Непочутий миротворець

Постання української незалежності привело до загострення міжнаціональних відносин. Уже з 1992 року ситуація на Кримському півострові привернула увагу Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин. Ускладнення суспільно-громадської ситуації у Криму було спричинене, з одного боку, відверто сепаратистською та проросійською діяльністю значної частини громадсько-політичних рухів і організацій півострова, з другого – розгортанням протистояння між кримськими татарами та місцевою владою, що й далі намагалася всіляко протидіяти масовому поверненню та облаштуванню репатріантів. Ухвалена 9 липня 1993 року Верховною Радою Російської Федерації постанова «Про статус міста Севастополя», згідно з якою частині України надавався(!) «російський федеральний статус», спричинювала міждержавну конфронтацію, реальність якої збільшувалася внаслідок розташування в Севастополі Чорноморського флоту РФ та десятків інших військових об'єктів по всій території Кримського півострова.

Міністр закордонних справ України відразу після ухвалення згаданої постанови парламенту Російської Федерації направив офіційне звернення до всіх держав–учасниць ОБСЄ, а вже восени цього самого року почалися перші контакти Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин (ВКНМ) з урядом України. Здійснені тодішнім Верховним комісаром Ван дер Стулом два перші візити до України – в лютому та травні 1994 року – з відвідуванням окрім Києва також Донецька та Сімферополя поклали початок системній роботі органів державної влади України з ОБСЄ. Результатом цих поїздок, а також роботи групи експертів, утвореної при Верховному комісарові, стали відповідні рекомендації, надіслані уряду України. У листі, датованому 15 травня 1994 року, ВКНМ подав рекомендації з трьох питань:

1) мовних прав російської меншини;

2) суперечності між Києвом та Сімферополем щодо обсягу повноважень Кримської автономії;

3) інтеграції кримських татар, що повернулися з місць депортації в українське суспільство, та їхніх політичних і культурних прав.

Звернувшись до кримськотатарської проблеми, Верховний комісар продемонстрував наполегливість і послідовність у вирішенні чотирьох питань – громадянства, представництва, правового статусу Меджлісу та прав кримськотатарської мови. За період від травня 1994 до лютого 1997 року Верховний комісар надіслав шість офіційних листів із рекомендаціями, після чого настала перерва, що тривала аж до січня 2001 року.

Водночас постійне нагадування Ван дер Стула про проблему громадянства (правильніше, відсутності у репатріантів громадянства України внаслідок неможливості виходу з громадянства країн прибуття) сприяло активізації зусиль українського уряду на її розв'язання та зростанню тиску з боку інших міжнародних інституцій, але навіть найбільший крок уперед – угода з Узбекистаном – не реалізував повною мірою пропозицїї ВКНМ.

Також цілком виправдані пропозиції Верховного комісара в питанні представництва кримських татар в органах державної влади та управління не мали очевидного результату. Одначе й тут його втручання не було цілковито невдалим, оскільки кримськотатарській проблемі було приділено більшу увагу з боку впливовіших міжнародних інституцій, зокрема Ради Європи: 5 квітня 2005 року на Парламентській Асамблеї Ради Європи відбулося обговорення кримськотатарської проблеми з прийняттям відповідної рекомендації «Репатріація та інтеграція кримських татар».

На жаль, не менш прохолодне ставлення української влади було продемонстроване і в рекомендаціях щодо правового регулювання статусу кримськотатарського народу в Україні та визначення статусу Меджлісу кримськотатарського народу. Хоча для об'єктивності слід зауважити, що при Міністерстві юстиції восени 1996 року була створена робоча група для опрацювання проектів законодавчих актів України щодо корінних народів.

Один із розроблених цією робочою групою документів – проект концепції державної політики України щодо корінних народів – став приводом для наступних (і останніх із кримськотатарської проблеми) рекомендацій ВКНМ. У листі від 14 лютого 1997 року Ван дер Стул приділив велику увагу питанню легалізації статусу кримських татар як корінного народу. Але, зважаючи на те, що Україна не підписувала відповідні документи Міжнародної організації праці щодо корінних народів, ВКНМ порадив українському урядові звернутися до одного з важливих аспектів скандинавського досвіду розв'язання проблеми корінних народів, а саме – формалізації процесу участі та консультацій, тобто взяти за основу принцип залучення повноважних представників відповідних спільнот.

Компроміс, досягнутий за сприяння Ван дер Стула у взаємовідносинах Сімферополя та Києва, хоч як це прикро визнавати, відбувся за умови збереження причин, що призводять до подальшого нехтування політичними, економічними та культурними правами кримських татар. Такий висновок підтверджується розвитком кримських подій останніх років.

Отже, залишається актуальним безпосередня участь ОБСЄ, поряд з іншими міждержавними організаціями. Добре, що таке розуміння в українському політикумі продемонстровано принаймні в Указі Президента від 28 лютого 2006 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 лютого 2006 року «Про суспільну ситуацію в Автономній Республіці Крим», яким доручається міністерствам закордонних справ та юстиції звернутися до міжнародних організацій, зокрема Ради Європи, з проханням про надання необхідної допомоги у розв'язанні проблем депортованих осіб.

Але розуміємо, що ефективність такої допомоги залежатиме в першу чергу від конкретних дій української сторони. На жаль, вони поки що невідчутні.

Автор: Рефат ЧУБАРОВ