Газова бомба

Коли в суботу, 13 жовтня 2007 року, холодного дощового ранку о 10 годині 48 хвилин (так зафіксовано в офіційних повідомленнях) вся Україна здригнулася від трагедії, що сталася в Дніпропетровську на вулиці Мандриківській, 127 житлового масиву Перемога-1, Микола Омельченко не був у своєму рідному місті.

Народний депутат України Верховної Ради першого скликання з жахом сприймав з екрана телевізора, ніби бойові зведення, сухі цифри й слова про надзвичайну подію. «Вибух розірвав десятиповерхівку навпіл», «вибух був такої сили, що третій під'їзд цієї чотирипід'їздної висотки осів, а 96 квартир перетворилися на купи залізобетонних уламків, поховавши під собою людське майно та його мешканців», «9 загиблих, 25 осіб потерпіли, а 16 – госпіталізовано й перебувають у тяжкому стані, у тому числі 3 дітей з опіковими та травматичними ушкодженнями, черепно-мозковими травмами», «у цьому будинку в 160 квартирах зареєстровано понад 400 громадян», «постраждали й сусідні 9-поверхові житлові споруди по вулиці Мандриківській, 128 та Набережній Перемоги, 58, а також приватні оселі по вулиці Переяславській», «без газо- та електропостачання і в сусідніх житлових мікрорайонах другого та третього масивів, а це понад 5200 квартир...»

Микола Григорович, як професійний будівельник із спеціалізацією теп-логазопостачання, не міг сприйняти цю неуявну хроніку подій в одному з найкрасивіших мікрорайонів обласного центру. Вже тоді для себе він назвав цю рукотворну трагедію газовою бомбою. І колись відомий у регіоні партфункціонер, котрий у вісімдесяті роки минулого сторіччя працював на посадах першого секретаря міськкому, а потім і першого заступника голови Дніпропетровського облвиконкому з питань будівництва, був безпосередньо причетний до забудов проспектів, набережних, каскаду мікрорайонів на Перемозі, не міг собі відповісти, звідки взялася ця газова бомба і як вона спрацювала в житловому будинку?

...А тим часом місцеві органи влади та рятувальні загони МНС України з Кривого Рогу, Марганця, Павлограда, Нікополя, Дніпродзержинська, що оперативно прибули на місце надзвичайної події, намагалися зорганізуватися й ліквідувати наслідки вибуху. Передусім «зібрати» навколо себе потерпілих мешканців, чимало з яких залишилися тільки в легкому одязі, без документів, без відомостей про свою родину та загиблих, без будь-яких коштів, що створювало надзвичайно нервову панічну напруженість. Усі ставали свідками того, як бійці-рятувальники з труднощами та неймовірними зусиллями, на свій ризик не могли дістатися на розсувних спецдрабинах 10 поверху. Через провисання залізобетонних плит і можливість падіння інших під'їздів складно було швидко реагувати на нестямні крики про допомогу, які лунали з квартир. Завали, що закрили підходи до пошкоджених під'їздів, не лише ускладнювали, а й робили їхню працю вкрай небезпечною.

Після короткочасного шоку запрацювала державна «машина» влади на повну потужність й увесь комплекс екстрених рятувальних заходів був уже під її контролем. Створено оперативний штаб, де вже в наметовому містечку МНС отаборилася урядова надзвичайна комісія з ліквідації наслідків техногенної аварії з міністерськими чиновниками високого рангу. Разом з іншими громадськими штабами налагоджували перевезення до лікарень травмованих, тимчасове поселення постраждалих до готелів, гуртожитків та актової зали СШ № 76. В учнівських класах удалося швидко організувати надання медичної, психологічної, соціальної та фінансової допомоги, а в шкільній їдальні – повноцінне триразове харчування.

– Іноді в ній обідало до 700 потерпілих і рятувальників та інших праців-ників задіяних тут цілодобово служб, – скаже нам пізніше заступник міського голови Олександр Дорошенко, який «розгортав» міську харчову службу з кваліфікованим складом куховарок та штатом обслуги. – Першого тижня не тільки я, а й наші штабісти спали лише дві ночі...

Біда стала спільною не тільки в її епіцентрі. Із Запоріжжя та Донецька прибували фахівці гірничо-рятувальних робіт із необхідною спецтехнікою. Із Києва – кінологічна група з виявлення під уламками залізобетону живих постраждалих, бо тоді було зрозуміло, що під велетенськими завалами можуть знаходитися живі люди. Оскільки на вулиці було плюс чотири градуси, то почала діяти обладнана установка для подачі теплого повітря в пустоти та підвали руїни. Йшла справжня боротьба за людські життя. На відкриті рахунки в кількох дніпропетровських банках почали надходити благодійні пожертвування від громадян і організацій, обласних рад і Кабміну, фондів, банківських і бюджетних установ від 5 гривень до сотень і десятків мільйонів. Переказували їх і пенсіонери, і українські олігархи.

– Моя сім'я залишилася без нічого, все там, у руїнах, і як нам жити далі, – бідкалася й витирала сльози, Антоніна Прокопчук, перебуваючи в лікарні з тяжкими травмами. – Ми боїмося, що про нас забудуть після цього лиха.

У такому стані опинилися сотні людей підірваного будинку.

Терміновий приїзд до Дніпропетровська за дорученням Президента Прем'єр-міністра України Віктора Януковича та Міністра палива й енергетики Юрія Бойка став для постраждалих знаковою подією. Керівник уряду озвучив цифру екстреної допомоги в 5 млн. гривень з держбюджету, куди долучаться 3,5 мільйона з міського та один мільйон – з обласного коштори-су. А потім урядова сума збільшиться майже до ста мільйонів. Під час зустрічі прем'єра з постраждалими останні блокували його вихід, вимагаючи надати письмове підтвердження про гарантії держави в одержанні ними житла.

Таким був людський біль і гнів. Поява самого Президента України коло руїн висотки дещо пізніше додала впевненості, що про них таки не забудуть «нагорі». А обурення Віктора Ющенка байдужістю й бездіяльністю власників ВАТ «Дніпрогаз», яких попередньо вважають винуватцями трагедії, «розбудило» навіть московських газових магнатів.

Треба додати, що, як пізніше з'ясувалося в матеріалах слідства облпро-куратури, спантеличені мешканці телефонували до міської газової служби через незрозумілу їм поведінку газових плит у квартирах, які під час вклю-чення «фонтанували» вогнем. Стурбованість викликала й насичена «присутність» запаху газу в будинку. Але швидкої реакції на свої телефонні звернення громадяни, на жаль, від міських газовиків не дочекалися. Чули одну рекомендацію: відчиніть кватирки й провітрюйте. Отже, сьогодні головна версія лиха – некероване збільшення в газовій магістралі тиску в кілька десятків разів.

– Я не є прихильником будь-якої політизації цього лиха, але лідер одно-іменного блоку Юлія Тимошенко, котра також побувала на місці трагедії й публічно заявила, що передача державою таких важливих структур, як «Дніпрогаз», у приватні руки є злочином, це досить чесна позиція, – дає свою професійну оцінку й Микола Омельченко, – бо в газопроводах всіх рівнів (вони були та є державною власністю) будь-яка приватна структура, що бере їх в управління, не здатна створити адекватну вивірену десятиріччями систему безпеки користувачів газом і не квапитиметься вкладати кошти в розвиток, а лише економитиме на технологічному забезпеченні та обслуговуванні газових систем.

А якщо відбулася передача в приватне управління будь-яких вибухонебезпечних об'єктів, то існують і діють інші закони України, що передбачають обов'язкове страхування відповідальності користувача такими об'єктами. Ідеться не про компенсацію збитків постраждалим, а про систему обов'язково незалежного фахового контролю страховою компанією, котра не допустить жодних порушень, бо відповідає власними коштами за недбалість застрахованої особи. Цього також не було зроблено.

Справді, як могло статися, що газові мережі низького тиску, котрими живиться вся комунальна сфера, не зреагували на супертиск і не від'єднали системою захисту той самий зруйнований будинок на вулиці Мандриківській? І досі відсутні договірні умови між суб'єктами господарювання.

На думку Миколи Григоровича, в цій гіркій і грізній проблемі є її головна очевидна складова: універсальна безвідповідальність. І тягнеться вона від необміркованої приватизації таких об'єктів до відсутності правових засад для обов'язкового чіткого та системного обслуговування газовими службами газорозподільних пунктів. За його «комуністичних часів» за такі надзвичайні події відповідали б не «стрілочники»-виконавці з міської газової служби, а керівники галузі з усією суворістю тодішнього чинного законодавства. Бо легковажити в таких випадках долями сотень громадян у той час було справ-ді злочином. Від універсальної безвідповідальності й вибухають реальні трагічні газові бомби, від яких гинуть люди. Мандриківська трагедія забрала 23 життя, переважно молодих. Ще сімнадцять лікуються. Ті, хто залишилися живими, із нетерпінням чекають втраченого родинного затишку та облаштування – одержання квартир. А для цього влада мусить повернути їм не лише кошти за втрачені житло та власне майно, а й сприяти виходу зі стресового стану кожного з них. Хоча – це роки й роки загоювання тяжких ран у їхніх душах, повернення віри, твердої впевненості та довіри до влади.

І останнє. Російський мільярдер Віктор Вексельберг почув таки гнівні слова Президента України в Дніпропретровську. Він не лише навідався до Києва, а й відгукнувся на трагедію. Його холдинг «Газекс–Україна» уклав угоду з Дніпропетровською облдержадміністрацією про надання «чистими» на кожного загиблого по 500 тисяч гривень. Якщо в родині двоє чи троє таких, то відповідно – мільйон чи півтора одержать рідні або родичі...

Цілодобово не припиняється важкий робочий ритм усунення наслідків техногенної катастрофи. Як переконуємося, гіркі уроки трагедії гуртують не лише потерпілих, а й владу у відповідальності перед людьми.

Автор: Михайло СКОРИК