передплата Українською | In English

№12, червень 2007

Парламентські вибори в контексті демократичної трансформації

Поділитися:

Вибори до Верховної Ради України 2006 року відбувалися в складних соціально-економічних і політичних умовах. Під час їх підготовки та проведення процес політичної структуризації набув нової сили. Однак його характер виявився далеким від конструктивності. Політичні сили, що прийшли до влади внаслідок Помаранчевої революції, стали через низку об'єктивних і суб'єктивних причин, неспроможними зберегти єдність і згуртованість напередодні й після парламентських виборів. Про це, зокрема, свідчать внутрішньопартійна боротьба, що точилася серед переможців – героїв Майдану напередодні виборів, і особливо яскрава епопея створення «помаранчевої» коаліції вже після них, яка тривала наче за сценарієм самознищення й логічно закінчилася нічим.

Їхні політичні опоненти, у свою чергу, порушивши мовчазний мораторій, що існував останніми роками, експлуатували теми культурно-національної ідентифікації (особливо проблем статусу російської мови і входження України до НАТО), наголошували на начебто існуванні економічної кризи, яка спричинена «непрофесійними» діями «помаранчевих», створювали в регіонах вогнища штучного соціального напруження, що поглиблювало лінії розмежувань між окремими частинами єдиної соборної України. Партія регіонів зуміла консолідувати своїх прихильників, чим і забезпечила перемогу. Маючи сталіший електорат, це політичне об'єднання могло розраховувати на значну перевагу над розпорошеними силами інших політичних суб'єктів.

 Однак і за таких умов надії на краще не полишали людей, про що свідчить висока явка на виборах. Якщо на парламентських виборах 1998 року вона була на рівні 71,22% виборців, 2002 року – 69,3%, на виборах Президента України 2004 року – 77,19%, то вибори народних депутатів України 2006 року зібрали 66,59% [1, с. 15].

Загалом вибори були демократичні, пройшли спокійно й організовано; підтвердження того – численні відгуки від авторитетних міжнародних установ та організацій. Щоправда, спостерігачі від країн СНД поставилися до організації виборів набагато скептичніше.

Нарікання (переважно з боку парій і блоків, що не змогли подолати тривідсотковий бар'єр) викликали підрахунок голосів і встановлення результатів на заключному етапі виборів. Навіть порушувалося питання щодо необхідності перерахунку голосів у загальноукраїнському масштабі. Незадоволення ходом проведення виборів «вилилося» у 481 скаргу після дня голосування. До дня голосування було отримано й розглянуто 434 скарги та прийнято 145 постанов (54 стосовно місцевих виборів). Більшість скарг після виборів надійшло від аутсайдерів виборчих перегонів: Блоку Наталії Вітренко – 154, Народного блоку Литвина – 105, Партії «Віче» – 28, Блоку Юрія Кармазіна – 17 та ін. Як зауважив колишній голова Центрвиборчкому Ярослав Давидович, складалося стійке враження, що скаржники намагаються створити видимість масових порушень під час підрахунку голосів і встановлення результатів [1, с. 9].

Ці вибори вперше відбувалися за системою пропорційного представництва, й відповідно очікувалося значне підвищення активності політичних партій. Однак кількість політичних партій і блоків, що побажали взяти участь у парламентських перегонах, перевищила всі прогнози – 53. Після реєстрації у ЦВК залишилося 45 партій і блоків. Отже, у виборах узяла участь 51 партія, що об'єдналися в 17 блоків. 28 партій ішли на вибори самостійно [1, с. 5].

Така кількість суб'єктів електорального процесу свідчила про кризовий стан партійної системи України. Її характерною ознакою стала наявність у її структурі багатьох політичних утворень (протопартій?), не затребуваних суспільством, хоча деякі з них і були високотехнологічними виборчими проектами. По суті, в українському суспільстві спостерігався «колапс консенсусу», який, за Олвіном Тоффлером, притаманний країнам, що рухаються в напрямку «третьої хвилі» демократизації. Якщо «друга хвиля» створила масове суспільство, то «третя» – «демасифікує нас, рухаючи всю соціальну систему в напрямку до більш високого рівня різноманітності й складності» [2, с. 326].

Характеризуючи процеси, які відбуваються в електоральному просторі такого суспільства, Тоффлер наголошував, що електорат не просто розпадається на окремі угруповання – самі ці розрізнені групи вкрай короткочасні, вони «з'являються, відмирають, змінюють одна одну з дедалі зростаючою швидкістю і утворюють пінистий потік, який важко піддається аналізові». Йдеться про сотні, навіть тисячі крихітних, недовговічних, об'єднаних на основі специфічного інтересу груп, і сама коаліція на додаток виявиться такою ж недовговічною. «Можна бути вірним об'єднанню настільки довго, щоб обрати президента, потім знову розійтися нарізно на другий день після виборів, залишивши його без необхідної підтримки для реалізації своєї програми», – писав учений, нібито маючи на увазі ситуацію в Україні періоду 2004–2006 років [2, с. 327].

Інтереси партій і блоків у комісіях усіх рівнів представляв чималий загін їхніх представників та уповноважених осіб. Зокрема, 45 представників партій і блоків було зареєстровано в Центрвиборчкомі, а кількість уповноважених осіб у загальнодержавному виборчому окрузі та територіальних виборчих округах становила 10 148 осіб [1, с. 6–7]. Загалом за виборами всіх рівнів мали змогу спостерігати 324 480 офіційних спостерігачів від партій (блоків) – суб'єктів виборчого процесу, зареєстрованих окружними виборчими комісіями, та понад 5000 – від громадських організацій, які вперше були зареєстровані офіційно, а також 3 516 офіційних спостерігачів від 16 іноземних держав і 26 міжнародних організацій [1, с. 9].

Однією з особливостей виборів стала чітка диференціація симпатій виборців за регіональною ознакою.

Як наголосив лідер Партії регіонів Віктор Янукович, «результати виборів знову чітко показали, що істотні розбіжності між регіонами України є реальністю і що не рахуватися з цим уже не вийде» [3].

Парламентські вибори 2006 року засвідчили, що на шкалі ідейно-політичних симпатій відбуваються зрушення у бік центру: не дістали достатньої підтримки виборців партії, що належали до лівого спектра. Це насамперед Блок Наталії Вітренко, який не зміг подолати тривідсотковий бар'єр, і КПУ, що значно втратила популярність порівняно з попередніми виборами, ледь набравши менше чотирьох відсотків голосів. Так, якщо на парламентських виборах 1998-го і 2002 року ліві в сукупності набирали до третини й більше голосів, то на виборах 2006 року – лише 12,28%. Причому падіння відбулося переважно за рахунок електорату Комуністичної партії, яка була відсунена іншими політичними силами на маргінес політичного процесу. Але її політична вага в ситуації політичної кризи стала доволі великою в контексті утворення парламентської коаліції з Партією регіонів і соціалістами. Політична кон'юнктура, що склалася в українському парламенті, сприяючи входженню комуністів до парламентської коаліції, надала цій політичні силі історичний шанс виявити свій творчий потенціал.

Не змогла подолати тривідсотковий бар'єр і партія з яскраво вираженим національним забарвленням, наступниця Народного руху України, а саме Український народний блок Костенка і Плюща.

На результати виборів 2006 року вочевидь мав вплив «ефект Майдану», але не тільки. Вибори наочно продемонстрували існування декількох тенденцій і процесів, які потребують ґрунтовного аналізу та осмислення. По-перше, відсутність у партіях консолідуючих творчих ідей, здатних об'єднати і згуртувати значні групи електорату. По-друге, чинником, що зазвичай забезпечує електоральний успіх, є не програмні засади партії, а наявність харизматичного лідера. По-третє, відчутність впливу популістських гасел і «театралізованих шоу» на симпатії виборців. По-четверте, вичерпаність мобілізуючого потенціалу комуністичної і націоналістичної ідеологій у наявних формах. По-п'яте, виникнення небезпеки партійного розмежування за регіональною ознакою по лінії Південно-Східний і Західний регіони в умовах існування пропорційної системи виборів. По-шосте, відсутність контролю з боку партійної спільноти та громадськості за формуванням партійних списків у більшості політичних партій. По-сьоме, запізнення прогнозованого зміцнення політичних партій за рахунок нових соціальних верств.

Результати виборів, а також наступні за ними події підтвердили існування глибоких внутрішніх суперечностей у структурі владних відносин, засвідчили потребу невідкладного реформування політичної системи України. У ході та після виборчої кампанії представники політичної еліти вкотре продемонстрували відсутність толерантності до поглядів опонентів, ідейну нетерпимість, конфліктність, настанову на перемогу над суперником за будь-яку ціну.

1. Давидович Я. Виступ на засіданні Центральної виборчої комісії при встановленні результатів виборів народних депутатів України 10 квітня 2006 року // Вибори та демократія. – 2006. – № 1.

2. Тоффлер О. Третя хвиля // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. В. Лях. – К.: Либідь, 1996.

3. Янукович В. Переможців судять? // Дзеркало тижня. – 2006. – 8 квітня.

Автор: БОРТНІКОВ В. І.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня

Новини 21 жовтня: IPO Укрпошти, арешт рахунків "Укргазвидобування", місія МВФ Вчора, 22 жовтня

МЗС Німеччини проти визнання Голодомору геноцидом 21 жовтня

ЄС запустив процес ратифікації угоди про Brexit, стежить за подіями у Лондоні 21 жовтня