорив розпад Радянського Союзу. Перебудова стала міцним стимулом дезінтеграції СРСР, водночас вона була й причиною цього процесу. Зрештою, у тому вигляді, в якому Радянський Союз існував до початку перебудови, він міг продовжувати функціонувати лише в тоталітарному режимі. Оскільки тоталітарна система за своєю природою не піддається реформуванню, перехід радянського суспільства до демократії, безперечно, мав привести до дезінтеграції останньої «імперії».

Це не означає, звісно, що гнучкіша політика в центрі й на місцях не могла б забезпечити цей процес. Але навіть безпомилковий рух від тоталітаризму до демократії не міг не потягнути за собою крах геополітичного простору, в якому функціонувала тоталітарна система. Ідеолог перебудови О. Яковлєв зазначав: «Демократії в нас поки що немає. Є прагнення чималої частини суспільства (але ми поки що не знаємо, якої саме) до демократії. Є розуміння того, що без серйозної, глибокої, демократичної перебудови нашого життя ми не виберемося з кризового становища («застою»), в якому зараз перебуваємо» [16, с. 357]. А Є. Лігачов зауважив: «Без гласності, без демократії ми попросту закопаємо політику перебудови, ... залишимо нашу країну відсталою» [9, с. 6].

Стратегією руху до демократичного суспільства мала стати не боротьба та руйнування тоталітарної спадщини, а її конструктивне подолання. До того ж процес цей мав бути взаємопов'язаний. Тобто перебудова дала суспільству волю й демократію, а демократія мала забезпечити успішність перебудовних процесів. Водночас перебудова, курс на демократизацію, розвиток гласності створили умови для легалізації суперечностей. Останні формують альтернативу, забезпечують базу для створення опозиції, дозволяють не погодитися частині суспільства з основними ідеями та принципами, закладеними в реформуванні Радянського Союзу. Отож, з одного боку, демократія була важливою обставиною для забезпечення стабільного функціонування держави, а з другого – почала заважати існуванню тоталітарної держави.

Специфіка стартових позицій процесу демократизації також пов'язана з тим, що реформи відбувалися за схемою «революції зверху», коли головним суб'єктом перетворень є державна влада. Демократія ніби подарована владою. А те, що подароване владою вчора, може бути нею ж таки відібране завтра. Без масового долучення громадян країни до процесу демократизації суспільства, його неможливо провести в режимі автоматичного функціонування.

Такі коментарі вагомі для обґрунтування суспільно-політичних перетворень і причин їх невдачі. Адже, оголосивши про впровадження демократичних принципів і норм на початку 1985 року, М. Горбачов намагався їх послабити або ж посилити свою владу після 1988 року, коли радянське суспільство реально почало демократизуватися. Тобто головною проблемою М. Горбачова на шляху до втілення теоретичного курсу перебудови в практику радянського життя було небажання впроваджувати оголошені принципи демократизації та гласності в повному обсязі. Вони були обмежені зростанням його монополії на владу. Свідченням цього є його обрання на такі посади (кожну наступну він обіймав, не складаючи повноважень попередньої): Голова Президії ВР СРСР (1 жовтня 1988 року), Голова ВР СРСР (9 червня 1989 року), Президент СРСР (14 березня 1990 року).

Водночас це ще не означає, що М. Горбачов хотів стати авторитарним правителем (диктатором), адже не було втілено принципів правління, притаманних авторитарному режимові. Зрештою, диктатори, що приходять до влади, не починають із демократичних реформ, тобто зі спроб правового обмеження своєї досі необмеженої влади. М. Горбачов двічі довів, що не прагне авторитаризму: вперше, коли взяв курс на демократизацію СРСР, удруге – поступившись владою, коли помітив, що суспільство прагне іншого правління, і таке реально існує й може бути дієвим.

У підсумку постала ситуація, як стверджує керівник апарату Президента СРСР В. Болдін, коли «демократію в Радянському Союзі використовували для конфронтації, розколу країни, протидії різних політичних сил і зведення особистих рахунків» [4, с. 433]. Загострила ситуацію поява альтернативних КПРС партій і формування опозиції. Був порушений чи не основний принцип функціонування тоталітарної держави, що «тільки партія може захистити своїх вождів».

Професор Інституту Росії, Східної Європи та Центральної Азії Академії суспільних наук КНР Ч. Чанцін поглиблює цей принцип цілком слушним, на наш погляд, припущенням: «Якби не було Компартії, не було б СРСР» [13, с. 93]. Партія була чільною опорою радянської держави протягом усього періоду її існування, забезпечуючи суспільство ідеологією, до того ж єдиною для всіх. Під натиском гласності ідеологічну основу тоталітарного контролю було зруйновано першою. Слідом за цим відбулися розкол і в партії, і в таборі прихильників перебудови в СРСР, а також розпад самого Союзу.

Слушно стверджувати, що головною проблемою перебудови – її успіху чи невдачі – була партія, КПРС. Розрахунок на те, що вона стане авангардом перебудови, не виправдався. Її здатність до «самореформування» виявилася ілюзією. Це з'ясувалося досить рано. Тому вже в січні 1987 року відбувся пленум ЦК, присвячений кадровим питанням, а в лютому наступного року – пленум стосовно ідеології. У міру того, як демократизація суспільства й гласність позбавляли КПРС державних функцій, вона переходила в опозицію до перебудови, а потім перетворилася на її прямого ворога. Криза партії створила умови для кризи ідеології, а відтак – системи й держави, збудованій на її основі.

Ініціатори перебудови не врахували також іще дві важливі обставини, які мали б уплинути на визначення мети й завдання перебудовного процесу. Перша: зберегти цілковитий контроль над суспільством, яке підлягає реформуванню, втримати реформи в заданому руслі можна лише в разі, якщо останні не надто запізнілі. Запізнілі реформи, які здійснюють в умовах, коли суспільство перебуває на межі кризи, зазвичай рано чи пізно або виходять з-під контролю, або переростають у революцію, або припиняються диктатурою. М. Горбачов по завершенні перебудови не раз повторював: «Гадаю, що з реформуванням Союзу ми значною мірою спізнилися» [5, с. 6].

І друга обставина: тоталітарна система не піддається радикальному реформуванню, її можна або поновити, або зруйнувати. Так було в різні часи в Німеччині, Італії, Португалії, Іспанії. Історія повторилася у 80-х роках ХХ століття в країнах Східної Європи, які раніше входили до так званого соціалістичного співтовариства [1, с. 26–27]. Реформа пов'язана з руйнуванням системи за рефлексивною ознакою: руйнування робить необхідною реформу, а реформа прискорює руйнування.

Додається ще й той факт, що система не може бути адекватно осмислена лише засобами самої системи. Поготів якщо суб'єкти осмислення залежать від неї й зацікавлені в її консервації. Очевидно, цю істину так і не засвоїли теоретики «побудови соціалізму» в СРСР. Реформування радянського суспільства мало виключно демократичні тенденції, процес цей привів до виникнення низки незалежних держав, які з 1990-х років оголосили про себе як про суб'єкти міжнародної політики. У перебудові було закладено всі ті зміни, що почали відбуватися на території пострадянських республік після 1991 року. Подальші кроки з врегулювання відносин між Росією та новоствореними державами набували характеру не внутрішніх взаємин, а зовнішніх.

Жовтнева революція 1917 року й післяжовтневі принципи створення радянської держави – це відхилення від історичного факту. Варта уваги й думка З. Бжезінського, який також на початку 1970-х років не раз писав: щойно в Радянському Союзі почнеться процес демократизації, він буде приречений на зникнення через висунення на перший план міжетнічного чинника. Загалом правильною є теза, що ця система вичерпала себе в тій формі, в якій вона існувала. Саме це в квітні 1985 року привело суспільство до розуміння потреби докорінних змін. Інша річ – у якій формі їх було здійснено. СРСР не лише періоду хаотичної перебудови, а й у 1985 році, коли тільки підійшов до порогу реформ, мав мало спільного з державою, що її було створено під цією назвою 1922 року. Хоча укладений тоді договір формально продовжував діяти до кінця 1991 року.

У період перебудови (1985–1991) М. Горбачов не сумнівався, що процес реформування чи трансформації системи відбувається, адже всі необхідні зміни було визначено теоретично, тож практичний курс забезпечений повністю. Він часто наголошував: «Радянський Союз – це країна, яка історично склалася протягом багатьох століть. У ході її формування було і добровільне об'єднання з Росією тих чи інших територій, народів, і завойованих війнами царизму. Був і спільний пошук народами взаємної вигоди, були несправедливості, насильства. Але така історія. Наслідком її стала держава, яка була органічним цілим. Вона витримала випробування Великої Вітчизняної війни й не розпалася» [6, с. 89]. Тому вона мала пройти перебудову й стати гарантом внутрішньої та зовнішньої безпеки союзних республік, стабільності міжнародної політики і права.

Добровільне об'єднання могло й справді стати гарантом миру та спокою, ліквідувати конфлікти та військові суперечності. Однак насильницькі методи збереження єдності спричинювали зростання сепаратистських настроїв і відцентрових тенденцій. Це означало, що будь-які кроки до свободи переважатимуть усі ті успіхи, які асоціювалися з тоталітарним режимом у СРСР. Це ще одна з причин, що в сукупності призвели до краху перебудови як стратегічного курсу М. Горбачова.

Цікаву думку щодо причин провалу перебудови висловив В. Чорновіл: «СРСР розвалився тому, що радянська система вичерпала сама себе й розвалилася під тягарем власних суперечностей... Як тільки система захиталася, в дію вступив ще один несподіваний для багатьох чинник, що остаточно розвалив європейську псевдокомуністичну імперію. Його ім'я – націоналізм» [14, с. 63–64].

Криза в КПРС спричинила кризу ідеології. Ідеологічний вакуум, який утворився через крах комунізму, заповнився національними ідеями. Замість теоретичного наднаціонального, а практично російського за спрямуванням Радянського Союзу з'явилися нові національні держави. Керівник Комітету Верховної Ради РРФСР з питань законодавства С. Шахрай зазначав: «Трагедія нашої країни в тому, що всі економічні та політичні питання дуже скоро набували національного відтінку» [15].

Деякі обставини, що сприяли розпаду Радянського Союзу, зумовлені Конституцією СРСР [7]. Слід звернути увагу на положення Основного Закону, які дають визначення статусу територій, що утворили Союз, адже саме вихід із нього останніх спричинив розпад СРСР. У Конституції сказано: «Територія Союзу Радянських Соціалістичних Республік єдина і включає території союзних республік. Суверенітет СРСР поширюється на всю його територію» (ст. 75, глава 8, розділ 3). Тому і Союз загалом, і союзні республіки є суверенними державами, причому суверенітет союзної республіки розуміється як рівнозначний суверенітету Союзу. У ст. 72 (глава 8, розділ 3) цього ж закону зазначено, що «за кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу із СРСР».

Виходячи з наведених фактів, питання про суверенітет СРСР можна тлумачити так:

– суверенітет належить тільки Союзу, який і здійснює його повною мірою, діючи в інтересах усіх його членів;

– суверенними повинні бути лише союзні республіки, бо саме вони створили Союз РСР і тому мають у всіх сферах життя суспільства діяти самостійно й правити на своїй території;

– суверенітет у радянській федерації, що побудована на національній основі, розмежовується між Союзом і республіками [8, с.78–79].

Чинником, що деформував СРСР зсередини й водночас був зовнішнім представницьким атрибутом цієї держави, стала Декларація про державний суверенітет Російської Федерації, ухвалена Першим з'їздом народних депутатів РРФСР (за проголосували 907 депутатів, проти – 13, утрималися – 9). Це означало, що юридично й фактично зі складу СРСР вийшла держава, яка була його опорою, теоретичною та практичною базою розвитку. Генерал радянської армії, перший заступник керівника КДБ СРСР Ф. Бобков стверджував, що «в цій декларації були закладені основні кроки розпаду СРСР» [3, с. 390–392].

Лідер Народного фронту Естонії академік М. Бронштейн наголошував: «Жодна сила не розвалила б Радянський Союз, якби цього не захотіла російська еліта» [12, с. 154]. Дослідник Д. Саттер поділяє цю думку й, зі свого боку, зазначає: «Єдиною республікою, яка могла одним махом зруйнувати Радянський Союз, була Росія» [11, с. 373]. Виступаючи 19 листопада 1990 року в Києві, Б. Єльцин промовисто проголосив: «Росія не прагне стати центром якоїсь нової імперії… Краще за інших Росія розуміє згубність такої ролі, адже саме вона виконувала цю роль довгий час… Історія навчила нас, що народ, який править іншими, не може бути щасливим» [2, с. 99]. У центрі СРСР (Росії) з'явилися два представницькі органи: паралельно з існуючою почала формуватися інша система управління, очолювана Б. Єльциним. Посилилася критика на адресу президента СРСР М. Горбачова. Усі помилки, що призвели до деформації Радянського Союзу, приписували саме йому. Оскільки М. Горбачов був ініціатором проведення в СРСР перебудови, логічним буде висновок, що саме перебудова спричинила руйнування СРСР.

 

Джерела:

1. Баталов Э. Перестройка и судьба России // Общественные науки и современность. – 1992. – № 2. – С. 25–35.

2. Бжезінський З. Велика шахівниця // Пер. з англ. Фешовець О. – Львів – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. – 236 с.

3. Бобков Ф. КГБ и власть. – М.: Эксмо, 2003. – 416 с.

4. Болдин В. Крушение пьедестала: штрихи к портрету М. С. Горбачева. – М.: Республика, 1995. – 447 с.

5. Гордон Д., Коротич В. Горбачев М. С.: «Это главный вопрос, почему я Ельцина не расстрелял» // Факты. – 1999. – 19 февраля. – С. 5–6.

6. Загладин В. М. С. Горбачев о судьбе Советского Союза (интервью) // Общественные науки и современность. – 1998. – № 5. – С. 89–99.

7. Конституция (Основной Закон) СССР: Принята Верховным Советом СССР 7 октября 1977 г. // Конституция СССР и развитие советского законодательства. – М.: Юридическая литература, 1981. – С. 23–76.

8. Козлов А., Шафир М. К союзу суверенных государств // Общественные науки и современность. – 1991. – № 4. – С. 77–88.

9. Лигачев Е. Избранные речи и статьи. – М.: Политиздат, 1989. – 318 с.

10. Перегудов С. Фактор Горбачева и «системная трансформация» // Политические исследования. – 1996. – № 6. – С. 129–135.

11. Саттер Д. Век безумия: распад и падение Советского Союза / Пер. с англ. – М.: ОГИ, 2005. – 400 с.

12. Симонян Р. Страны Балтии и распад СССР // Политические исследования. – 2002. – № 6. – С. 151–154.

13. Чжао Чанцин. Распад Советского Союза под национальным углом зрения // Новая и новейшая история. – 2004. – № 3. – С. 86–95.

14. Чорновіл В. Пульс української незалежності. – К.: Либідь, 2000. – 624 с.

15. Угланов А. Зачем России Президент. Интервью с Председателем Комитета Верховного Совета РСФСР по законодательству С. Шахраем // Аргументы и факты. – 1991. – № 11 (544). – С. 2.

16. Яковлев А. Горькая чаша: большевизм и реформация России. – Ярославль: Верхне-Волжское книжн. изд-во, 1994. – 461 с.

 

Автор: Ірина ОВЧАР

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Україна вимагає пояснень від Мінська через визнання Білоруссю "прокуратури ЛНР" Вчора, 16 червня

Байден на зустрічі з Путіним заявив про незмінну підтримку України Вчора, 16 червня

Новини 16 червня: Вітренка хочуть відсторонити, Кабмін пропонує придбати більше вакцин Вчора, 16 червня

Ціна приватизації "Більшовика" починається з 45 мільйонів доларів – UkraineInvest Вчора, 16 червня

Надходження до бюджету від приватизації у 2021 році мають збільшитися вчетверо – ОП Вчора, 16 червня

МЗС: Росія погрожує повним закриттям місії ОБСЄ на російсько-українському кордоні 15 червня

ЄС і США домовилися покінчити з 17-річною суперечкою довкола субсидій для Boeing і Airbus 15 червня

ЄС і США домовилися покінчити з 17-річною суперечкою довкола субсидій для Boeing і Airbus 15 червня

Кулеба відповів, чи є ризики для України від зустрічі Байдена і Путіна 15 червня

Кулеба розказав, як Україна в останній момент "вигризла" згадку про ПДЧ у рішенні НАТО 15 червня