Шанс для Кінбурну. Якщо вистачить набоїв

Четверта влада грюкнула кулаком. Зазвичай журналісти б'ються головою в мур чиновницької зневаги, адміністративної мовчанки й громадської байдужості. Але не цього разу.

«Віче» не вперше звертається до проблеми розпаювання землі на Кінбурнському півострові. Усі вже звикли, що землю в нас перетягують, мов ковдру. І найтепліше тому, хто дужчий. Так відбувається біля підніж Говерли й териконів. Так відбулося б і на Кінбурні. Але. Але в справу втрутилися ті, хто мають найменше сили, найменше чіпкості в пальцях, найменше металевих ноток у голосі, – екологи. Екологи, які не примазалися до якоїсь лобістської «Ґрін-піс», не збилися в бойову лаву під зеленим партійним прапором і жабою як тотемом. Це блаженні нашого часу. Їх самих уже треба записувати до Червоної книги, бо змагаються за ідею, від якої їм особисто, а поготів і їхнім дружинам, дітям й іншим кревним родичам ні жарко ні холодно. Під час виборів «товариші по партії» теж борються за ідею. Але їхні ідеї дуже вже тхнуть посадовим жиром.

Блаженним ідеалістом був покійний Сергій Шаповалов, за ініціативи якого створено регіональний ландшафтний парк «Кінбурнська коса». Це було в смутні 1990-ті роки, коли накопичувався первинний капітал. Коли за допомогою адміністративних важелів і рекетирських кастетів ділився спадок «єдиного та непорушного». Тоді земля не мала вартості. Ця непотрібність і врятувала Кінбурн. Його залишили рожевим пеліканам, чорним тарантулам та іншим гадам, тим, що повзають і боляче кусають. Часи змінилися. Ті, що носили спортивні костюми та короткі шкірянки, тепер убираються в «Kanali» й усерйоз називають себе елітою. Їм уже не хочеться паритися в кам'яних джунглях. Хочеться в рай на землі. Бо в рай на небі ці комсомольські щурі не вірять. А ескулапи радять більше бувати на свіжому повітрі, ополіскувати натруджені кулаки в морських хвилях. Тож і згадали за Кінбурн – понад 100 км піщаних пляжів між Ягорлицькою затокою та Чорним морем. Чим не рай (якщо не зважати на тарантулів)? Екологічна незайманість стала проти півострова. Один миколаївський журналіст радив: якщо ви писатимете про сонечко та пісочок, то на півострів злетяться всі нувориші. Це неправильний підхід, треба писати: гадюки і павуки – отруйні, піски – радіоактивні. Тоді в Кінбурну з'явиться шанс. Я вже думав, що є в його словах сенс. Але було запізно. Згідно з проектом розпаювання земель на півострові, скріпленим рішенням Миколаївської облради від 16 березня, територія регіонального парку стискалася, мов мишеня в щелепах полоза. І не стали на заваді ремствування екологів. Бо хто такі екологи?! І не загроза протест прокуратури. Бо на кожного прокурора знайдеться прокуратор. Зрештою, у вічан урвався терпець.

14 серпня в приміщенні Укрінформу відбувся «круглий стіл» «Чи бути Кінбурну національним парком?». Перед камерами шести телевізійних каналів і газетярами висловили власне бачення проблеми заступник секретаря РНБО Олександр Садиков (екс-голова Миколаївської облдержадміністрації), заступник голови Миколаївської облдержадміністрації Сергій Ісаков, директор Національного екологічного центру Сергій Таращук, директор Південної філії Інституту екології Національного екологічного центру Олег ДеркаЧ, натураліст Ярослав МовЧан і начальник відділу перспективного розвитку та зв'язків із громадськістю Державної служби заповідної справи Григорій ПарЧук. Редакція запрошувала до діалогу й голову Миколаївської облради Тетяну Демченко. Але отримала офіційну відповідь: з об'єктивних причин ні вона, ні її заступники не зможуть «прийняти участь» (так і написали!) в цьому заході. Не змогли «прийняти участь» (це теж особливості миколаївського правопису) й керівники лісгоспу – найбільшого суб'єкта господарювання на півострові. А причина цікава: заплановано «змагання вальників лісу». Можна тільки уявити, скільки в змагальному запалі «повалено» лісу на Кінбурні, доки екологи засідали в Укрінформі. Дивовижну обізнаність виявили й клерки з екологічного комітету Верховної Ради: так, про Кінбурнський півострів нам відомо, там водиться орлан білохвостий. (Супер! А про те, що там скоро нічого не водитиметься, їм, на жаль, невідомо).

Проте інформаційний бенкет удався. Олександр Садиков казав про прикрі та, на жаль, реальні речі: якби свого часу обласна держадміністрація і він особисто не підтримали проект створення регіонального парку, то тепер і розмовляти не було б про що. Та й нині він та Ісаков єдині з чиновницької когорти взяли участь у дискусії. Бо для державних керманичів усі ці журналістські витребеньки, наче «апчхи». (Звісно, заступник секретаря РНБО так не висловлювався. Це мій вільний переклад з російської.) Пан Олександр запевнив, що він і надалі не залишатиметься байдужим до ситуації на Кінбурні. Але попередив: чимало «дуже впливових осіб» мають свій інтерес на півострові. Однак їхні імена категорично відмовився називати.

Аргументовано та послідовно позицію облради обстоював Сергій Ісаков. Модель розпаювання земель на півострові може не подобатися, казав він. Але вона ґрунтується на правових нормах. Мешканцям трьох сіл, розташованих поряд із парком, потрібно виділяти ґрунти. Причому, звісно, не на Марсі, а там, де вони мешкають. І не винні вони в тому, що їхні предки оселилися поряд із гніздами пеліканів й орхідними галявинами. Облрада вирішила виділити селянам 600 гектарів землі. І ця цифра не довільна, а випливає з норм, передбачених Земельним кодексом. Так, імовірно, більшість селян, отримавши землю на узбережжі, не займатимуться рільництвом, а продадуть її тим самим «дуже впливовим особам», про яких згадував Олександр Садиков. Але це їхнє право. І воно так само непорушне, як право пеліканів на гніздування.

Щодо цього представник опозиційного екологічного табору Сергій Таращук завважив, що в списках паювальників за класичною традицією опинилися «мертві душі». А осіб, які справді мають право на земельні наділи, набагато менше. Відтак і землі має виділятися значно менше. Сказав він і цікаву річ: у принципі, нічого унікального на Кінбурні немає. Це типовий ландшафт, типові флора й фауна для південної степової смуги. Річ лише в тім, що цей куточок дикої природи ЄДИНИЙ, який зберігся досі. Усі інші кінбурни вже знищені. Можна знищити й цей, ховаючись за правові приписи. А можна виявити й елементарну повагу до національного надбання, що теж не суперечить законові.

Олег Деркач звернув увагу на те, що розширення господарювання на півострові обґрунтовується економічною доцільністю. Одначе, казав він, поряд із природним парком розташований депресивний Очаків. І там, за бажання, так само успішно можна створювати зони рекреації. І це не матиме негативних наслідків для екології.

Під час дискусії часто лунало слово «компроміс». Ярослав Мовчан завважив: шукаючи згоди, варто мати на увазі й об'єктивну істину. А істина якраз і полягає в необхідності збереження природи Кінбурну. І досягти цього неможливо без охоронних заходів.

Гадаю, з ним треба погодитися. Бо можна скликати сотню «круглих столів», дискутуючи, наприклад, щодо того, скільки буде двічі по два. Але дискусії не потрібні. І компроміс не потрібен. Навпаки, компроміс якраз і шкідливий. Які можуть бути компроміси стосовно таблиці множення? Які можуть бути компроміси стосовно того, зберігати чи ні останній шмат дикого чорноморського узбережжя? І якщо для цього потрібно тамтешніх селян відправити на Марс, то, гадаю, це варто зробити. Звісно, мої міркування тоталітарні за духом. Але таблиця множення також тоталітарна.

Проводячи соціальні акції, дуже хочеться, аби вони принесли якісь відчутні результати. Остерігаючись, щоб «круглий стіл» не перетворився на ілюстрацію до приказки «говорили-балакали…», вічани підготували відкритий лист до Президента, аби той згідно зі статтею 53 Закону «Про природно-заповідний фонд України», що надає йому право створювати природні заповідники та національні природні парки, втрутився в ситуацію, від якої одверто відгоне корупцією. Зміст листа ні в кого не викликав заперечення. Однак справжнім одкровенням стали слова Олександра Садикова. Так, можна надіслати листа Президентові, казав він. Можливо, він навіть до нього або до когось із помічників і потрапить. Але листа «розпишуть» на чиновника нижчого рангу. Той його, у свою чергу, доправить ще нижчому, і зрештою лист опиниться в Миколаєві, де його розглядатимуть ті самі особи, які готували проект розпаювання, підтриманий облрадою. Одне слово, «гей, малий, скажи малому…». (Це знову ж таки мій переклад з російської.) Чи є підстави не вірити заступникові секретаря РНБО? Жодних.

Чомусь слова Олександра Садикова нагадали мені давню історію, яка сталася на моїй рідній Одещині. Одна вчителька чомусь була дуже незадоволена обласним начальством. Зрештою набралася сміливості, написала петицію й подалася в Київ до Щербицького. Її прийняв один із його заступників. Вона повернулася дуже щаслива. Зо два тижні ходила з піднятою головою, що свідчило про піднесеність настрою. А потім якось ураз посмутнішала. З'ясувалося, її лист «розписали» на обласного бонзу, на якого скаржилася в Києві. Так вона і померла з похиленою головою. Від смутку.

Олександр Садиков відмовився підписувати листа. «У мене посада не та», – пояснив він. Звісно, посада – це ж не журналістське посвідчення, яким можна хіба що провінційних чинуш лякати. І не спис Дон Кіхота, який не тримається клепки. Посада – річ серйозна. Пригадуєте, свого часу, а було це не так давно, Василь Цушко в перший день перебування на посаді міністра внутрішніх справ прийшов у студію «Свободи слова». Йшлося про вбивство в Лондоні колишнього російського шпигуна, а радіаційний слід вів до Москви. Пан Цушко встав і вельми обурено сказав: я не можу бути присутній під час обговорення таких питань, у мне посада не та. І залишив студію. Те саме в студії «Свободи слова» казав і депутат Держдуми Костянтин Затулін генералові держохорони, який розповідав про «геройства» того самого Цушка та його беркутів у Генпрокуратурі: у вас посада не та, щоб брати участь у ток-шоу, ваші російські колеги собі такого не дозволяють. Чому? – не міг второпати генерал. Як чому? – розтовкмачував Затулін. – Бо посада не та.

От довбень, мабуть, думав собі Затулін.

Не підписав листа й Сергій Ісаков. Я брав участь у підготовці рішення облради, вважаю його правильним і, звісно, не можу не погоджуватися з ним, повідомив він.

Листа підписали екологи. Сподіватимемося, що з «цього роя» щось та вийде, а не станеться все, як в іншій приказці, яку я не цитуватиму. Гадаю, надії не марні. Бо 16 серпня нашому журналістові Світлані Горобець, яка й порушила тему Кінбурну на сторінках «Віча», зателефонував Олег Деркач. У Миколаєві переполох. Усі міські й обласні газети жваво відгукнулися на проведення «круглого столу». Облрада створила комісію, яка має проаналізувати ситуацію з розпаюванням землі. До її складу включили й Олега Деркача. Це успіх. Бо дотепер екологів і на поріг храму місцевого народовладдя не пускали. Дуже хочеться, щоб Олегові Деркачу, як то кажуть, вистачило набоїв. А якщо не вистачить?

Фото Світлани ГОРОБЕЦЬ

---------------------------------------------------------------

 Лист Президентові України ЮЩЕНКУ В. А.

Шановний Вікторе Андрійовичу!

Законом України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки» передбачено, що в 2007–2009 роках у межах регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса» має бути створено національний природний парк.

З початком 2007 року, коли, здавалося б, потрібно втілювати вимогу закону, Миколаївська обласна рада ухвалює суперечливе рішення. Так, 16 березня 2007 року рішенням обласної ради № 9, без жодного проектно-технічного обґрунтування, розширено межі населених пунктів Покровка, Покровське та Василівка Покровської сільської ради Очаківського району, розташованих на Кінбурнській косі. Фактично розширено зону господарської діяльності шляхом зменшення території регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса».

Цим рішенням проігноровано думку громадськості та позицію Південної філії Інституту екології Національного екологічного центру, згідно з якою господарська діяльність на Кінбурнській косі, зокрема розширення зони рекреації, призведе до погіршення екологічної ситуації та, як наслідок, до втрати унікальних природних ландшафтів, флори та фауни півострова.

Згадане рішення обласної ради, як таке, що ухвалене з порушенням законів України та Земельного кодексу України, було оскаржене протестом прокуратури Миколаївської області від 25 червня 2007 року.
Проте, зазнавши незначних формальних змін, дух «рішення № 9» живе.

Що спонукає Миколаївську обласну раду за згодою з Покровською сільською радою відверто порушувати закони України? Ймовірно, прагнення передати в приватну власність землі на березі Чорного моря та Ягорлицької затоки, про вартість яких нині можна лише здогадуватись.

Пане Президенте, учасники «круглого столу» «Чи бути Кінбурну національним парком?», який відбувся 14 серпня 2007 року в Українському національному інформаційному агентстві Укрінформ, звертаються до Вас із проханням вирішити ситуацію, яка склалася довкола регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса». Адже, згідно зі статтею 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», саме Президент України наділений повноваженнями приймати рішення про створення природних заповідників і національних природних парків. Сподіваємося, що Ваше втручання не дозволить приватним інтересам стати вище за державні.

14 серпня 2007 року.
Українське національне
інформаційне агентство
Укрінформ

Віктор КОРНІЮК,
заступник головного редактора-завідувач відділу з висвітлення питань місцевого самоврядування та регіональної політики журналу «Віче»;

Сергій ТАРАЩУК,
директор Національного екологічного центру;

Олег ДЕРКАЧ,
директор Південної філії Інституту екології Національного екологічного центру;

Ярослав МОВЧАН,
натураліст, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки;

Григорій ПАРЧУК,
начальник відділу перспективного розвитку та зв'язків з громадськістю Державної служби заповідної справи.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ